Битi є. Макар

Одужає… Це ж скільки йому тут валятися? Хто його на шмаття рвав? За що? Ні рукою, ні ногою не ворухнути. Поки вилікується — фабрика помре! «Хіба є мені час вилежуватися? Справ страх скільки. Ні! Одна — фабрику запустити. А якщо суки знову на дорозі стануть, так у мене є реєстр… Новаковський допомогти заприсягся! Марту би… Ні, без Марти! Сердюк… Хоч чорт лисий, тільки би фабрика працювала», — гарячково перебирав можливості повернути до життя… без шляхетності, без друзів.

Думка обірвалася — всередині Макара гірко сміявся він сам, Саня Макаров. Отой, що друзів має. «Схаменися! Усе позаду, — казав хворому, скаліченому. — Єдиний шанс вислизнути з цієї пригоди і вижити — забути про фабрику. Тоді й про тебе забудуть, бо поважні пани з капіталами шуму не люблять, а ти їм і так улаштував концерт на замовлення. Тобі фабрики не бачити за будь-яких розкладів. Усе, чувак! Проїхали! Шукай у житті інших радощів…»

Механік шпарко вдихнув, заплющив очі.

— Яких ще інших? — прошепотів гірко.

А надія, стерво, ніяк не сконає! Мордує ту душу: не кінець, не кінець… Так розходилася, хоч вовком вий. Не втримався. Штовхонув ногою медсестру-хропуху:

— Ей… Сестро…

Підхопилася:

— Слава Богу! Вам краще…

— Що з моєю фабрикою? — прошепотів Макар.

— Тільки не хвилюйтеся. Вам не можна хвилюватися. Вас привезли з кульовими пораненнями, ви перенесли кілька складних операцій.

— Що з фабрикою? — захрипів. У роті стало солоно: кров.

«У мене стріляли?» — промайнуло. Механік сіпнувся і знепритомнів.

Ненадовго.

Голову не зачепило. Голова працювала. На ранок наповнилася новими жахами. Черговий лікар ще вночі ґрунтовно поінформував про перспективи одужання. Поранення м’яких тканин — дрібниці. Кулі видалили, час і ліки загоять. Ліктьовий суглоб довелося видалити. Повернути рухливість правої руки — справа копітка, недешева і довготривала. Якщо вже абсолютно відверто — то справа всього життя, бо штучний протез треба час від часу міняти, а це знов операції, гроші… Але то — колись. Зараз пацієнту імплантували дорогий силіконовий штучний суглоб, тож скоро зможе…

— Коли? — Механік вів відлік на дні.

— За півроку, — розвів руками доктор.

Макар не запитав: «Що з моєю фабрикою?» Доля певно вела до опанування нових реалій.

— Все… — прошепотів механік, і значило те тільки одне — кінець. Фабрику втратив — ніякі реєстри не допоможуть, даху над головою нема, сил боротися нема: інвалід, права рука пліттю висітиме, а коли рухатися зможе — невідомо… Свого — нічого. Хіба хто милостиню кине! І ця, певно, крута лікарня теж — чиясь милостиня. Новаковські? Знову Нані?..

У роті — кисло і гидко. Спробував дотягтися до склянки води на тумбочці, та в цю саму мить двері відчинилися і в палату влетіла схвильована Нані.

Зітнулися поглядами, і за одну безкінечну мить Макар встиг здивуватися тільки одному незрозумілому факту — він не зрадів…

«Саша… Живий!» — кричали її очі. «Помер, Нані… Помер… Для тебе», — відповіли Макарові очі. «Ні, любове моя! Ні. Амнезія… Ми забудемо багато чого. Ми зможемо». — «Забути? Не проблема… Як далі жити? Між нами — прірва, дівчинко. Мене… викинуло на той берег, з якого тебе не роздивитися… Не раджу рватися сюди. Тобі тут… не сподобається…» — «Я люблю тебе! Не покину, де би ти не був!» — Нані закусила губку. Ступила крок до ліжка механіка. «Прощавай!» — Макар напружився і… заплющив очі.

Вона — вперта. Вперта і горда. Не вірила. Не йшла… Макар не розплющував очей, та по звуку Наниних кроків і рухів визначав: ось підійшла до вікна, відчинила, і простір заповнився морозним повітрям. Ось присіла на край ліжка. Певно, обурено дивиться в його закриті очі, нервується: ну скільки можна?!

Скільки можна? Вічність… У механіка є вічність, щоби лежати з заплющеними очима і слухати музику відчаю. Нані — зайва…

Час тік, і що довше Макар лежав із заплющеними очима, а Нані вперто сиділа на краю його ліжка, то більше все те скидалося на дурнуваті егоїстичні змагання. Суддею став Ярослав Михайлович Новаковський. Увійшов до палати, за мить оцінив ситуацію.

