Архе

рветься кашель, але Катя терпить до останнього.

Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.

- Я Женя, - каже перший омчанин. - А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас

нємнога паживьом?

Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу. Він розпливається в

задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним -

ах! - відкрилося Дао.

- Квант, - представляється він, витягує перед собою руку з кишені й розкриває

долоню. Женя збирається потиснути її, але завмирає.

На маестровій долоні лежать два гральні кубики: Зіб

Виявилось, омці незле володіють українською. Легким, не обтяженим зайвими

канонами суржиком Женя перепо-вів історію їхніх поневірянь.

Прийшли, мовляв, рік тому на двірець в Омську і заскочили в перший потяг - і

так через цілу Росію. Омці назвали це «пілігримкою на собаках». Вони

потрапили на осінній з'їзд «Рейнбоу», але довго там не затримувалися, а

помандрували псами на захід. Зимою відлежувалися в Одесі на хаті в якогось

старого гіпі, з яким вони познайомилися «на Радуґє». Першого березня вони, у

відсутності господаря, вчинили на флеті невеличку пожежу і, поки сусіди

давали інтерв'ю перед телекамерою (згоріло ледь не півбудинку), потихеньку

добралися на двірець, а звідти - на Київ. Але потрапили чомусь до Львова.

У Львові омська трійця вирішила зависнути до кінця червня, а потім махнути на

Шипіт.

- Ми вам мєшать нє будем, - запевнила Катя. - Дєнь-другой паживьом і свалім к

чьорту на кулічькі. Ми, вапшє, к Індєйцу приїхали, знаєте Колю Індєйця?

Чєрнушніка злоснава? Ет' ми к нему прієхалі.

237

Маестро запевнив, що знає всіх львівських чорнушників, як облуплених, а Колю

Індєйца - як пес буду. А до чорта на порічки вони завжди встигнуть.

Він зауважив, що Коля Індієць наразі набирається сил у психушці для нових

подвигів, тому - маестро робить делікатний жест долонею, ніби поправляє в

повітрі невидимий кучерик на кремі - тому він бере на себе відповідальність

за їхнє здоров'я і благополуччя. Маестро задоволено посміхається, побачивши

черговий знак долі: саме завдяки його старанням Індієць зараз насолоджується

стаціонарним харчуванням, а заодно і синдромом Котара. Маестро провів разом

із Колею направду незабутній тиждень у мандрах притонами львівської Індії. У

самому кінці маестро запропонував Колі виглянути з вікна одного будинку по

вул. Набережній, відомого серед львівських опіюшників як «Остання територія»

- лабіринту коридорів і кімнат, що перебував під наглядом треш-

концептуалістів. Коля виглянув.

І, як сказав Петрович, «геть чисто здурів».

І от омці замовкають, а найхоробріший, найчесніший і найрозумніший з них (це, звісно, Женя) запитує:

- А как ВИ наживаєте? Чєм Львов-та дишит?

2і6

Він межово-чітко бачить схему дій. Зворушливу п'єсу, розігравши яку, можна

буде сміливо говорити про затемнений поки що Об'єкт №8.

Тому маестро робить вигляд інтелігента за сніданком, принюхується, чи не

пахнуть шкарпети, і цікавиться:

- А чи чули ви, молодиє люді, історію про Клуб лялькарів і Клуб галогенів?..

Як?!! Ні?!!

- Всі ці странні події почалися фіг зна каґда. І хєр просциш, коли ця мудь

скінчицьця. Но факт в тому, шо ви попали прямісінько до них у лабети.

-? Да ну.

- Ви сумніваєтесь, Євґєній? Дарма. Но шо інтересно, Ваша поява оказалася дуже

знаковою. Ви зробите для Львова переворот.

- Да ну.

- Ну да. Сашко, покажи їм.

Сашко перелякано дивиться на маестра. Він водночас намагається і приховати

посмішку, і подіти кудись розгублений погляд. А маестро жує щоку і

спостерігає, наскільки здатний орієнтуватися в такій ситуації старший трешер.

Але старший Коклюш тільки сидить і перекладає руки з коліна на коліно.

- Покажи їм фотку. Ту фотку, - маестро надає голосові загадковості та

наказовості.

Сашко озирається через плече, ніби шукаючи ту фотку. Зараз він суцільний

відчай і безпорадність.

