Аферистка

— Ходи подивися пробіг машини, — розпорядився Давид до свого поплічника. — А ти присядь поруч, — він підійшов до Грицька з розчохленим ножем, приставив лезо до Грицькового боку й потяг його до столу, підставляючи ногою стілець. Грицько, ледве не падаючи, доскакав із зв’язаними ногами до стільця й впав на нього.

Тим часом бритоголовий вийшов надвір і пропав. Він не повернувся ні через хвилину, ні через десять хвилин.

— Без ключів він гараж так просто не відчинить, — сказав Грицько, інтуїтивно затягуючи час. — Та й нічого йому там робити. Я наїздив зовсім мало. Скільки грошей ти хочеш? Тільки врахуй, я все зразу не віддам, у мене заощаджень немає. Це діло тягтиметься довго й нудно.

— Ні, ти віддаси все і зараз, — при цих словах Давид натиснув на ніж, гострий його кінчик проколов одяг і неглибоко впився Грицькові в тіло. — Зараз ми перериємо твоє барахло, заберемо все мало-мальськи вартісне, знайдемо документи на твою хату, і ти підпишеш нам довіреність на її продаж…

— Не забудь прихопити найбільш вартісне Ї речі своєї сестри, — додав, осмілівши, Грицько. — Я їх виніс в сарай і там з них миші собі туалет зробили.

— Паскуда! — просичав Давид, заштрикуючи ножа глибше в бік свого колишнього зятя.

— Обережніше! — скрикнув від болю Грицько. — Вже он кров по мені тече, а ти дурієш далі. Чи по-справжньому за ґрати захотів?

Цей відчайдушний аферист — очевидний нездара, — між тим подумав він про Давида, не пручаючись і стоїчно перемагаючи біль. Він абсолютно позбавлений відчування часу й небезпеки. Та моя Тетяна давно на вулиці й уже щось робить. Недарма той комолий бик пощез.

Раптом з боку спальні почувся якийсь шерех, а потім щось з силою гупнуло на підлогу.

— Що це? — запитав Давид, перелякано шарпонувшись.

— Не знаю, — відповів Грицько. — Піди подивись, може, твій підпомагач забув про двері й увалився сюди через вікно.

Давид поглянув на зв’язаного чоловіка, прикинув, що шансів випорсатися в нього немає, й скрадливо, мало не навшпиньках підійшов до дверей спальні, тримаючи напоготові ножа. Біля відчинених дверей він зупинився, заглянув усередину, а потім чудно завмер. Грицько по зігнутій спині переступника здогадався, що той закляк чи з переляку, чи від якогось захоплюючого видовиська. Що там діється? — занервував Грицько. Хіба на Давида таке сильне враження склала жінка, невже він, як дикун, зараз кинеться на неї? Та я його… Грицько закрутився на стільці, намагаючись хоча б послабити мотузку, щоб стрибками доскочити до злочинника і своїм тілом збити його з ніг, убезпечити од нього свою дружину. Та тут Давид, не розслаблюючись, так само злякано піднявши плечі, почав задкувати од тієї кімнати.

— Руки! — почув Грицько Тетянин голос, який лунав незвично різко й з металевими відтінками. — Ніж на підлогу!

Вона вийшла зі спальні з пістолетом у руці, наступаючи на Давида й тримаючи дуло біля самого його лоба.

Давид очманів не тільки від несподіванки, не тільки від реально відчутої загрози, а ще й від вигляду цієї жінки. На ній не видно було одягу, зате всю постать окутувало біле простирадло, залишаючи відкритими тільки босі ступні ніг. На голові, повністю закриваючи волосся, біліла якась неохватна допотопна хустка, очі й половину обличчя закривали чорні сонцезахисні окуляри з великими скельцями. А те, що залишалося на виду, жахало дужче за лиховісні плахіття. Насамперед кидалося у вічі спотворене широкими рожевими шрамами чоло, ніби тут хтось вчився проводити електродугове зварювання, за що отримав на екзамені двійку і пішов вішатися. А зварка та потребувалася, бо нещодавно з цієї особи намагалися знати скальп і робили це якимсь варварським кам’яним томагавком. Оголили череп до тім’я, а потім передумали, спересердя рубонули нещасну вздовж чола і так покинули помирати. Майже та сама картина відкривалася й на підборідді. Що робилося на шиї, яку закривала хустина, можна було тільки уявити. Як легко було здогадатися й про поранення чи забиття голови в області скронь і вух, звідки на щоки розходилися ще синьо-кроваві синці з жовтуватими окантовками по краях, які припадали на куточки губ і крила носа. Сумніву не було: цій жінці зовсім недавно заново пришили всю шкіру обличчя до сусідніх ділянок тіла. Але вона вже вичухалася й трималася до біса жвавенько!

