Биті є. Гоцик

— Як мій старий?

— Та нічого… Знай вошкається по господарству.

— Про мене не питає?

— Ви, Гоценки, небалакучі…

— Значить, не питав, — робив неприємний висновок Гоцик, супився. — А я чого питаю?! Воно мені треба?.. От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?

— Сам піди…

— Сам, сам… — Гоцик дратувався, штовхав Броньку — усохни! — знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата… Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.

До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, під’їдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною…» Гоцик усміхнувся дияволом.

— Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, — сказав зухвало. — А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?

— Козел! — хлопці кинулися на Гоцика.

Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих — зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий?.. А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!

До ранку на кухні просидів: пихкав тютюновим димом — Везувій, матюкався вголос. У грудях муляло. Ще одне місце на землі гнало геть. Чи то дупа підказувала — відривайся, бо зіп’єшся чи скурвишся. Надто передбачувано і затхло хлюпало гуртожитське життя. Вранці зібрав речі і пішов шукати дах.

Отак і опинився у найманій хавірці на Костянтинівській. Спочатку в компанії механіка з «Політехніки» Сані Макарова, а незабаром і Люби…

Гоцик ніколи не аналізував складну суміш своїх почуттів до дівчини. Крізь захоплення, здивування, роздратування і тихий відчай — тільки одне: хай їй щастя. Дивувався: що за маячня? Чому вперше у житті хочеться не оволодіти, а захистити, наче ріднішої немає. Та поява поряд із Любою привабливого, бездоганного, як крій від Коко Шанель, Макса Сердюка видала на-гора несподівані відповіді. Більше не хотів Любі щастя! Ярився: що у мажорі знайшла?! Він же гімнаст… на чемпіонаті з реслінгу. Познайомитися б із ним поближче! Гоцик би пояснив власнику «мазераті»…

Доля ніби чула. Люба впала у Дніпро і щезла. Макар подався в альфонси, а поряд із Гоциком на Костянтинівській опинився файний красень Макс Сердюк із непохитною вірою у те, що Люба жива. Балабонив: справа, справа… Вони з Гоциком заполонять час справою, і коли Люба повернеться… Чому Гоцик з першого дня увірився у те, що Люба померла?.. Макс сіпався, будував плани, та чим більше часу спливало, тим похмурішим ставав Гоцик. Як жити? Усе, що ще вчора тішило приємним безладдям, — гуляй, поки молодий, трахай усе, що рухається, хавай-бухай вволю! — сьогодні викликало відразливу до судом нудоту. Все не так! Непотрібна філологія, легкі мамині гроші, ображений тато, свині-коні, а за друга поряд слабкодухе створіння з ідіотськими мріями про власну велич. Нафіга він тут Гоцикові? Щоб купував піцу, платив за двадцять сім квадратних метрів на Костянтинівській і продовжував претендувати на ту, якої уже немає?.. Яка лажа! В дупу припікало.

Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву, скептично чухав поглядом потилиці однокурсників — бач, як мордуються! П’ятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя — то що?

— А-а-а… Філософія — не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів — предмет меблів, на якому сидять, — варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. — А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець — як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності — двом на ньому не сидіти. Як статус — ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості — вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці…

— Навіщо? — ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.

От і того осіннього дня. Перетнулися випадково біля «Театральної». По пиву? Давай! Відшукали генделик, розім’ялися світлим, продовжили горілкою під голими липами на Пушкінській. Знову попхалися до генделика.

— Щоб люди не забували: треба йти! — сказав Морган зі значенням.

— Куди? — запитав Гоцик.

— Однаково! Але треба реально ворушити ратицями… — пішов до порожнього столу.

— І що буде?

Морган красиво мотнув макітрою, мовляв, зараз… спробую… пояснити. Упав на стілець.

— Одного дня твої мізки вимкнуться. Абсолютно. Ти перестанеш відчувати страх. Питання не сіпатимуть: куди, навіщо?! Ти плюнеш на цивілізаційну лузгу, довіришся інстинктам, і от тоді-то…

— Що?

— …Отоді і зрозумієш, де тобі бути на Землі! — авторитетно запевнив Морган. Здув піну з пива. — Моя концепція! — додав, хитнувся. Учепився за спинку стільця. — Стілець розхитаний… А-а-а… Розхитаний стілець — абсолютно окрема філософська категорія. Я думаю…

Морган зосередився на філософському тлумаченні значення непевних у собі меблів. Гоцик цідив пиво, їв очима декольте зеленої (певно, й школу не закінчила, гайда у генделик) похмурої, роздратованої офіціантки — так нервово ставила кухлі з пивом на барну стійку, аж груди підскакували. «Шалава!» — подумав раптом. Одним ковтком допив пиво.

— Моргане… Давай ще… по горілці, — сказав.

Хміль не рятував, хоч і тверезість не лякала. Добу-дві можна і поколобродити. Наостанок. На серці вже муляло, бо так ясно: жер, трахав, байдикував чотири роки у Києві тільки задля того, аби заповнити чорну порожнечу непотрібною прикрою метушнею. Філолог, мать твою! Здавалося, варто лише почути необережне слово — зірветься і гайда.

Каталізатором став Макс Сердюк. Приваландався на Костянтинівську, кинув ображено — Люба жива! Хай би уже здимів, так дістав. Гоцик байдуже порадив мажору повертатися до грошей і жирного життя, та коли Макс нагадав — він за цю хавіру платить! — Гоцику в дупу запекло так настирливо і сильно, не втерпіти. Підскочив, зібрав лахміття і вискочив у ніч. Маршрутів не існувало. Тільки нестерпне жадання — йти.

Легка куртка, светр, футболки-труси і ноутбук у рюкзаку, двадцять три гривні капіталу — куди зібрався, Гоцику? Листопад холодним дощем за пазуху: а універ? А нафіг! А мамі що скажеш? Ну, поговоримо. І куди? А однаково. Та сунув пішки на лівий берег, у бік батьківської хати. На серці — лагідно. Чого так довго збирався?

Наступного дня під вечір — по чернігівській трасі автостопом до села Кіпті, потім пішки ще години чотири в бік Бахмача, знову автостопом — дістався Нехаївки. Оминув обійстя Броньки, штовхонув плечем хвіртку, увійшов на батьківське подвір’я, прямим ходом до свинячої загородки. А де ще тата шукати?

Став на порозі, хотів було гукнути: не чекав?! Чи ще щось прикре. Тато озирнувся на шум, Гоцик аж закляк від здивування: ох і постарів. Сірий, як земля, волосся попелом, зморшки вертикалями, наче дощ по склу. Чого це він? Геть не старий ще. П’ятдесят з гаком. Років п’ять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.

— А, ти… — сказав, ніби чекав когось іншого.

Гоцик хотів було ляпнути — кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.

— Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?

— Йди, як хочеш, — відказав тато. — Мені ще свиням треба дати.

Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.

— Якого я сюди припхався? — буркнув збентежено.

До вітальні увійшов тато.