Убити пересмішника...

— Давай прикинемо,— прогудів він.— Так... так... зрозуміло. Двічі двоюрідний брат.

— Як це?

— Дві сестри вийшли заміж за двох братів. Більше нічого не скажу — пометикуй тепер.

Я довго сушила собі голову і вирішила, що якби я вийшла заміж за Джема та якби у Діла була сестра і він з нею одружився, то наші діти були б двічі двоюрідні.

— Не відразу збагнеш,— сказала я Джемові, коли Аттікус пішов.— Дивні люди ці Канінгеми. Тітонько, ви чули?

Тітка Олександра плела килимок і не дивилася на нас, але нашу розмову слухала. Вона сиділа в своєму кріслі, робочий кошик стояв поруч, килимок лежав на колінах. Я ніколи не могла зрозуміти, чому добропорядні дами так люблять задушними вечорами плести килимки.

— Чула,— відповіла тітка.

Я пригадала давню історію — коли стрімголов кинулась захищати Уолтера Канінгема-молодшого. Добре, що я тоді визволила його з біди.

— Незабаром ми підемо в школу, і я запрошу Уолтера до нас пообідати,— сказала я, забувши про те, що обіцяла при першій же зустрічі відлупцювати його.— Інколи він може лишитись у нас і після уроків. А потім Аттікус одвезе його до Старого Сарема. Він міг би зрідка і ночувати у нас. Ти згоден, Джем?

— Буде видно,— сказала тітка Олександра.

В устах тітки Олександри ці слова означали погрозу, а не обіцянку. Мене це здивувало, і я запитала:

— А чому ні, тітонько? Вони гарні люди.

Вона глянула на мене з-під своїх робочих окулярів.

— Джін Луїзо, я не сумніваюсь, що вони непогані люди. Але вони не нашого кола.

— Всевидько, тітонька хоче сказати, що вони неотесані,— пояснив Джем.

— Як це — неотесані?

— Ну, грубі. Люблять просту музику і таке інше.

— Ну й що? Я теж люблю...

— Не мели дурниць, Джін Луїзо,— сказала тітка Олександра.— Річ у тому, що коли навіть вимити Канінгема до блиску, взути в черевики і надіти йому новий костюм, він все одно ніколи не буде таким, як Джем. Крім того, Канінгеми дуже охочі до спиртного. Жінки з роду Фінчів не цікавляться такими людьми.

— Ті-тонь-ко,— сказав Джем,— та їй же ще тільки дев’ять років.

— Все одно, хай змалку набирається розуму.

В словах тітки Олександри відчувалася рішучість. Мені згадалося, як останнього разу вона пішла в наступ проти мене. Я так і не зрозуміла чому. Це було тоді, коли я мріяла піти до Келпурнії, мені страшенно хотілося побувати у неї в гостях, побачити, як вона живе, хто її друзі. Але це було так само неможливо, як побувати на другому боці місяця. Цього разу тактика тітки Олександри була інша, а мета та сама. Можливо, вона для того й перейшла до нас, щоб допомагати нам вибирати друзів. Я могла сперечатися з нею скільки завгодно.

— Якщо вони хороші люди, чому я не можу по-дружньому ставитися до Уолтера?

— Я не забороняю тобі ставитися до нього по-дружньому. Ти повинна бути з ним привітна, ввічлива, з усіма треба бути чемною, голубонько. Але запрошувати його додому ти не повинна.

— А якби він був наш родич?

— Річ у тому, що він нам не родич, а коли б навіть був родич, я все одно сказала б те саме.

— Тітонько,— заговорив Джем,— батько каже, що друзів вибирають, а родичів — ні, і визнавай їх чи не визнавай, вони однаково залишаються ріднею, не визнавати родичів просто нерозумно.

— Батько вам наговорив хтозна-чого,— сказала тітка Олександра,— а я повторюю, що Джін Луїза не повинна запрошувати Уолтера Канінгема в наш дім. Коли б навіть він був твоїм двічі двоюрідним братом, його не слід приймати в цьому домі, хіба що він прийде до Аттікуса в оправах. І досить про це.

Заборона остаточна. Проте цього разу їй доведеться пояснити.

— Але мені хочеться погратися з Уолтером, чому не можна?

Тітка Олександра зняла окуляри і пильно подивилася на мене.

— А тому,— сказала вона,— що він — покидьок. Саме тому ти з ним не гратимешся. Нічого тобі з ним водитися, переймати його звички, вчитися бозна-чого. І без цього твоєму батькові досить мороки з тобою.

