Людина і зброя

- Трохи незручно, правда, перед дідом, - каже Богдан, маючи на увазі професора. - Та хай вибачає.

- Складемо вже після війни, - безтурботно кидає Дробаха. - Під звуки литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.

- Чи не забудемо до того часу? - задумливо запитує ніби сам себе Лагутін.

- Ти гадаєш - це так надовго? - дивується Мороз.

- А ти думаєш, на три дні? - іронічно каже Колосовський.

- Хай не три дні, але за два-три місяці, я певен, все буде скінчено. Гітлер заскавчить!

- Наш час - це не час тридцятирічних воєн, - підтримує його й Підмогильний. - При сучасній техніці, при нашій силі нам дай тільки розмахнутись.

- Що ж, сподіватимемось на краще, - невесело сказав Степура. - А бути готовим треба до всього.

У вестибюлі гуртожитку, як і раніше, працює буфет. Біля прилавка з'юрмисько голодної братви, серед них цибатий Іван Химочка, життєлюб і мастак попоїсти, він саме жує щось, закликає й хлопців:

- Навались… Свіжі бутерброди!

- До обіду борюсь а голодом, а після обіду ѕ зі сном… Чи так, Химочко? - не минув його Дробаха. ѕ Ану й нам дюжину кефіру!

Відчувши голод, хлопці набрали цілу гору бутербродів, батарею пляшок з кефіром - стипендію можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний харч.

Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору піднявся шум, крики. Висипавши з приміщення вони побачили перед собою незабутню картину: серединою вулиці, ескортовані величезним натовпом роззяв, дві дебелі двірничихи ведуть за руки тільки що пійманого злодюгу-диверсанта в особі… Мішеля Штепи! Галстучок набік, сорочка з штанів висмикнута, маслянисте волосся, яке він так старанно завжди прилизує. щоб приховати ранню свою лисину, стоїть зараз на ньому мов ріжки на фавнові.

Пом'ятий, знікчемлений, а вивернуті губи ще здалеку осміхаються до своїх:

- Шпигуноманія, я ж вам казав, і ось перед вами її перша жертва!

Спартак з портупеєю уже попереду, і вигляд у нього такий, що двірничихам одразу стає ясно: цей ту комендант.

- Ось привели вам - ваш?

- Який наш? - крикнув Дробаха, мов на чужака витріщившись на Штепу. - Знати не знаємо!

- От бач! - переглянулись двірничихи. - А каже що він теж студент… Підсуває нам якийсь мартикул, а документів справжніх трясцяма.

- Та я ж вам ще й відстрочку показував!

- Яку відстрочку?

- Відстрочку від служби!

- Яка може бути зараз відстрочка: молодий, здоровий, совісті в тебе нема! Справді, мабуть, перевдягнутий, підкинутий… Перевірте його!

Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив рукою волосся на голові, галстучок одним невловимим рухом - на місце. Те, що від був тепер серед своїх, одразу піддало йому духу.

- Ти не мене, а їх перевір, товаришу Павлущенко, - якось по-цапиному мотнувши підборіддям, звернувся він до Спартака. - Так, так, перевір, я цілком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я їх привів!

- Та чи на тебе не тю? - вигукнула одна із двірничих, вражена тим, як несподівано обертається справа. Друга теж сполошилася:

- Іч, куди верне. Все навиворіт виверта!

- Так, так, - зло осміхаючись, наступав на них Адміністратор. - А ви ж як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Відправимо вас куди слід, хай ще там перевірять! Може, у вас у пазухах рації німецькі!

- Та чи ти не здурів! - хапаючись за пазухи, заволали двірничихи. - Ось тобі наші пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобі!

При цьому навіть Спартак, забувши про свою поважність, не стримався, усміхнувсь.

- Заспокойтесь, тітоньки, і прийміть подяку за пильність, - сказав він двірничихам. - А зараз ідіть собі, ми самі тут розберемось.

Коли жінки пішли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали розпитувати, як він почував себе в ролі парашутиста.

ѕ Смійтесь, - відмахнувся він, - а я візьму паспорт та піду-таки складати.

Глава 7

Проте в кімнаті, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що, перш ніж іти складати, йому треба замінити на собі сорочку: тітки, крутячи йому руки, так, видно, тернули його десь об паркан, що плями іржі зостались на плечах.

