Архе

персонажів.

- Та нівроку... А ти, значить, Дереш? Той, що з Б. тусується?

- Ну та, - стенаю плечима, показуючи, що для мене з Б. тусуватися - все одно, що газету читати.

- А мені Антон казав: тебе не існує... Між іншим, на хріна ти мене так із тою

запискою спричандалив?

Я прикидую, як ефектно прозвучить сказане, і випалюю:

- Бо я тебе вигадав!

- Оце, блін, загробний епатаж, - підкидає дрівець маестро.

Терезка розуміюче киває. Дмитро уважно дивиться на її міміку (а це щось

направду варте уваги). Маестро ховає посмішку.

- Ага, - відповідає вона і призамислюється. Здається, вона відчуває, що ми

від неї щось приховуємо. - Ага. То мене не існує?

Не хочеться її розчаровувати, та я відчуваю потребу сказати всю правду:

- Ні! Ти, на жаль, ще існуєш. Але вже зовсім-зовсім... гм... покрадьки. Я би

сказав навіть: -«у лапках»-. У

свідомості котрогось із нас. Точніше, ми всі - одна свідомість, але яка не

хоче цього визнати. Та про це дивись нижче.

Вітер. Тут вітряно.

- А шо нам скаже гаспадін Мандалєєв? - питає маестро, плескає Дмитра

Івановича по спині й шморгає носом.

Менделєєв гмикає і обсмоктує пшеничні вуса нижньою

губою.

- Ти, Терезко, напевне, вже все зрозуміла. Ні? Весь світ - це підказка-єралаш

до Істини. Тобто, істину як таку неможливо пізнати словесно, але словами на

неї можна натякнути. Ніби як побудувати з певних фраз якесь умовне коло, а

потім мовчки зазирнути всередину. І ми тут для того, щоби натякати одне

одному на можливу природу розгадки.

- Ми як чотири стихії... - я загадково натякаю невідомо на що і дивлюся на

компанію.

- І дванадцять місяців, - саркастично додає маестро. - Скажи, Дереш, а ти по

гороскопу часом не Баран?

Дмитро Іванович продовжує:

- Можна зараз розглядати себе як чотири асоціативні начала, за якими

відкриваються чотири упроявлення комбінаторної безконечності. Ми кілька слів

на устах у Бога. Чотири літери івриту.

- І ми - це земля, вода, вогонь, повітря?

- Ага, он Мандалєєв, - «зємля-воздух»...

- Чисто асоціативно - так, - погоджується з маестро Менделєєв. - Бо

найефемерніше, як-от асоціації, виявилось найфундаментальнішим. Все це

зводиться до двох горизонтів руху асоціацій.

- І до боротьби двох естетик, - знову пхаюся я. Терезка уважно вислуховує

наші версії і відважує, як

ковзанами по обличчю:

- Та ну... це Reality TV. Знаєте?.. Гра така. Шоу для естетів! Одна з умов -

забути, що це гра. Приблизно так:

122

123

ТРИ!

ДВА! !

ОДИН! II

ви в шоу

- Із самим собою, - зловтішно додає маестро. - Метафізичний онанізм.

Терезка розуміюче киває.

- Власне! Але це - тільки один зі способів розуміння. Ага! І ми - це наочні

приклади чотирьох шляхів сходження до кінця?

- Ну так. Але ми - це комбінаторна гра, набір асоціацій вічності. Поєднання

абсурдних, непоєднуваних елементів, які виглядають природними і логічними

тільки тому й тоді, коли розташовані на достатній відстані один від одного.

Наше усвідомлення - тільки жбурляння асоціативного ланцюга з відром уваги у

криницю безмежного, - завершую я. Тю, «криниця безмежного». Як низько!

- І, в кінцевому результаті, світ - це нитки комбінацій присутності, такий

собі міцелій Будди.

- Гаразд. А от скажи-но мені, будь-ласка, о наймуд-ріший серед просвітлених, якого хріна ти ще ТУТ? І чого, незважаючи на таке добре розуміння, ти ше не

ТАМ?

- Та бо того, шо я ще говорю. Всякий вєрбаліз відділяє мене і тебе від

Присутності. Логічним мисленням цього не схопиш. Раціо тут не в силах сказати

нічого, крім як мляво зіслатися на Канта і компанію. А ти - ти допоможеш

котромусь Із нас проникнути ТУДИ. Так само як і хтось може допомогти й тобі.

Ми повинні знайти цю резонуючу відмінність у наших способах мислення -

наскільки я розумію, в кожному зараз рівно по четвертині, так би мовити,

-«істини»-?

