Убити пересмішника...

Джем похитав головою.

— Я знаю, що все це неправильно, але не можу збагнути, де помилка... можливо, закон тут надто суворий...

Аттікус випустив з рук газету, і вона впала на підлогу. Він сказав, що в даному разі закон справедливий, несправедливо те, що на підставі тільки побічних доказів прокурор наполягає на смертному вироку, а присяжні виносять такий вирок. Він глянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив:

— Щоб винести смертний вирок, скажімо, за вбивство, має бути один або два очевидці. Треба, щоб хтось сказав: «Так, я був при цьому, бачив, як він натиснув на курок».

— Але ж багато людей покарано на смерть на підставі побічних доказів,— зауважив Джем.

— Знаю, і багато з них, мабуть, заслужило цього... Та коли нема очевидців, завжди виникає сумнів, хай навіть якась крихта сумніву. Закон називає такий сумнів «допустимим», але, по-моєму, ми не маємо права і на крихту сумніву. Бо тоді не виключається ймовірність, хай навіть незначна, що осудили людину невинну.

— І знову ж виходить, що все вирішують присяжні. Треба покінчити з ними, та й годі,— твердо заявив Джем.

Аттікус намагався стримати усмішку, проте не зміг.

— Чи не занадто жорстокий ти, сину, щодо нашого брата-юриста? Я думаю, можна знайти легший шлях: змінити закон. Змінити так, щоб смертний вирок мав право виносити тільки суддя.

— В такому разі їдь до Монтгомері і міняй закон.

— Ти навіть не уявляєш, як це складно. Я не доживу до того часу, коли змінять закон, а ти якщо й доживеш, то будеш уже старий.

Це не влаштовувало Джема.

— Ні, з присяжними таки треба кінчати. Том був не винен, а вони сказали — винен.

— Якби, сину, ти був присяжним, а з тобою ще одинадцять хлопців таких, як ти, Тома б уже звільнили,— сказав Аттікус.—Поки що тобі ніщо не заважає міркувати розсудливо і послідовно. Оті дванадцять присяжних у повсякденному житті цілком розумні люди, але ти сам бачив, як розсудливість зрадила їх. Те саме ти спостерігав тієї пам’ятної ночі біля тюрми. Ті люди поїхали тоді не тому, що враз стали свідомі й розсудливі, а тому, що там були ми. У нашому житті є щось таке, від чого вони втрачають інколи здоровий глузд, і коли б навіть захотіли бути справедливими, то не змогли б. Коли в наших судах білий виступав проти чорного, виграє завжди білий. Така вже наша дійсність.

— І все-таки це несправедливо,— наполягав Джем.— Не можна осудити людину на підставі таких доказів, ні в якому разі,— сказав він, постукуючи себе кулаком по коліну.

— Ти не міг би, а вони змогли й осудили. Ставатимеш, сину, старшим, більше побачиш. Суд — найперша установа, де з людиною повинні поводитися по справедливості, якого б кольору не була її шкіра, але не всі присяжні лишають свої упередження за порогом суду. Коли ти виростеш, то побачиш, як білі на кожному кроці ошукують чорних. Але я тобі ось що скажу, і ти ніколи про це не забувай: якщо білий обдурює чорного, то цей білий, незалежно від того, хто він, багатий чи бідний, хоч яка порядна була б його родина, а він все одно покидьок.

Аттікус говорив зовсім тихо, але останнє слово нас приголомшило. Я глянула на нього: його очі палали.

— Білий негідник зловживає темнотою і неуцтвом негра — що може бути огидніше? Не треба себе обманювати: ніщо не минає без сліду, рахунок росте, і настане день, коли за все доведеться заплатити. Дай боже, щоб ви цього не зазнали.

Джем почухав потилицю і раптом широко розплющив очі.

— Аттікус, чому такі люди, як ми або міс Моді, не бувають присяжними? — запитав він.— Жодного жителя Мейкомба немає серед присяжних, вони всі здалеку десь, із глушини.

Аттікус відкинувся у своєму кріслі. Не знаю чому, але він був задоволений Джемом.

— Я все ждав, поки ти додумаєшся до цього,— сказав він.— На те є багато причин. По-перше, міс Моді не може бути присяжною, бо вона жінка...

Я обурилась.

— Ти вважаєш, що жінки в Алабамі не можуть?..

— Саме так. Я вважаю, що треба оберігати наших тендітних жінок від брудних справ, таких, як справа Тома. Крім того,— Аттікус усміхнувся,— жодну судову справу ми, певно, не змогли б довести до кінця, дами-присяжні тільки б те й робили, що ставили запитання.