Не знаю, що б я зробила, якби не Джем. Він схопив мене за плечі, а потім, обнявши однією рукою, повів до своєї кімнати. Від злості я розридалась. Аттікус почув, що я плачу, і зазирнув у двері.

— Нічого особливого,— сердито сказав Джем,— це просто так.

— Всевидько, хочеш гумку?

Джем понишпорив у кишені і дістав пакетик жувальної гумки. Я жувала кілька хвилин, поки нарешті відчула в роті приємний смак.

Джем наводив лад на своєму столику. Волосся у нього спереду і на потилиці, як завжди, настовбурчилось, певно, воно в нього ніколи не лежатиме, як у дорослого чоловіка, хіба, може, він поголить голову, і тоді нове волосся відросте акуратно, як годиться. Брови у нього зробилися густі, сам він став якийсь тоненький і високий. Джем тягнувся вгору.

Він озирнувся і, певно, подумав, що я знову розплачуся, бо сказав:

— Щось тобі покажу, тільки нікому ні слова.

Я запитала: що? Ніяково усміхаючись, він розстебнув сорочку.

— Ну й що?

— Хіба ти нічого не бачиш?

— Не бачу.

— Ну, волосся.

— Де?

— Та ось же. Бачиш?

Він щойно мене втішав, тому я сказала: «Чудово!», хоч нічого й не побачила.

— Справді, чудово, Джем.

— І під руками теж,— сказав він.— Наступного року збираюся грати в футбол. Знаєш що, Всевидько, не треба злитися, коли тітка щось каже.

Здається, тільки вчора він казав мені, щоб я сама не злила тітку.

— Розумієш, вона просто не звикла до дівчат. Принаймні до таких, як ти. Вона хоче зробити з тебе справжню даму. Ну, чого б тобі не взятися до шитва або ще чогось?

— Не діжде! Вона мене просто не любить, от і все. Але мене це не дуже турбує. Вона мене розізлила не тим, що сказала, ніби в Аттікуса багато мороки зі мною, а тим, що назвала Уолтера Канінгема покидьком. А з Аттікусом ми вже порозумілись. Я запитала його, чи справді у нього багато мороки зі мною, і він відповів, що не дуже і що мені зовсім нема чого турбуватися з цього приводу. Ні, це я через Уолтера... Він зовсім не покидьок. Він не схожий на Юелів.

Джем роззувся і ліг на ліжко. Поклав за спину подушку і ввімкнув світло над головою.

— Знаєш що, Всевидько? Я вже трохи розібрався. Останнім часом я багато думав і дещо зрозумів. На світі є чотири типи людей. Звичайні — такі, як ми і наші сусіди; потім такі, як Канінгеми, що живуть у глушині; далі йдуть такі, як Юели, що живуть на звалищах, і, нарешті, негри.

— А як же, наприклад, з китайцями, що живуть в Болдуїнському окрузі?

— Я кажу про Мейкомбський округ. Вся справа в тому, що нам не подобаються Канінгеми, Канінгемам — Юели, а Юели ненавидять кольорових.

— Якщо це так,— сказала я,— то чому ж тоді присяжні типу Канінгемів не виправдали Тома на зло Юелам?

Джем одмахнувся від мене, як від маленької дитини.

— Ти знаєш,— сказав він,— я бачив, як Аттікус, слухаючи музику по радіо, притупує в такт ногою. І ще він дуже любить поласувати «солодкими залишками» на дні каструлі...

— Чим же ми тоді кращі за Канінгемів? — запитала я.— Не розумію, чому тітка...

— Виходить, ніби нічим, і все-таки деяка різниця є. Колись Аттікус сказав, ніби тітка тому пишається своїм родоводом, що у нас уся спадщина — добре ім’я.

— Ну, не знаю, Джем, мені він одного разу сказав, що всі ці розмови про старовинний родовід — дурниці. Кожен рід старовинний. Я запитала — як же у кольорових і англійців? Він відповів, що так само.

— Походження — це не те, що давність роду,— сказав Джем.— Для походження важливо, чи давно в роду уміють читати і писати. Знаєш, Всевидько, я довго над цим міркував, і тут більше нічого не придумаєш. Певно, колись давно, коли Фінчі жили ще в Єгипті, хтось із них вивчив один-два ієрогліфи, а потім навчив свого сина.— Джем усміхнувся.— Уяви собі — наша тітка пишається тим, що її прапрадід | умів читати й писати... Дивно, чим жінки пишаються. Просто смішно.

— От і добре, що він умів, бо хто ж би тоді навчив Аттікуса і наших предків? А якби Аттікус не вмів читати, що було б з нами? Ні, Джем, мені здається, що походження — це щось інше.