Архе

місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя), місці, обжитому

структурами, що вистежують і відлунюють голоси.

Анахронізм є найпершою ознакою близької присутності номада.

Щоб затягнутися у вир номада, необов'язково розмовляти з ним (хоча це й

полегшить процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим

так довго, як це видається потрібним.

У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.

- Та? А чому саме тут? - поцікавилась вона, коли Антон закінчив свій

інструктаж.

- Високий Замок, увесь цей парк - живий організм. Він самоусвідомлюється. Від

кожної людини, яка там прогулюється, він черпає енергію. Йому вигідно, коли

по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку -

повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили

енергетичний лабіринт. А поскіль-ки він сам як та воронка, то й притягує

номадів. Високий Замок - номад. Тільки не такий текучий, як ті, яких

використовують видці. Повільніший. Щоби просочитися під час спілкування з

Високим Замком на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з

людиноподібним номадом, потрібно прожити на його території кілька років.

- А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, вони як?

- А вони зовсім не люди, - посміхнувся Антон.

Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім

спустилися схилом пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки між дерев і

чагарника.

104

- Тут проходить одна з їхніх ліній, - повідомив Антон і сів на зігнутий

стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплічник і сіла поруч. Антон

глянув на годинник.

Рух сонця. Усвідом це.

По годині мовчанки біля їхніх ніг сформувалася гірка недопалків. У Терезки

своя - з білими фільтрами, в Антона своя - колекція жовтотілих, із

позолоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.

Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей

гербарій. «Сиділи собі хлопець і дівчина, - подумає такий перехожий. - 3

одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він -

бику-ватий і самозакоханий, вона - блядовита, але по-своєму вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної

зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та

самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові

риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота

білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник

боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»

«Як романтично, - замріялась Терезка. - Зі мною так не розмовляли.»

Нагадавши собі дещо, вона озвалася:

- От ти тусувався з Курсантом... Антон кивнув головою.

- То ти знаєш, де він подівся?

Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це

залишиться таємницею. Однак Антон відповів:

- Курсант упав у небо.

- Як це? Метафорично?

- Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч

на Купала собі пузо порізав?

- Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.

105

- Я там був разом із ним. Як тільки-но взялося сіріти, я пішов шукати його.

Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.

Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П'ятки чорні, потріскані, а де-не-

де чисто-бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо

Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав

навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов - от яке в нього було

тоді лице.

Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері.

Може, ті, про які говорив Саня. Але сталося так, що він відкрити то їх

відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них... як би

це... дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе -

піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними

очима.

- І ти також пережив це?

Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому

спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.

- Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.

- Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до

тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні

дуже боявся відкритих місць... і все-таки шукав їх, попри свій жах перед

ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18.

Льолік хотів бути схожим на Сантехніка, а я - бодай на Льоліка.

Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, зміряв мене таким поглядом, що мені аж у п'ятках зашкарубло. Потім глянь на небо - і як не закричить!

Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, шо бачив.

Я подивився довкола, і мене вразило. Я дуже чітко відчував настрій тої

години. Пекуче гірське сонце, яке буває на початку спекотного дня в середині

липня. Безапеляційне безлюддя і зелена, майже вишнева чорниця.

І голий, перемазаний землею та засохлою кров'ю Льолік. У нього була волохата

дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від

нелюдського страху - і волохата задниця на тлі хребта гір.

Можливо, тому я не впав услід за ним. Його волохата задниця справила

незгладиме враження.

Він дер землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той - пошепки. Десь хвилин через п'ятнадцять Льоліка ніби трохи попустило.

Він пальцями вп'явся в кущі трави. Взагалі поводився так, ніби боявся впасти, хоча й так лежав на землі. Я задер голову, глянув і собі на небо. Хотів

зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.

Але небо було як небо - безхмарне і синє. Глибоке.

Курсант розслабився. Я розслабився теж і наново відкрив у собі слух. Голосно

сюрчали коники в траві. Аж тут, зовсім несподівано, я відчув прилив жаху, такого ж, як і в Курсанта. Це був навіть не жах, це істерика, це гола паніка, ми були в облозі, а вороги нападали. Це було так страшно. Я не бачив нічого

довкола, крім прозорого повітря, але було страшно, як при повітряній тривозі.

Нас крило небом. Безконечністю. Я відчув, як обісцявся.

Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я гостро усвідомив

оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря.

Вершина гори, залита яскравим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола.

Збоку. Внизу. Відкритий простір - це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на виразну присутність поруч.

І просто розчахнуте навстіж небо.

І наче підземне джерело, у голову постійно била думка, Що я на висоті хмар. А

це - дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав і повалився навколішки біля Курсанта, сховав

106

107

голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було

чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не

означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в

усвідомлення висоти.

Не знаю, як довго ми лежали й тремтіли з жаху перед цим відкритим, просто

безмежним простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.

Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:

- Льолік, можеш вставати!

Він озирнувся через плече і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. О тій порі

тіні чіткі та об'ємні.

Льолік сів навкарачки, потупивши погляд, - я розумів, що він боїться глянути

в небо. Я прислухався: його дихання стало рівномірним. Я відчув, як потроху