— Нані… Вийди, доню, на хвилину. У мене до… Олександра чоловіча розмова. Заважатимеш, — мовив спокійно.

Макар відкрив очі, побачив круглу лису башку турботливого Наниного татуся.

— Живий? — уїдливо запитав Новаковський.

— Що з моєю фабрикою? — вишкірився Макар.

— Ет, сученя! Ніяк не заспокоїшся, — здивувався Новаковський. — Тобі голову треба відбити, аби ти про ту фабрику забув? У тебе тепер інших проблем вистачає. Наробив біди — усім вистачило.

— І вам? — не утримався.

— А мені ти взагалі поперек горла, покидьку білявий! — процідив Новаковський. — Карочє… Про Нані я тут із тобою говорити не буду! З Нані ви… самі розберетеся. Розбіжитеся — перехрещусь і Богові подякую! Возз’єднаєтеся — спробую… полюбити тебе, щоби ти був ніколи не з’явився у нашому житті!

— Щедро…

— До справ!

— Хто?

— Що?

— Хто фабрику мою зажував? — спитав механік. — Ви ж знаєте! Ординський?

— Хто такий Ординський?

— Є така людина. Він?

— Якби ж я знав… — процідив недобро. — Мова не про те.

— Нам з вами, окрім фабрики, балакати нема про що, — нахабно сказав механік. — Чи вирішили слова дотриматися?

Новаковський матюкнувся. Виродок! Ох, і впертий же виродок… Таких, справжніх, з характером, тепер зі свічкою не знайдеш…

— Реєстр давай! — буркнув. — Усі папірці давай, що маєш. Де вони?

— У Вані…

— Якого ще Вані?

— Охоронець. Ми з ним поряд сиділи… Окремо від інших.

— Здоровий такий лось…

— Він, він! — Макар забув про безсилу руку. Надія співала гімн: «Голова працює, то справа буде. Гріх не використати Новаковського! Хай допомагає! Фабрика… Фабрика — все! Гроші, перспективи, дах над головою. Макар повернеться, візьме на роботу всіх… друзів. Зіну до швачок, Вовчика — піарщиком, Геракла — заступником директора, хай відчує власну значущість, Костю до Пилипенка в охорону, а Ваню… А Вані подарує частину акцій і зробить співвласником. Разом вони усіх сук порвуть! Ваня…»

— Убили… — сказав Новаковський.

Люди геть по-різному реагують на приголомшливі новини — тьмяніють, ридають, застигають скорботно й спустошено, та то лише зовнішні прояви. Приголомшливі новини — завжди переосмислення. Комусь для цього потрібен певний час, хтось усвідомлює нові реалії миттєво.

Голову не зачепило. Голова працювала. Механік відчув, як серце стихає, ніби утомилося стукати, очі наповнюються сльозами.

— Як «убили»? За що?..

— Дурна смерть… — Новаковський супився, дивився у вікно. — Поряд із тобою запальничка валялася… Як пістолет. Який дурень приніс?! Менти подумали — зброя. Відкрили вогонь. Той лось… не мав шансів. Тебе бронежилет урятував. А де він реєстр сховав? Де його тепер шукати?

Макар не чув. Ваня… «А я тебе жалів, падло!» — сказав Ваня, коли Макар наставив на нього ту дурну запальничку. Ваня тоді нічим не ризикував — у бронежилеті був! Він запросто міг убити Макара і всю компанію скоріше, ніж Макар устиг би зойкнути, не те що Зіні загрожувати. А Ваня… Убили?..

Новаковський кахикнув.

— Ну? Що?..

— Пане Новаковський… — прошепотів механік тоскно. — Хто за моє лікування платить? Ви?..

— Ну?..

— Забирайтеся… — попросив і заплющив очі.

…То була складна гра. Він не хотів жити, усім іншим — по цимбалах його бажання. Він не хотів нікого бачити, та перед очі все нові й нові лиця, звуки, кольори… Як спав? А поїсти? Процедури, уколи, тут пігулки, масаж…

Що ви робите, люди?! Це ж ви… Такі ж, як ви… щодня й повсюди калічите одне одного, щоби потім отут рвати серце, відтягувати собі подібних від рятівниці-смерті, як від близького небезпечного вогнища. Що у ваших мізках? Вам насрати на життя як вселенське диво? Вам важливо виконати свій конкретний професійний обов’язок у часовому відрізку з восьмої до п’ятої, аби потім із полегшенням похлюпати багнюкою життя далі, калічити такі ж, як ваші, безсмертні людські душі байдужістю, грубим словом, зневагою і відчайдушною невмотивованою ненавистю? Й отримувати адекватну відповідь? Вам не цікавий контекст, завбільшки в неосяжний Усесвіт, де Господь Бог перед сном запалює свічки зірок, щоби вони несли світло не одній конкретній людині — всім?.. Ви зможете вказати місце, де у вашому тілі живе душа? Чи тільки заздрісний шлунок?