Дивна жінка мельком глянула туди, куди Давид кинув свою зброю, й задоволено хмикнула — ніж закотився аж під платтяну шафу.

— Стріляю! У своєму домі не відповідаю за вбитого! — між тим гучно говорила Тетяна, інтонаціями голосу підкреслюючи впевненість у своїй правоті.

— Хто ти? — белькотів нападник. — Я ніби тебе знаю, я чув твій голос.

— Мовчати! — закричала Тетяна. — Звільни Грицька! — наказала далі. — Розв’язати, я сказала! — ще дужче гаркнула вона, помітивши, що Давид бариться й поглядає на вхідні двері. — Твій нукер більше не прийде, не надійся. Він здох!

Давид повірив сказаному й зблід. Виконуючи наказ, повільно підійшов до Грицька і почав розв’язувати його з тремором у руках. Але незабаром перший страх він поборов і трохи відійшов від раптового ошелешення.

— Нічого ви мені не зробите. Тут є моє майно, тому я маю право прийти в цей дім, — почав він пояснювати свої козирі господарям. — За це не вбивають.

— А холодна зброя з твоїми відбитками? — нагадала Тетяна.

— Мало що я мав при собі, їдучи в глухе село, та ще й потемки. Хто це? — закінчуючи розв’язувати вузли, при цьому безтолково допомагаючи собі зубами, запитав Давид у Грицька, неначе Тетяна була неживим предметом. — Не ображайся, Гришо. Але я маю право просити гроші за експлуатацію своєї машини. Чи не так?

— Ти ж подарував мені її, — насмішкувато нагадав Грицько, розминаючи затерплі од тугих мотузок руки. — Зараз я тобі зроблю аллах верди, надам взаємну люб’язність — розкрою голову об стіл і штрикну шилом під ребра. І потім теж пораджу не ображатися. Згода?

Давид невдоволено засопів.

— А це моя дружина, — пояснив далі Грицько. — Звичайно, ти її бачив і чув, бо вона була на моєму першому весіллі. Співала тут з дівчатами. Ти ще рота на неї роззявляв, пам’ятаю.

— Зараз ти сядеш до столу і напишеш розписку, що отримав свою машину цілою-цілісінькою і ніяких — ні матеріальних, ні моральних — претензій до Летюка Григорія Вікторовича не маєш, — не відпускаючи пістолета, наказала Тетяна. І Давид скорився, так все й зробив, як йому було наказано. Тетяна підійшла ближче і нависла над ним, з огидою оглядаючи його схилені кістляві плечі. — Внизу поставиш підпис і напишеш своє прізвище. Затим вийдеш звідси, сядеш у свою машину, де в багажнику лежить зв’язаним твій полигач (та не тремти — він живий), і поїдеш куди подалі. Гришо, подай своєму колишньому родичу папір і ручку.

Грицько виконав те, що сказала дружина. А коли отримав з рук Давида розписку, то прочитав її й обережно відніс до вітальні, де поклав у шухляду поряд з іншими документами.

— Ви були праві, що захищалися, — сумирно проказав Давид, скоса поглядаючи то на Грицька, то на його дружину. — Я вибрав не найкращий метод вирішення своїх проблем.

— Головне, що невластивий тобі, нездарі, — кинула Тетяна. — Бачу, що ти й на справжнього негідника не тягнеш. Так, недобитий покидьок, не більше. Ти не альфонсом раптом підзаробляєшся?

— Ви тепер вважаєте мене виродком, — мужньо тримав удар Давид, намагаючись залагодити конфлікт так, щоб за ним услід не погналася міліція. — А мені конче потрібні гроші. Я просто хотів продати вам свою машину або якось по-іншому заробити на ній. Це ж не злочин.

— Злочин ми не дали тобі скоїти. Скажи спасибі Тетяні, — проказав Грицько, знову з’явившись у прихожій, при цьому він зібгав серветку й змочив її залишками горілки, затим цим квачем почав промокати поранені місця.

Давид пильно подивився на жінку, на дуло пістолета, яке все ще було вицілине на нього, і бігцем покинув приміщення.

Тетяна й Грицько переглянулися і подалися слідом. У дворі двері гаража виявилися відкритими і через них добре було видно вимиту й доглянуту машину. Давид с кислою міною почав її розглядати, ніби вагався, сідати за кермо чи ні.