Ми з Джемом засміялися. Уявляю собі: міс Моді — присяжна. Або місіс Дюбоз у своєму кріслі на колесах: «Перестань стукати молотком, Джон Тейлор, я хочу про щось запитати цього чоловіка!» Ні, наші предки були мудрі.

— А щодо таких людей, як ми, то нам теж доведеться розплачуватися. Наші присяжні такі, яких ми заслужили. По-перше, наші хоробрі мейкомбці до всього байдужі. По-друге, вони бояться. Потім вони...

— Чого бояться?— запитав Джем.

— Ну... припустимо, що міс Рейчел наїхала машиною на міс Моді і містер Лінк Діз має вирішити, яку суму треба стягти з міс Рейчел на користь потерпілої. Обидві вони — його покупці, а він не захоче втрачати жодного покупця, так же? От він і каже судді Тейлору, що не може бути на засіданні суду, бо на цей час нікому його підмінити в крамниці. Суддя Тейлор звільняє його. Інколи це дуже сердить суддю, але все-таки він звільняє.

— А чому містер Діз думає, що міс Рейчел або міс Моді перестануть купляти в його крамниці? — запитала я.

— Міс Рейчел перестане, а міс Моді — ні,— сказав Джем.— Але ж голосування присяжних — таємне, правда ж, Аттікус?

Батько всміхнувся.

— Ти ще багато чого не знаєш, сину. Справді, голосування присяжних вважається таємним. Становище присяжного змушує його приймати рішення і відкрито висловлювати свою думку. Люди не завжди охоче це роблять. Інколи це неприємно.

— Я певен, що в справі Тома присяжні прийняли рішення поспіхом,— буркнув Джем.

Рука Аттікуса потяглася до кишенькового годинника.

— Ні, не поспіхом,— сказав він скоріше собі, ніж нам.— Саме це і навело мене на думку: може, це початок нового? Присяжні сушили собі голову над рішенням кілька годин. Вони, певно, заздалегідь знали, який буде вирок, а звичайно в таких випадках радяться кілька хвилин. Цього разу...— Аттікус замовк і подивився на нас.— Вам, мабуть, цікаво буде знати, що серед присяжних був один, якого ледве умовили... спочатку він взагалі наполягав на повному виправданні.

— Хто це? — здивовано запитав Джем.

У Аттікуса весело заблищали очі.

— Не годиться мені про це говорити, скажу тільки, що це — ваш приятель із Старого Сарема...

— Із Канінгемів? — вигукнув Джем.— Але я нікого з них не бачив... ти, видно, жартуєш.— Він спідлоба глянув на батька.

— Це їхній родич. Я ніби відчував — і не відвів його. Інтуїтивно. Міг відвести, але не відвів.

— Неймовірно! — дивувався Джем.— Щойно хотіли людину вбити, а за хвилину ладні її відпустити... Ні, я, мабуть, ніколи не зрозумію цих людей.

Аттікус сказав, що цих людей треба знати. Відтоді, як Канінгеми переїхали в Новий Світ, вони ні в кого нічого не брали — ніколи. Це такі люди, сказав Аттікус, що заслужиш їхню повагу — і вони за тебе у вогонь і воду підуть. У нього було таке відчуття, що тієї ночі біля тюрми вони пройнялися повагою до Фінчів і тому поїхали, нічого не заподіявши. А примусити Канінгема змінити свою думку може хіба що якесь чудо, і тільки разом з іншим Канінгемом.

— Якби серед присяжних був ще один Канінгем, вони не винесли б ніякого рішення.

— Ти хочеш сказати, що не відвів із складу присяжних чоловіка, який напередодні хотів тебе вбігти? — повільно запитав Джем.— Як же ти міг так ризикувати, Аттікус, як ти міг?

— Якщо уважно розібратися, то риску особливого не було. Якщо один домагається осудження підсудного і другий теж, то різниці між ними немає. А от коли один за осудження, а другий вагається,— тут різниця є, хай і невелика. Згоден? Серед усіх присяжних він був єдиний, про кого я не міг з певністю сказати, як він проголосує.

— А ким він доводиться містерові Уолтеру Канінгему? — запитала я.

Аттікус підвівся, розправив плечі і позіхнув. Навіть нам ще рано було спати, але ми знали: він ще хотів почитати. Аттікус підняв газету з підлоги, згорнув її і легенько торкнувся моєї голови.