Архе

слоґан «ПЕПСІ. ПОХУЙ!».

З темряви сподобився Нестор з філіжанкою кави в руці. Філіжанка здалася мені

вкрай ностальгуючою - з лисичками та їжачками. Дикий відсунув йому крісло, й

горбань обережно сів.

- Нестор, - простягнув мені руку. Я потис ЇЇ і відчув те, що називають

«припливом симпатії».

- Дмитро. Менделєєв. Джим. Навзаєм.

Дикий відсунув на край столу телефон, щоб не заважав. Нестор розмішав ложкою

цукор і зробив ковток.

- То як, Дмитре, у Вас із Диким нині Ритуал?

171

Я глянув запитально на Дикого. Дикий повів бровою.

- Аяґже.

Нестор нову сьорбнув напою, і до моїх ніздрів долетів аромат кави. Горбун

щось проплямкав собі під ніс, витяг з портсигара папіросу й задимів.

- Шкода. Дуже шкода. А я думав запросити Вас на презентацію нового сузір'я. У

нас тут таки-и-ий телескоп є, Ви такого, певне, ніколи й не бачили. Та шо там

- у нас тут ціла ОБСЕРВАТОРІЯ! Маєте нагоду бути присутнім при називанні

Неназваного. Подумайте тільки, які масштаби! Ціле сузір'я! І назва ж яка -

Пітекантропія. Вам це нічого не говорить?

Я здивовано звів брови.

- Пусте, - махнув папіросою Нестор. - То як?

- Знаєте... Не відчуваю захоплення світилами. Я, знаєте, більше по хімії.

Тому якось іншим разом.

Нестор чомусь глянув на Дикого.

Дикий змовчав, і я відчув, як під поверхнею слів між ними ковзають залізні

троси неприязні. Чи навіть не неприязні - надто атавістично - а дотикання

протилежних полів, аніонів та катіонів водню.

- Оце, - Нестор першим торкнувся тиші й вказав тліючим кінчиком на екран. -

Це Бодя робив. Ти його знаєш, Дикий. Ти, Дмитре, знаєш, ні? Бодю-Нагваля?

Я заперечно мотнув головою.

На екрані з'явився напис: ПАН АБО ПРОПАВ. БОГ АБО ГОТ-ДОГ ©ЦЕРКВА СВЯТИХ

ОСТАННІХ ДНІВ.

- Eat fast, die young, - процитував Нестор. - Це ше з тих, молодих. Із тих, що завжди проти. Дуже перспективні юнаки, нє, Дикий?

- Радикально підходять до проблеми. Це добре. Але кращого зразка, ніж та, про

«Спрайт» - ну, там де «Імідж - ніщо» - я не зустрічав... О, це нова! Це хтось

із Пітєра, напевне.

- Плєбєїн. Точно, - підтвердив Нестор.

На екрані з'явилося нічне небо, всіяне безліччю зірок. На цьому сяйливому

фоні виділяється силует самотнього

172

дерева. З прогнутої гілляки звисає повішений. Внизу висвітилося: «УМРИ, НО НЕ

ДАВАЙ ПОЦЕЛУЯ БЕЗ ЛЮБВИ. MARLBORO LIGHTS».

- Тонко.

Нестор випустив кільце диму і додав:

- Тонко, наче комариний хуй.

- Вибачте, - озвавсь я спантеличено. - Це шо, про Юду?!

11

«Поваккацці» закінчився. Знову з'явилося м'яке світло. Замість «Запорожця за

Дунаєм» мнявкаюче зазвучала китайська комуністична опера. Скрип видався ще

сильнішим, ніж на Крушельницькій, і я пояснив би це не тільки віком платівки.

Коли Нестор відволікся, я тихцем поцікавився в Дикого:

- А чого це фестиваль називається «Поваккацці»?

- Це від індіанців хопі. Як би тобі пояснити... Не зовсім «дар богів» і не

тільки «життя-шаман»...

- Магічний ліхтар, - підказав, з'явившися невідь звідки, Нестор. - Саме так: життя шамана - це магічна лампа, істинний дар богів. Поняття не стільки

синонімічні, як тавтологічні. Як ви здогадалися, Дмитре, це кінематограф.

- А що це у вас за «Сетрички-істерички»? - знову поцікавився я.

- О-оо-о, о, о, о, - Нестор захоплено заворушив бровами. - Це така

ультрамодна течія серед богеми. Я кажу, Дмитре, про таку богему, яку визнають

«богемою» щойно років так за тридцять - тоді, коли Слово розроблять

настільки, що стануть очевидними зв'язки між словом «богема» і тим, чим

займаємося ми.