І раптом, мов ужалений в задницю, він зривається і зникає в сусідній кімнаті

- майстерні антиодудів. Молодший Коклюш із заокругленими очима пробує вловити

суть братового гамбіту. Все, що він може зараз робити - це відсмоктувати

слину з нижньої губи, щоб не капала. Омці медитують.

З майстерні чути, як на підлогу падають одна за одною книжки та пуделка.

Чуються також доволі оригінальні триповерхові мат-конструкції - виразні

впливи маестра.

За час, достатній для повільної сигарети, у кімнату врочисто повертається

Сашко.

- Показуй, - наказує маестро. - І розказуй.

А подумки посилає: ІМПРОВІЗУЙ. ЩО ЗАВГОДНО, ТІЛЬКИ ІМПРОВІЗУЙ!

Сашко витягує з-за спини руку, в якій затиснута зашурґана із країв чорно-біла

світлина якогось підозріло впізнаваного дідуся.

- Це він, - тихо каже Сашко і чекає, якою буде реакція. Омці завмирають і

перезираються за спинами треш-концептуалістів.

238

239

- Так, - погоджується маестро. - Це он. Наш мальчик. Но що інтересно, тут він

на себе даже й не схожий. Тут у нього борода росте... Але він ЇЇ трохи

підстриг... тепер. Гм, наш хлопчик - і з бородою. Хто би подумав...

- І пенсне вже не носить.

- І, не забувай, Сашко, - нагадує натхненно Олежик. - Не забувай, шо він

патла чесати перестав. Я вчора ж бачив, але забув нагадати. Він тепер під

ідіота косить.

- ДА КТО Ж ETA, ЧЬОРТ ВАЗЬМІ, ТАКОЙ?!! - хором вигукують омці.

Сашко замовкає і в задумі чухає носа. Олежик дивиться на нігті й теж

напружено мізкує. Тільки сповитий осанною маестро ні на секунду не губиться.

- Як?! А ви хіба не узнаєте? Це ж Дімочка Менделєєв!

5І5

- Тільки-но ваші тіла принесли до нас, як ми відразу второпали, що то знак, -

повторює за маестром Сашко. - Цей хлопчик...

- Це дєдушка, а не хлопчик! - Катя не витримує і хапається за голову. Але

Коклюш незворушний:

- Цей хлопчик, повторюся, є золотим. Поскільки саме від того, куди він

прихилиться, залежить, на чию користь переважать терези. Тереза.

- Іменно. Тільки це вже другая історія. Не мороч гостям яя.

- Одним словом, їх двоє.

- Троє, - перебиває Олежик. - Навіть четверо!

- Чи один, як на то пішло...

- Ні. Даруй, маестро, але їх таки двоє. Два Клуби зацікавлені безпосередньо в

переманенні цього борода-тенького симпатюльки на свій бік.

Омці сидять тихо-тихо. Від перепалки їх щурить, як старих ворон на кладовищі.

Маестро шкіриться. Сашко веде далі:

- Вчора ми вислідили цього хлопчика. І вчора з'явилися ви. Отже, ви - частина

цілого.

і і

- То бішь, знак. І Клуб Лялькарів у моїй особі, а также Клуб галогенів в

особі нашого товариша Сашка починаємо гру...

- Чи то пак, прочиняємо сон...

- Карочє, пояснюю: у Львові єсть два типи человечества. Лиси та Півні. Лисиця

знає, що все вокруг - це ГРА, і вона шукає з неї вихід, чи то пак, ісход.

Тіпіческімі Лисками є особи, одарьонні логічним мисленням у найгіршому

значенні цього слова. Лисами були Карлсон і Буратіно, але, перед усім, Лис

Микита. Лиси - це істоти разума, вони увєрєні, що гра має прєдєл. Ловкі, коварні, вони хватають за живе безпощадно і міцно. їх найсокровенніша мета -

вхопити Бога за бороду.

Сашко вчасно маскує здивування за нападом кашлю. Омчани кліпають.

- Півень же зовсім друга істота. Мрачний і неговіркий, дещо апатіческій і

напівдемоніческій, він переконаний, буцім усьо довкола - це, в конешному щоті

лише СОН, і варто йому прокукурікать, як він прокинеться. Півня в принципі

ніщо кумарити не в змозі, він весь в релаксі, потому що Півень как би

інтроверт, тоді як Лис зовсім наоборот. Комок нервів, з погляду Півня. І