Биті є. Гоцик

— Їсти хочеш?

— Та можна, — проковтнув слину.

— То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?

Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.

— Ладно… Давай уже! — старший завжди мудріший. Чарку підняв. — Будьмо.

— Будьмо! — Гоцик сп’янів після першої ж — не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.

Після другої поплив. Третя язик розв’язала.

— Борщу б… Маминого, — сказав.

— То їдь!

— Куди?

— До матері, — тоскно мовив тато. — Може, не розучилася ще…

— Якого мені туди… — язик ледь ворушився. — Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…

— Сам? — тоскно перепитав тато. Помовчав. — То вчися і борщ сам варити.

— Чого б це?!

— Бо материного довго чекатимеш…

— Чого б це?

— Що? І досі не втямив?.. — Тато важко підвівся, пішов до дверей. — Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?

Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!

— Спиватися, — процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки — обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.

— Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! — Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!

Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.

— І якого? — кидав недобре. — Що за свято?

— Свято?.. Яке свято?! — бурмотів Бронька. — Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…

Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село — де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.

Як маршрутів нема — кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», — вирішив.

Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?

Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником — чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», — подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…

У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою — порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!

— І нащо?.. — прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки — безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.

До Броньки повернувся зі світанком.

— О! Гоцик! — той ні сіло, ні впало. — За зустріч?

— Давай… — погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.

— Добре, що приїхав, — шарудів-балабонив. — Підемо теє… морди бити!

— Кому?

— А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.

Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.

— То спробуй… Вмаж! — сказав. — Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.

Штовхонув закляклого Броньку, роз’ятрився.

— Ну! Давай! За базар відповідаєш? Бий!

— Гоцику, та я…

Гоцик замахнувся…

— Сука! — до дверей. Вмазав по дереву замість Броньчиної морди — розчахнулися. Вискочив на повітря. Роззирнувся — таке все остогидле, хоч у крик.

— Привіт, Сьомко! — почув від вулиці.

Так Гоцик згадав, що ненька колись нарекла його Семеном. Спідлоба на вулицю: хто посмів не Гоциком назвати?!

— Привіт, Тайко, — буркнув. — А ти чого тут?

Посеред голої вулиці на яскравому синьому моторолері сиділа Гоцикова однокласниця, конопата реготуха Тайка Стрюк. Якби не озвалася, і не впізнав би. У школі ребрами світила — всього у ній мало. Ні цицьок, ні дупи, тільки ластовиння море. А нині роздобрішала — лице кругле усміхнене. Очі сині, сяють, як той моторолер. Біляве волосся з-під шолома по плечах.

— А де мені бути? — розсміялася Тайка.

Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.

— Чого гасаєш?

— До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, — сказала Тайка.

Траса… Найнадійніший зв’язок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села — дев’ять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.

Тайка поправила шолом.

— А сам тут чого? — запитала.

Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?

— До траси підкинеш? — запитав раптом.

— Сідай, — розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.

Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.

— До моєї хати спочатку на хвильку, — прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.

Моторолер — найсексуальніший транспортний засіб — заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!

— Тайко… Чуєш? — запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. — Ти заміж вийшла?

— За кого? — Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. — Паню Козленка вбили, а ти…

— А я що?

— Казав, за мене йди. Не пам’ятаєш?

— Ні, — збрехав Гоцик. Проковтнув слину. — А давай зараз… Спробуємо…

— Пішов ти, — насмішкувато відповіла Тайка.

Гоцик знітився.

— Ну… І чого викобелюєшся? — буркнув. — Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.

— Значить, про Козленків похорон пам’ятаєш, а як мене заміж кликав — не пам’ятаєш? — розреготалася Тайка. — Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!

— А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? — геть рознервувався. Пішов до подвір’я. — Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.

У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку — одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою — до торшера у протилежному куті. На мотузці — випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли — сумні — навпроти веселих маминих світлин.

«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», — подумав тоскно.

Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.

Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.