Здається, я нахмурився дуже красномовно, тому горбун, випустивши дим, продовжив:

- Річ у тім, що тепер модно вдавати певні психічні розлади.

- Модно?

173

- Однозначно. Інновація від Опери скрипу. Не симуляція з корисливих цілей, але флаґеллянтство як ars nova. Відчуваєш, куди це веде?

Я тричі знизав плечима.

- Мікроперформенси на вулицях, в тролейбусах, у магазинах. Наприклад, публічний спалах істерії у двох, здавалося б, незнайомих жінок. Що є

графічнішим у сфері емоцій? Це мистецтво на стику психіатрії й архітектури.

Розумієш? Архітектура духу! Готика. Бароко. Декаданс. Соц-арт. Еклектика.

Бритпоп. Свідомий кітч. Я-надбудови, січеш? Дай жувачку. Дай покурю. Дай в

рило. Тощо.

- А в мені, - спитав я, - Які надбудови узріли Ви в мені? Нестор глянув на

мене, прицмокнув губами, наче

звірився з відповіддю у конспекті й переконався, що коефіцієнти сходяться.

- Ви є людина-унітаз, Дмитрику.

- Без образ? - перепитав я про всяк випадок.

- Без образ. Ви Унітаз, не окреслений соціальними умовностями. Якщо розібрати

архетип - це щось близьке до Фенікса, що оживає з попелу. Розумієте? Ви

накопичуєте в собі гівно, щоби в одну прекрасну мить омитися джерельно чистою

водою з водопроводу. Особисто мені унітаз чимось нагадує християнське

всепрощення.

Дикий прикрив долонями очі і, посміюючись, захитав головою. А я пригадав свою

кімнату і той чудовний спосіб, у який звільнився від самого себе. Спусти

воду, так?

- А чому ви Опера скрипу? - спитав я, переводячи розмову у менш лоскотні

сефіроти.

- Якщо Ви не заперечуєте, Дмитрику, я почну зі своєї улюбленої фрази, -

Нестор затягнувся сигаретою. - Опера скрипу схожа на лезо, передане з рота в

рот при поцілунку. Тому не дивуйтеся, коли після цієї історії у Вас із рота

порсне кров. Колись, років так зі сто тому, коли ще Крушельницька була для

Галичини Знаком Генія, у Львові з'явилося кілька вінілових платівок із

записами її арій - Аїда, Чіо-Чіо-Сан, Галька там. Таке. І для певних кланів, могутніх носіїв

культурного прогресу, ці записи стали настільки вагомою естетичною віхою, що

зуміли сформувати цілу субкультуру зі всіма її атрибутами, як-от амбіціями, уподобаннями в літературі, живописі, театрі - усім тим, що можна звати

культурними кодами. Ти зрозумів. Я кивнув.

- Річ у тім, що каноном слугували звучання платівки з голосом діви. У ту мить

найвищого злету генія сакральним вважався будь-який аспект, властивий

платівкам із брендом «KRUSZELNITSKA».

Та все ж монолітна єдність поглядів кількох вибраних родин порушилась. Одні, звичайно, як і раніше, насолоджувалися поскрипуванням грамофонної голки на

платівці, інші ж почали слухати Саломеїн голосі 3 їхнього боку це був

однозначний крок назад. Через цей адюльтер смаку та кітчу Галичина відстала в

культурному плані років так на двісті. Шкода, але їй уже ніколи не наздогнати

втрачене, ніколи. Слухати голос Крушельницької й не зауважувати скрипу

платівки - це, знаєш, як розглядати оксамитову підстилку замість коштовної

діадеми на ній. Але я кажу: дякую, з мене досить текстилю. І я кажу тобі -

прийшов час дивитися на діаманти!

- А голос?

- Та до пизди той голос.

Я замислився і, як робив завжди у хвилю задуми, почав смоктати вуса.

- То, кажете, Опера скрипу - нащадки тих родин... що слухали скрип?

- Вони наші духовні пращури. Але ми трохи інші. Опера скрипу - так, як її

розумієте Ви, Дмитре, - тільки частка нового, безмежного естетичного

горизонту, який ми відкрили. В широкому розумінні, Опера скрипу - це скрип

думок. Це наближення до звуку знака, світла слова, очищеного від первородного

гріха розділення. Ми розробили новий принцип формулювання думки. І ми надали

естетику принципові такого формулювання думки. Думаєш, ми не

174

175

готові ступити в цей світ? Ми приготували цілий архів думок, розробили кожне

ідейне русло згідно з нашим світоописанням.

Опера скрипу - це не більше, не менше - нова естетична революція. Ми - це