Людина і зброя

Безчубі, з бугруватими, гулюватими головами підхопили від когось із надстроковиків і вже охоче завчають, замість премудростей університетських, жартівливі заповіді солдата:

1. Будь далі від начальства, бо дасть роботу.

2. Держись ближче до кухні.

3. Коли що незрозуміле - лягай спати.

Всім студбатівцям, зважаючи на їхнє звання курсантів видали обмундирування командирське, в тім числі і добренні, з халявами вище колін юхтові чоботи, які до цього, мабуть, роками лежали десь на складах, чекаючи війни. Помкомвзводу Гладун, роздаючи їм ці чоботи, не міг приховати своєї заздрості і ревнощів до тих, хто їх одержує, бо сам він, незважаючи на свою надстрокову службу, носить кирзові і юхтових йому й зараз не належало.

- Ну, за що тобі такі чоботи? - каже він, недбало кидаючи Духновичу його пару. - Щоб їх заслужити, треба сім пудів солдатської солі з'їсти. А ти? Ну хто ти є?

Духнович з таємничим виглядом, стишено зізнається йому:

- Ми - інтелектуалісти.

- Це що воно? - той дивиться на нього з підозрою.

А зоставшись самі, хлопці регочуть:

- Ось побачиш, заявить…

- Він тобі дасть інтелектуаліста? - каже Дробаха. - Свого часу одного художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе мариністом.

З помкомвзводу Гладуном у студбатівців з першого ж дня встановились стосунки взаємної неприязні. Призначений командиром до істориків. Гладун зрозумів свій обов'язок так, мовби це дали йому табун коней і він повинен їх об'їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи і всіма засобами прагти якнайшвидше насадити на кожного армійське, всіма статутами передбачене сідло. Для цього йому насамперед належало вибити з них отой університетський дух, оте вільнодумство, що вони його принесли з собою до табору. Улюбленим прислів'ям для нього стало: «Це не Вільна академія, це - табір, ясно?»

Сам він навіть серед надстроковиків виділяється своєю підтягнутістю та бравим, молодецьким виглядом.

Здоровий, дебелий, з в'язами такими, що хоч обіддя гни, йде на тебе, і в очах - холод, а лоб упертий, хоч яку стіну проб'є. Поза табором, серед чугуївських молодичок, він здобував немало парубоцьких перемог і, кажуть, нібито вів навіть список своїх любовних жертв. З вигляду бравішого в таборі не найти: все на ньому як влите, наче родився в цьому обмундируванні пілотка від вуха рівно на два пальці, комірець довкола налитої кров'ю шиї навіть у найбільшу спеку блищить білосніжним пружком. Не помкомвзводу, а просто живе втілення табірної дисципліни, незламного духу і букви і статутів! Цей табір, його посипані пісочком алеї серед столітніх дерев, грибки, намети, подірявлені кулями і мішені, спортивні снаряди та смуги перешкод усяких - це був світ, без якого не уявити було Гладуна, а Гладуна без усього цього.

Він тішився своєю владою над студентами, своїм правом вдиратися на світанні до них у намети і витрясати з інтелектуалістів їхній ранковий сон:

- Ану, підйом! Підйом! Годі ніжитись! Сьогодні стройова, а не біноми Нутона!

На плацу він їх ганяє до сьомого поту. Де найглибші рівчаки, де найколючіші будяки, там вони кілометрами повзають під його наглядом по-пластунському, а коли котрись, не витерпівши, спробує нарікати - такий начувайся! Інші стануть на перепочинок, а цьому й тоді перепочинку не буде, він і тоді під палючим сонцем займатиметься шагістикою або додатково тренуватиметься по штиковому бою, до очманілості колючи раз за разом напхані соломою опудала.

Звичайно ж, найбільше цього щастя перепадало Духновичу, проте й після помкомвзводової надбавки він не міг тримати свій язик на припоні:

- Та що це, справді? - казав він, відпльовуючи землю, якої під час повзань завжди умудрявся наїстись. - Миколаївська муштра? Кос-Арал? Це тільки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас…

Цього було досить, щоб сорочка Духновича в той день не просихала.

- Я тобі ось покажу Кос-Арал.

- Не «тобі», а «вам».

- Це однаково.

- Кому однаково, а кому ні.

