Аферистка

Тетяна про себе хмикнула — з усього було видно, що донедавна вздовж брівки росли дерева і влітку давали гарний затінок, а нещодавно їх викорчували, тротуар обмежили й за рахунок нього розширили проїзну частину. Все правильно, машин стало більше, а людей менше, треба перерозподілити площу під їхні потоки. Але вона уявляла, як зубожіло місто без зелених гігантів, наче з нього душу витягли! Беззаперечно, воно втратило різноманітність абрисів і кольорів. Тепер на суцільному сірому тлі каменю, де майже не розрізнялися жалюгідні намагання будівель виділитися за рахунок архітектурних вишукань, проступали вади й недоліки, тріщини й похилені чи видуті місця, облуплені стіни, вивалена штукатурка оздоб — все, побите часом чи неякісно, нашвидкуруч зроблене.

Наче вторуючи тому відчуттю занепаду з олживим нальотом розквіту, яке накотило на Тетяну, з похмурого неба враз закапав дощ, гучно барабанячи по пластиковій поверхні кіоску, і вона поспішила сховатися під його козирок.

— Бажаєте щось купити? — тут же зачепила її сумлінна розповсюджувачка друкованого слова. — Я бачу, ви серйозна людина, для таких у нас є навіть «Литературная газета» і газета «2000».

Тетяна здивовано глянула на дівчину, але вирішила промовчати, лише посміхнулася і про себе з задоволенням відмітила, що та — не така вже й безнадійна людина.

Хвилин через десять під ногами зробилося зовсім мокро, а в зливний люк спрямувалися струмочки брудної води з білою піною на поверхні. Рідкі дерева, які ще подекуди вціліли, дружно гнулися під поривами вітру й скидали з себе то зів’ялий цвіт, то слабке й пожовтіле від народження листя, то клапті мокрої вати, яку нещодавно розметали довкола квітучі тополі, оповивши нею все, що можна. На небі пливли безформні купи хмар, а нижче під ними з криком і гамором гойдалися пташині зграї.

— Я шукаю останній випуск «Київських відомостей», — раптом сказала Тетяна, піддавшись якомусь імпульсу, зродженому в ній словами продавщиці. — Тільки мені треба п’ятдесят екземплярів.

Вона назвала першу-ліпшу газету, яка, на її думку, має тут користуватися найбільшим попитом, щоб у кіоску виявилася достатня кількість примірників.

— Не проблема, — зраділа дівчина вигідному покупцеві, дістаючи звідкись з-під прилавка купу газет. — А для чого так багато?

— Тут надруковано першу статтю мого однокласника, я хочу зробити приємність і подарувати її на пам’ять всім нашим спільним друзям.

— Розумію, — посміхнулася дівчина. — Республіканське видання, це так почесно і цікаво!

— Дякую, — щиро промовила Тетяна.

Вона взяла з рук кіоскерки газети, дбайливо наповнила ними свою валізу, потримала її у витягнутій руці навісу, пересвідчуючись чи вона достатньо важка і, переконавшись, що вага якраз їй підійде, вийшла з-під козирка.

З неба ще накрапувало, але вже можна було обійтися без парасольки. Не дивлячись, що срібний гребінець дощу прочесав простір від хмар до землі всього лише за чверть години, повітря зробилося чистим і запашним.

В невловимо коротку мить, що трапилася біля кіоску, Тетяна виважила і прийняла якесь одній їй відоме рішення. Безперечно, воно визрівало в ній ще до цього, причому довго й напружено, а з’явилося зненацька і в надто неочікуваному місці. Разом з ним прийшло полегшення, розлившись по обличчю виразом безтурботного споглядання. Вже не дбаючи більше про завтрашні клопоти — все має вийти, вона досить тонко розрахувала засоби впливу на психіку колишнього Грицькового свояка, — дівчина крокувала вниз проспектом імені Карла Маркса, поглядаючи по боках і відмічаючи зміни, що розгорталися на її очах — місто всерйоз готувалося до чемпіонату Європи по футболу 2012 року. Щоправда, з гіркістю зазначила Тетяна, в усьому цьому будівничому розгардіяші переважав комерційний, а не державний розрахунок — бажання вхопити прибуток зразу й великим шматком, а далі хоч вовк траву не їж. Бо у монстрах, що зводилися, складно було помітити єдиний стиль і наміри щодо їх використання у більш далекому майбутньому.