Маестро знизує плечима.

- Цілком возможно, але лічно я б щітав це так: контролірована квадрофренія з

розщеплєнієм особистості. С резонансом на вищі світи. Мощьно, скажи?

Ми з Дмитром закивали. Терезка, сплюнувши черговий клаптик січеного тютюну, впевнено доєдналася.

- Тільки не чотирьох, а п'яти! - я знову вчасно схаменувся. - Не забувайте

про Читача! Гра закінчується в першу чергу тоді, коли згадує про Своє

існування Читач. Це, так би мовити, хід зназовні. Бог із машини.

- Ага. Сматрю в Кнігу, віжу фігу...

- Ми не спроможні вловити момент, коли прокидається Читач, але можемо

прокинутися самотужки, якщо змусимо Текст вичерпати себе. Перевести його в

потойбічну вертикаль

? слухайте, - пожвавлюється Терезка. - А могили - це до чого?

- Це ми типчиків різних закопуємо. Поки тебе не було, майже всіх закопали. Ми

з Дерешом приходимо, а вони тут усі обіймаються: китайоси-неґритоси різні, всі такі веселі, такі щасливі, шо аж йой. Діти різні бігають, мамів своїх

упізнають... Ягнята з левами разом ходили, мечі з лемешами... Одним словом, заєбісь.

- Та-а-а, спочатку було класно...

- А ми взяли і всіх закопали.

- Тому нас так мало?

- Але вони б нам тільки заважали, повір мені, - продовжує маестро. - Подумай

сама: постійно тільки то й роблять, шо якусь хуйню пиздять. Мене, приміром, навіть Діаволом обзивали. Сатаною. І за шо, спрашується? Ет, погані люди. Так

шо решту будеш робити ти. Поки всього не закопаємо, ТАМ не опинимося. Хіба...

Хіба би ти змогла сама. Тоді ми захоронимо тебе. Усікла?

- Ага! Це така техніка - закопування! І весь цей ваш Могильник - він також

немовби в остаточній уяві? В уяві уяви, так би мовити? І ми тут саме на

грозовому вітряному полі, серед патиків із дохлими воронами тільки тому, що

комусь із нас такі асоціації естетично прийнятніші за яблуневий сад у травні?

Маестро здивовано гмикає.

- Талант! - хвалить він. - Але ти вкидуєшся, шо це кладбіщє - воно как-би

безособове? І будь-яких емоцио-

124

125

нально-нєґатівних резонансів немає тому, що ми їх всіх уже закопали, да?

Просто кайф, як од красіво нарисованої картіни.

- Звичайно. Ми привносимо від'ємність у своє сприйняття і просто

спостерігаємо зміну краси.

- Нам залишається тільки переглядати свої колишні асоціації, «попередні

життя», кажучи дуже умовно. - озивається Менделєєв. - Ми вже не раз опинялися

тут і вище - аж до самого кінця. Але щоразу повертаємося, бо завжди існує

тільки зараз. Завжди залишаються певні належно непоціновані естетичні грані

присутнього. Але тут, знову ж таки, ідуть інтерпретації, властиві чотирьом

знакам, уможливленнями котрих є ми. На іншому рівні це можна вважати

порівнянням двох енергій - зауваж, не кажу протилежних.

- Або Автора і Тексту, - вкотре нагадую про себе я і кажу з глибокодумністю:

- Коли світ завмирає у паузі, Бог вставляє в друкарську машинку чистий аркуш.

Терезка розуміюче киває.

- Або як це робив мій знайомий, Антон. Шукав істину в геометричних командах, поки не зрозумів, що тлумачення команди - це команда тлумачення.

- Цілком вірно. Ще один класичний приклад: СЛОВО. Воно значить тільки саме

себе - я є той, хто я є. Дзеркало, задивлене у власну глибину. Головне -

зрозуміти, згадати, що ти як дзеркало дивишся в саме себе. І що ти означаєш

не щось інше, а сама себе. Дурниці, скажете?

- Зовсім ні. Адже на початку є Слово. Воно тотожне Самому Собі й означає

тільки Саме Себе. Графічний знак - Я Є. Воно самоусвідомлюється. У певний

момент, можливо, момент вселенської нудьги, Воно розуміє: якщо Воно

усвідомлює Себе, значить, є хтось, хто усвідомлює, і є хтось, кого

усвідомлюють. Я Є ТОЙ, чи просто Я &. Маємо Ціле і те, що Його розділяє. ІДЕЯ