- Комісару пожалієшся? Чорну корову, думаєш. за це дасть? Ні, ми й не таких уламували. - Все це Гладун говорив з скривленою черствою усмішкою, з недобрим блиском у хижувато примружених очах. - Встать! Кому сказано - встать? До тієї он кобили по-пластунському - туди й назад - марш!

Духнович, підвівшись, все ще, видно, думав, що Гладун тільки залякує, і не спішив виконувати команду. Але Гладун крикнув погрозливо:

- Спольняй!

Боляче дивитись було, як Духнович, що тільки-но присів біля них, де вони вивчають статут, мусив знов іти, кидатись в пилюку, повзти по гарячому, розпеченому сонцем плацу в повній викладці, на ліктях долаючи відстань до тієї кобили, що пасеться десь аж на виднокрузі. Виконуючи команду, він таки ліг, не ліг, а повалився в пилюку всім своїм незграбним довготелесим тілом і розморено, важко поповз.

- Бач, як пливе. Ось-ось піде на дно, - презирливо кидає вслід йому помкомвзводу.

Духнович відповзає все далі, сірі від пилюки чоботи його ледве ворушаться по плацу, і навіть з відстані почуваєш, як важко йому там, як з кожним ривком уперед, з кожним подихом він натужно втягує в себе гаряче повітря й гарячу пилюку.

Колосовський, хмурячись, деякий час дивився вслід товаришеві, а потім несподівано підвівся, поправив ремінь і за всією формою звернувся до Гладуна:

- Товаришу старший сержант! Якщо вже так треба, дозвольте мені за нього проповзти вказану вами відстань.

Гладун був щиро здивований, що Колосовський, один з найпримітніших у студбаті правофлангових, небагатослівний і сповнений більше, ніж інші, поваги до військової науки курсант, бере раптом під свій захист Духновича, цього явно ж бездарного до військової служби невдаху, та ще й баламута.

- Чого це у вас, Колосовеький, за нього шкура болить?

- Він мій друг, - сказав Богдан. - До того ж у нього кволе здоров'я.

- А чого він тут? Чого йшов? Теж мені доброволець. Обійшлись би без такого! Сім літ мак не родив, та й голоду не було. А коли вже сюди попавсь, то хай знає, що тут кволих нема. Армія всі болячки як рукою знімає.

- Жорстокість без потреби ніде не може бути виправдана.

Вони стояли один проти одного, ніби приміряючись перед тим, як зчепитись.

- Не до лиця вам, товаришу Колосовський заступатися за таких розгільдяїв. Самі ж ви зразковий курсант. Яка між вами може бути дружба? Перед вами дорога може, в Герої Радянського Союзу, а перед ним куди?

- Одна у нас дорога.

- Киньте ці дурощі. Хай повзе. Нічого покривати таких.

- Не розумію, чим він так уже провинився, наш Духнович? - спокійно втрутився в розмову Степура. - На два чи на три пальці пілотка від вуха - не це зараз головне.

- І не тут головне, - похмуро вкинув Лагутін.

- А де головне? - Гладун насмішкувато прискалив око.

- Головне зараз там, де нас з вами нема, - стояв на своєму Лагутін.

- Зрештою, ми записувались на фронт, - додав Дробаха, а не щоб шагістикою отут займатись.

- Туди встигнете, - осміхнувся Гладун. - Там таких треба буде ого скільки!

- Так і відправляйте!

Гладун глузливо похитав головою:

- Ех ви, інтелектуалісти! Вчили вас, вчили, а голови гарбузовим насінням набиті.

Коли він після цього одлучився від них, пішовши наглядати за Духновичем зблизька, Дробаха майже з ненавистю кинув йому вслід.

- Дерево. Аракчеєвський покруч.

- В мене таке враження, що він вирішив всю війну відсидітись у таборі, - сказав Лагутін, втираючи хусточкою піт з свого вже обгорілого обличчя. - З шкури пнеться, аби тільки місця тут не втратити.

- Ще, чого доброго, й відсидиться, - пошкодував Мороз. - Зараз ганяв нас, потім ганятиме інших.

- Такий де завгодно зробить Кос-Арал, - зауважив Степура.

Колосовський, якого помкомвзводу залишив старшим замість себе, сів з хлопцями продовжувати заняття по статуту. Місце, де їх кинув Гладун, було відкрите, спека палила нестерпна, і ніщо не лізло в голову, сонце, здавалось, розтоплювало мізки. А зовсім неподалік був затінок, зеленіли дерева.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.