Неквапом Тетяна дійшла до центрального телеграфу і там замовила розмову з Києвом, подавши телефоністці записаний на клаптику номер потрібного їй абонента. Чекати довелося не довго — Давид, на подивування, виявився вдома. Ну звісно — в нього ж грошей немає на гульбу.

— Це я, — багатозначним тоном проказала вона, коли Давид підняв слухавку. Його замішання й німота сподобалися їй, саме цього вона й добивалася. А коли закріпила в його мізках потрібне їй враження, додала: — Тетяна. У мене трапилися невеликі зміни і…

— Як? — розгубився ще не оговтаний від перших її слів Давид. — Ти ж обіцяла приїхати, щоб купити машину!

— Звичайно, — заспокоїла його співрозмовниця. — Тільки я приїду не поїздом. Дзвоню для того, щоб ти не хвилювався, а ще щоб перенести нашу зустріч на інший час. Місце нехай залишається тим самим.

— Який іще інший час? Ти й так пізно приїжджаєш, а нам треба встигнути до кінця робочого дня. У нас нотаріуси працюють до шести.

— Встигнемо.

— Раптом треба буде щось переробляти, чимсь наш договір доповнювати, щось передруковувати? Нервуйся потім.

— Все буде гаразд. Ти не дослухав, я пропоную перенести зустріч на дві години раніше, ніж ми домовлялися. То як, підходить?

— А, раніше, — в трубці почулося, що чоловік з полегшенням зітхнув. — Підходить, раз так треба.

Київ зустрів Тетяну ласкаво. Промені вранішнього сонця ледве торкалися її шкіри, і вона, здавалося, саме їм весь час непомітно посміхалася. З тим блаженним настроєм, зійшовши з поїзда, відразу зайшла у відділ транспортної міліції, розташований на вокзалі.

7

За відвідувачкою зачинилися двері, і полковник Андріїв Зіновій Іванович, начальник транспортного відділу міліції, ще раз задоволено стукнув долонею по столу, як те роблять люди, вдало підготувавшись до останнього етапу відповідальної роботи. Ось так, мовляв, діло — в шляпі. Затим натиснув на кнопку прямого зв’язку з черговим по відділу.

— Знайди мені когось із патруля! — наказав бадьорим голосом. — Хто там у нас сьогодні за старшого?

— Лейтенанти Петро Сирицький і Дмитро Левчук. Кого з них?

— Давай Левчука.

Переляканий лейтенант Левчук з’явився за чверть години, він прискорено дихав, що не могло не сподобатися пану полковнику — спішив, значить, поважає начальство.

— У тебе є шанс затримати підозрюваного в скоєнні вбивства, — відкидаючи офіційний тон, сказав Зіновій Іванович. — Щоправда, сам злочин стався не по нашій лінії, але й це зарахується нам в актив. Останнім часом твої особисті показники пішли вниз, знаєш про це?

— Знаю, — похилив голову лейтенант Левчук.

— Візьми двох сержантів і відправляйся на привокзальну площу.

Далі пан полковник дав чіткі інструкції щодо вибраної диспозиції, об’єкту спостереження, часу початку операції і тих, за ким треба спостерігати і кого треба затримати.

— Тільки не переплутай: спостерігаєте за дівчиною, а щойно до неї наблизиться чоловік, який забиратиме валізу, відразу берете його під білі ручки. Дійте рішуче, намагайтеся провести затримання притьмом, поки чоловік не чекає на це і не готовий до опору. Ясно?

— Так точно!

— Дій.

Дівчину, яка крутилася біля стенду «Їх розшукує міліція», схожу на описану паном полковником, лейтенант Левчук помітив зразу. Ось вона поглянула на годинника, поправила зачіску і знову обома руками взялася за ручку валізи, тримаючи її перед собою. За звичкою вона час од часу постукувала по ній коліньми. На п’ятачку діаметром метри в три поблизу неї нікого не було, і не дивно — тепер так багато розшукується злочинців, що пересічні громадяни втратили до цієї інформації цікавість. Он біля стенду «Допоможіть знайти дітей» постійно товчуться люди, чоловіки три-чотири щонайменше, а тут ні. Це добре, ніщо не закриватиме перспективу.

— Он, он той мужик, котрий убивця! — гучно прошипів один з сержантів, шарпаючи лейтенанта за рукав. — Он він від трамвайної зупинки до неї підбирається.

— Тихо!