Архе

припалює тому від своєї запальнички.

Маестро затраскує двері, закривається на гачок і розвертається обличчям до

виходка. На підлозі - здута від сирості кахлева плитка. Маестро втягує носом

повітря: їдко тхне хлоркою впереміш із калом.

Він підіймає погляд від іржавої мушлі унітаза

Ш

- Олежик, чому в параші світло не вимкнув? Дуже знайомо. Хто б це?

- Там маестро вже годину втикає. Маестро, Катя питає, чи ти ше довго?

Ага. Маестро - це наче я. От і добре, думає він.

Не наважується відвести погляд від безконечних гектарів незайманого простору.

Біле. Все, що він бачить перед собою, - це білий колір. Все, що він пам'ятає,

- білий колір. Арктика.

Що ще? Легкість, чистота.

Білий. Найбільше там білого. І щось, схоже на флотилію велетенських чорних

криголамів, загублених серед льодів.

Він торкається білого, чогось, що не є ні площиною, ні газом, ні порожнечею, від якої знову німіє горло, холоне ніс і йде обертом голова. Від погляду на

біле під колінами починають тягнути сухожилля - точнісінько як у дитинстві

(напрочуд ранньому дитинстві). Навіть ще ранішому, ніж коли починають грати у

«Ти би знав, шо я бачив!». Відчуття, яке супруводжує ці міоспогади, нагадує

вислизання. Ніби

не можеш пригадати якоїсь елементарщини. Наприклад, хто ти такий.

На секунду він тамує думки і прислухається до підколінних сухожиль. Лице

міниться, наче віск. Несподівано вираз обличчя скочується у самого себе, як

підвішана у порожнечі ртуть.

- АГА-А-А-А!!! - вигукує маестро з такою силою, що шрифт аж вгинається перед

ним у курсиві. - ЗГАДА-А-АВШ

Кілька хвиль він опановує дихання - досить успішно. Потім повільно (певне, збираючи всі наявні нерви в залізний кулак) підіймає погляд поверх запотілих, тріснутих по формі сніжинки окулярів і знову падає в біле ніщо.Наші погляди

перетинаються в одній точці:

О! Щойно це сталося!

Маестро скрикує. Моїм тілом пробіглися дрижаки - хоча якого милого

хвилюватися мені"?

(Якого милого, перепитую себе саме зараз, набираючи ці слова на комп'ютері, й

знову перепитуватиму щоразу, зашпортуючись тут на кожному знакові. Коли мій

погляд наштовхується на цю родимку, цю доброякісну меланому чистої сторінки, мені стає не по собі. Я знаю, що саме в ту хвилю, коли мої очі натрапляють на

неї, наші погляди перетинаються. Так діє залежність між відображеннями по

різні боки тексту).

Маестро стискає кулаки, щоб не закричати.

Він згадав, що значить цей білий простір перед очима. Це чиста сторінка. Та

сама сторінка, на яку дивиться зараз кожен, хто читає ці слова.

Ця сама сторінка, тільки з іншого боку.

Я не знаю, чи здогадується маестро, що ховається за нею. І моє «не знаю» -

спроба трансценденції літер у пробіли, а

246

247

зазирання у вищепозначену точку - намагання витримати погляд безконечності.

Маестро підносить долоню до зворотної, оберненої до нього площини сторінки

(те, що він сприймає як біле ніщо), і намагається залишити на ній відбиток

папілярних ліній свого великого пальця.

На мій бік аркуша просочується ось що:

і

Молодший Коклюш продовжує відчайдушно гукати маестрові:

- Квант! Та виходь уже, скільки можна чекати?

Але я хочу в дечому переконатися, тому затягую час.

Тим часом маестро з тамтого боку сторінки виводить пальцем:

<? NTOTX

«Не зараз. Ще не зараз»-, - мовчу я і не знаю, з чого почати. Маестро на крок

відступає від цього плаского білого урвища, де зникають слова.

Я - це автор. Але не чекайте від нього сенсацій.

Аніж маєте вчитуватись у марення -«ще одного ненормального»', краще спробуйте

самі. Бог є Слово, до того ж Богом бути класно. (Тепер ясно, що вибирає

молоде покоління?)

Я - це парабола, сяюча крива крізь натовп точок, рух догори, way up. Але це

не має значення.

Бо це Свобода.

Страшно?