- Таку річ зіпснувати, таку річ, - бідкався Штепа й поліз до чемодана шукати заміну.

Хлопці теж заходилися біля своїх чемоданів, але з іншою метою: пакували свої пожитки. Ніхто з них не знав, коли їм скажуть відправлятись: через тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до відправки вони мають бути вже зараз. Всім добровольцям комендант гуртожитку запропонував здавати речі на збереження в кладову, як це вони роблять щоліта, роз'їжджаючись на канікули.

Богдан, витягши з-під ліжка чемодан, схилився над ним, розкудланий, замислений: перебирає, вкладає студентське своє добро. Кілька сорочок, нещадно запраних в студентській пральні в китайців, пара недавно придбаних футболок, а найбільше - книжки, фотографії, записи. Ось вони цілою групою - хлопці, дівчата сфотографовані між зеленню біля надмогильної пам'ятника батькові українського театру - Кропивницькому. Ось майовка їхня в Лісопарку: Таня, сміючись, гойдається на гілці. Фотографії він, напевне, забере з собою, а куди оці товсті зошити, нотатки, чернетки його майбутньої дипломної роботи про повстання рабів у Боспорському царстві? Стародавній Боспор, Ольвія, степові скіфи та половці, запорозька Хортиця поруч якої нині піднявся Дніпрогес, - все це було улюблене коло його інтересів, здається, він ніколи б не втомився розкопувати, вивчати, досліджувати свої сонячні степи від їхньої сивої давнини аж до буремних літ революції, коли в тих степах літала на тачанці буйна батькова молодість…

Навпроти біля свого ліжка перебирав якісь записи Степура, а далі в кутку шкребеться в міцному дубовому чемодані Мороз; вони теж збираються, примовклі, заглиблені кожен в свої думки.

- А я б, на вашому місці, чемоданів не здавав, - голосно міркує Штепа, вив'язуючи нову краватку перед дзеркалом. - Довіряти комендантові чемодани в такий час… Ви подумали?

- А що їм станеться? - підводить голову Степура.

- Наївняк! Війна йде! Чи, думаєш, місто наше від неї гарантоване? Уяви, що тут робитиметься, коли війна підступить сюди!

- Запам'ятай, - Колосовський гостро глянув на нього з-під нахмурених брів. - Місто ніколи не буде здане.

- А як буде?

- А як буде - то нас не буде. Щирість, переконаність тону, яким було це сказано видно, торкнулись якихось струн і в Штепиній душі.

- Ех, хлопці, хлопці, - зітхнув він біля дзеркала, прилизуючи волосся. - Мабуть, думаєте, що мені все це не болить, що мені все це не дороге. А хіба Штепі нічого втрачати? Тато й мамця мої прості селяни, грамоти не знали, і діди були темні, і прадіди темні, як ніч, а мені, їхньому потомку, Радянська влада шлях відкрила до світла, до університету, до наук. Це, братці, я все добре розумію, і хоч, правда, стипендію зняли, але за внутрішнім своїм переконанням - наш я, наскрізь наш! І якби мені законно сказали: Штепо, здай відстрочку деканові, одержуй обмотки, гвинтівку, іди стріляй, убивай, то хіба став би відмовлятись? І пішов би, і убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце… Ні, я не з-тих, що самі лізуть на рожен.

З цими словами він ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь ниточку і рушив до дверей.

- Ти ж, гляди, знову там не попадись, - саркастично кинув йому вслід Мороз. - А то приведуть на мотузку.

- Паспортина при мені! - гукнув Штепа, зникаючи в коридорі.

- Чого доброго, отак і проживе, - сказав після паузи Степура. - Заб'ється в щілину і всі бурі в ній пересидить.

- Таким не заздрю, - сказав Богдан. - Оце вони й є ті, що народжені повзати.

В двері постукали.

По стуку, легкому і ніби грайливому, Богдан пізнав: Таня!

Справді, за мить у дверях з'явились її загорілі ноженята, спідничка біленька війнула. Таненя оце його взагалі вміє якось мовби не ходити, а пурхати, літає на своїй спідничці, мовби на парашутику, плавне, легке, без ваги ніби, без сили тяжіння. Спідничка, розвіяна в пурханні, та усмішка радісна, привітна - таке було перше враження, що залишила вона після себе й тоді, три роки тому, коли вони тільки зустрілися в головному університетському корпусі.