Аферистка

Чоловік, з яким дівчина повинна була зустрітися чи передати йому валізу, справді поводився дивно, він ніби спостерігав за нею, намагався упевнитись, що це та сама дівчина, котра йому потрібна. Чому все відбувається не так, як має бути? Полковник казав, що суб’єкт їхньої цікавості добре знає дівчину і зустріч з нею обіцяє йому приємні наслідки. А тут з його боку проявлялася якась підозра чи невпевненість.

Лейтенант перевів погляд на дівчину. Вона так само стояла обличчям до стенду, вчепившись у валізу обома руками, але тепер тримала її ззаду. Проте… Вона якось дивно підняла плечі. Ага, шкірою відчула, що чоловік знаходиться десь неподалік. Точно, вона знає, що він розглядає її! Чого тоді тягне й не повертається до площі обличчям, щоб він її скоріше впізнав? Невже боїться цієї зустрічі? Чого тоді погоджувалася на неї? Цього полковник не сказав. Гаразд. Е, ні, голубка вимотує нерви з мужика. Гляньте, як раптом змінилась її поза: вона відставила одну ніжку вбік, валізу переклала в ліву руку, а правою почала щось діставати з кишені. О, гребінець. Дівчина підійшла до того місця, де вона краще відбивалася в склі стенду, подивилася туди як у люстро, почала поправляти зачіску. Демонструє безтурботність, показує, що їй байдуже і всю увагу зосередила на своїй зовнішності. Навмисне зайняла нестійку позу, з якої незручно пускатися в біг, зате легко можна втратити рівновагу й упасти. Та вона провокує чоловіка на напад! Переконливо у неї виходить, гарно. От аферистка!

Тим часом чоловік трохи освоївся чи заспокоївся, він скинув з себе напругу і тепер просто виважував, що робити далі. Так, значить, він її впізнав і зараз ітиме на контакт. А чого оглядається? Чоловік, справді, почав роздивлятися навсібіч. Може, він прийшов не сам? Так дівчина запевняла, що він нізащо не приведе з собою ще когось, — це не в його інтересах. Мало-помалу лейтенант зрозумів, що чоловік готує шляхи відходу після призначеної зустрічі. Чого це?

Нарешті чоловік теж поглянув на годинника і пішов уперед. Тільки що це? Рушивши скорим кроком, чоловік почав набирати темп.

— Увага! — скомандував лейтенант, відчувши, що той, за ким вони спостерігали, придумав щось несподіване.

А чоловік тим часом перейшов на біг. Він вже мчав як олімпійський чемпіон, описуючи дугу й заходячи до дівчини збоку. Все зрозуміло, йому потрібен простір, щоб не втрачати швидкість, бо спинятися біля дівчини він не збирається.

— Вперед! — скомандував лейтенант і першим побіг до стенду з фотографіями злочинців.

Тим часом чоловік, за яким вони пильнували, притьмом вихопив валізу з рук дівчини й побіг далі, описуючи дугу. Відстань між групою затримки й втікачем складала не більше десятка метрів, але той давив стометрівку, як Борзов у розквіті своїх літ. Лейтенант зрозумів, що змагання з бігу програє і задув у міліцейський свисток.

— Стій! — закричав він. — Стрілятиму!!

І втікач припустив ще дужче, бо зліва попереду себе побачив трамвай, який ішов на зупинку, розташовану біля вокзалу. Хтозна, що вирішив зробити втікач: чи скочити на той трамвай, чи перебігти перед ним колію, щоб відрізати від себе хвіст хоч на декілька миттєвостей. В будь-якому разі цей маневр збивав темп переслідувачів і давав чоловіку з украденою валізою перевагу.

Лейтенант продовжував дути в свисток.

— Тримай злодія! — закричав він, бачачи, що без допомоги оточуючих завдання полковника не виконає.

Звук міліцейського свистка зробив свою справу, і на події, що розгорталися в саму заюрмлену пору дня, люди звернули увагу. Ось навперейми втікачу кинувся хлопець з розставленими руками, наче він грав у «сліпого Панаса» — з зав’язаними очима ловив товаришів по грі. Та не встиг несподіваний помічник наблизитися до втікача, як той сахнувся од нього вбік, спотикнувся об бордюр між проїзною частиною й тротуаром, від чого різко поточився, нагнувши голову вперед. І тут інерція зробила своє діло Ї кинула його прямо під колеса трамвая, який у цю мить виходив з повороту і тільки збирався гальмувати перед зупинкою. Це сталося так стрімко й неочікувано, що оточуючі навіть ахнути не встигли. Дзвінок трамвая пролунав уже після події, коли навкруги запанувала невластива тлуму тиша. Винуватець переполоху залишився десь під колесами, а на виду очевидцям різала очі широка смужка крові, безпомильно свідчачи про його смерть.