Об'єкт №8. АРХЕ

Чому я це роблю? Мені цікаво спостерігати за ним. За ними. Цікаво бути ними.

Бо найцікавіше - це полювання за собою.

248

»чч<«т»'''т«« г

* «ri* ,

Текст є ніщо, поки він не відділений від позначуваного. Немає розділення - і

Текст означає тільки Самого Себе. Тобто, є Богом. Вполювати себе - все одно, що спіймати себе на розділенні. Вичислити момент, коли ти сортуєш Ніщо на

Текст і Візію й опановуєш перше, пізнаючи друге. Письменництво - мистецтво

розставляння силець, але воно внутрішнє. Це полювання, де всі питання

вирішуються тет-а-тет - ти-і-текст. Тому-то я змушую Дереша на секунду

заплющити очі. Я міркую, чи здогадується він, - адже моя Гра, як на мене, варта найвищих похвал.

Вирішую, що скоро здогадається. На те він і Дереш.

Тому я висковзую з параші, майже стикаюся чолом із малим Коклюшем.

- І ще, - нагадую малому, поки є час. - Якщо вона питатиметься про Дереша, кажи, що такого не існує. Запам'ятав?

- Дереш?! А хто такий Дереш?

- Несуттєво. Головне, щоб наша мала зрозуміла: його не існує.

- А навіщо це, маестро?

- А це вже тільки між мною і Дерешом.

Я негайно повертаюся в парашу і, скільки маю сил, втримуюся від задивляння

вглиб Сторінки. Очікую, поки мої посланці переведуть підмогу на тамтой бік

Останньої території.

Раз. Два.

Три.

Маестро виходить із параші. Він опиняється у просторому порожньому залі з

високою стелею й вікном, завішаним целофаном. Целофан голосно шелестить від

протягів - їх у будинку більше, ніж коридорів. Друзі вже давно пішли вперед.

Вітер.

Підійшовши до стіни, маестро підбирає з підлоги вуглину і виводить на стіні

кривуляки:

Истина ошеломляюща;

она настолько невероятна,

что мы каждую секунду предаем ее

ради жизни во лжи

Точно, думає він. - а ше допишу: «Параша - 5м вліво», але думки ці надто

серйозні, аби втілювати їх у життя прямо тут і зараз.

біі

Дах на перекошеному будинку справді найцікавіше місце для Експериментів. День

стає вечором - холодні сутінки з важкими хмарами і поривчастим, різким

вітром. Час Об'єкта №5.

Зліва височіє іржавий кістяк будівельного крана: прямий стовбур, пряма

стріла. По ньому можна зорієнтуватися, наскільки високий дах у будинку 7/18: кабінка оператора знаходиться всього на п'ять метрів вище. До гака на стрілі

кріпиться потужний прожектор, важкий і темний.

Як тільки-но вилазиш на дах, перші хвилини важко думати про інше, окрім як

про вітер. Тут його справді багато. Маестро не раз думав про зв'язок, прокладений вітром між вулицею Нестерова, цим дахом і перетягами у коридорах

кашлюківського лабіринту - таких сильних, що валять із ніг.

Коли дивитися на прудкі синьо-сірі хмари, йде обертом голова і здається, з-

під ніг вислизає земля. Небо міняється швидко, як у кіно.

Саме цієї пори на площадці панує особлива атмосфера: те, що Коклюші називають

сферичністю. На даху брати Кашлюк торкалися вершин своєї творчості. Тут

проводилися їх найкращі гепенінґи. Під час таких дійств Толік-піротехнік за

півлітра горілки погоджувався лізти у кабінку крана і смикати за ручки: гак

із прожектором натужно їздив уперед-назад і освітлював дах. Справжня Опера

скрипу.

ТУТ ВІТЕР

250

251

На даху чекає підготоване кашлюками обладнання. Дві дебелі колонки, драм-

машинка на табуретках, схожий на футуристичний архітектон клавішний

синтезатор, обмотаний фольгою мікрофон і безмір коаксильних кабелів під

ногами. Об парапет стоїть сперта електрогітара. На табуреті темніють обриси

підсадженого на процесор акордеона «Донбас». З акордеона стричать катетери, якими біжить повітря. Акордеон дихає.

Анти-одуди першими вилазять на дах і починають метушитися біля апаратури.

Маестро подає руку, допомагаючи піднятися на дах Каті. Та спершу передає