Про валізу, яка, очевидно, й була об'єктом крадіжки, згадали не зразу. А вона, відкинута далеко від колії, загубилася в серед рослин на квітниковій клумбі. Користуючись сум’яттям, що запанувало навкруги, її тихо підібрали хлопчаки, про яких важко сказати щось певне: чи були вони бродяжками, чи просто неслухами, які не сиділи вдома ні за які пряники.

Дівчини, у якої чоловік вирвав з рук валізу, ніхто більше не бачив, видно, з переляку вона забігла так, що й собака слід не взяв би. Зрештою, її ніхто й не збирався шукати через нещасний випадок зі злочинцем. Та про неї просто забули!

Розділ 7

1

Грицько вийшов з машини, здолав три сходинки, що вели у двір до Огнєвих, і відчинив хвіртку. Тетяна чекати не стала — й собі подалася слідом. Після повернення з Києва вона не відставала від чоловіка ні на крок, якщо не враховувати, звичайно, його роботи, наче була зв’язана з ним однією мотузкою.

Борис Павлович, який їх сюди привіз на своїх стареньких «Жигулях», спочатку хотів залишитися в машині й почекати, поки вони там домовляться з травницею про свої справи, а коли забачив, як ті люди, як він зрозумів з розповідей — біжинці, гарно влаштувалися в покинутому будинку, не стримав цікавості і також пішов у двір.

Грицько ввійшов у хату без стукоту, як свій, відкинувши важкі портьєри, що поверх москітної сітки прикривали вхід у веранду, яка завдяки розміру влітку служила також кухнею і їдальнею. Любов Петрівна якраз готувала сніданок.

— Проходьте, — запросила гостей. — Ви знову потрапили на мій вихідний.

— Я навмисне так підбирав день, — зізнався Грицько. — Пробачте. Але хочу, щоб ви не квапились, оглядаючи мою дружину.

— А де вона? — запитала хазяйка. — Чого не заходить?

— На вулиці залишилася, — буркнув Грицько. — Зараз.

Він виглянув надвір і побачив, що Тетяна з Борисом Павловичем влаштувалися на ослоні в холодку. Вони з цікавістю оглядали садибу й обговорювали бачене. Грицько мовчки махнув Тетяні рукою, щоб вона зайшла в хату. Та ніяково переступила поріг, і було незрозуміло, чи вона соромиться, хоч останнім часом довела, що є доволі розбитною, чи не дуже вірить у здібності цієї жінки, і тільки на догоду чоловікові за його увагу до неї вирішила приїхати сюди. А може, просто по-жіночому ніяковіє від своїх червоних попруг, що облямували обличчя.

Любов Петрівна на мить відірвалася від приготування їжі й пильно подивилася на хвору, яку їй послано було лікувати. Потім прискорила рухи, заметушилася, вправно прибираючи зі столу лушпиння з овочів і використане кухонне начиння.

— Будь ласка, посидьте у дворі, — раптом запропонувала вона. — Зараз я закінчу, нагодую чоловіка і вийду до вас.

— Ми поки що прогуляємося до берега, — попередив Грицько.

Утрьох приїжджі вийшли з двору й попрямували в бік Дніпра. Борис Павлович оком дбайливого господаря оглядав покинуті садиби й зітхав, похитуючи головою.

— Такі городи пропадають, ось біля цієї хати соток двадцять буде, — бідкався він. — І полив пристосувати недовго. Чого ж люди з’їхали звідси?

— Звісно, чого, бо роботи тут немає, — сказав Грицько.

— Так продали б, передали в інші руки! Хіба можна землю без догляду залишати? Це непрощенний гріх, однаково, що малу дитину покинути напризволяще. Ой, — застогнав він, — душенька моя не витримує такої розрухи. Хто оце все робить, хто нищить нас?

— Щось ця жінка дуже молода як для бабки, — зазначила між тим Тетяна, скосивши погляд на Бориса Павловича, і було видно, що вона навмисне перевела розмову на інше, щоб оцей славний чоловік не побивався. — Може, повернемося? Там у тітки-травниці можна на патіо посидіти. А то ще нас тут собаки порвуть.