Битi є. Макар

Підбіг переляканий Рудь — мобільний у руці тремтить.

— Вас…

— Алло! — крикнув Новаковський у трубку. — Макаров! Ти?

— Вхід вільний. Забирайте заручників, — почув голос білявого гада.

Не встиг і усвідомити почуте. Клац. Немає зв’язку.

— Що? Що? — Новаковського оточили офіцери.

Новаковський обернувся до захопленої будівлі: на слабкому вітрі рипіли прочинені двері парадного входу.

— Усе, — прошепотів. — Штурм відміняється. Ідіть, хлопці. Він віддає заручників…

Рівно о пів на сьому раптом усе стихло. Навіть відчинені двері фабрики хилиталися беззвучно. Тільки нахабні горобці не прислухалися до моменту, цвірінчали як навіжені. Люди навколо будівлі завмерли, як звірі перед нападом. Командир «Альфи» махнув рукою: вперед! Сіра маса стрімко, хижо, беззвучно полилася до фабрики. Новаковський застиг: усе, що міг… Усе!

«Альфівці» вже дісталися будівлі. Шарпонули двері, відскочили на крок, ніби ті двері зараз вибухнуть, завмерли… Напружилися — порвемо сук!

Уперед! Зірвані з завіс двері розбили вітринне скло холу. Посипалося… Світ умить наповнився багатоголосим метушливим гамором. «Альфівці» ввірвалися в хол — одна група до заручників у куті, друга — до Макара і Вані Корбута, третя коридором…

— Наших не видно, не ворушись… — устиг прошепотіти механіку Ваня.

Макар кивнув, слабка рука смикнулася, упала на підлогу — поруч валялася клята запальничка, точна копія «макарова».

— У нього зброя! — крикнув «альфівець» з кута від групи заручників.

— Ні! — Ваня випростав руку…

Повітря розірвала довга автоматна черга… І — тихо. «Альфівці» хижо застигли навпроти двох недвижних тіл — ті не сидять уже, зсунулися на підлогу. Лежать у червоній калюжі…

З кута істеричний крик. Глушить геть усе.

— Матір Божа! Вони вбили їх! Зіно! Костя! Вони убили Сашу і товариша військового!

«Альфівець» біля недвижних тіл обертається… Худий сивий чоловік відчайдушно сіпає міцну тітку, кричить, ніяк не зупиниться:

— Зіно! Матір Божа! Зіно!

Жінка не чує. Закрила лице долонями — ридає гірко й скорботно. Блідий, як молоко, світловолосий хлопчина поряд із нею тремтячими руками ховає під курткою смартфон і клацає, клацає, клацає…. Чоловік у спортивках з пропитою мордою раптом підхоплюється так швидко, що «альфівці» не встигають відреагувати.

— Стріляйте у мене, суки! Я вимагаю… Стріляйте!

Костю збивають з ніг. Знадвору в хол уже спішать відповідальні цивільні, «сігмівці».

— Що тут за стрілянина? — кричить на ходу вусань із «Сігми». — Він же віддавав заручників!

Зупиняється біля недвижних тіл.

— Ваня… — шепоче приголомшено. Падає на коліна біля мертвого здорованя, розриває одяг, не ховає сліз.

— Ваня… Жилет… На тобі мав бути бронежилет!

На широкій Ваниній грудині — тільки скривавлені, пробиті кулями шматки реєстру.

Вусань роздирає сорочку механіка. Завмирає…

— «Швидку»! — кричить, поглухнути можна. — Цей ще живий… Жилет! На ньому бронежилет…

Не все…

Макар прийшов до тями в лікарні. За п’ять діб після трьох складних операцій — під час однієї з них механіку видалили розбитий кулею правий ліктьовий суглоб, імплантували штучний — безшарнірний, силіконовий.

Повів очима — у вікно шкірився місяць, на стільці біля постелі дрімала немолода жіночка у білому халаті, на тумбочці в склянці — вода. Макар спробував підняти голову — і місяць, і жіночка на стільці, і вода в склянці загойдалися, наче вся палата розмістилась у дешевій плацкарті. Опустив голову на подушку, спробував поворушити руками-ногами, хоч усе тіло повнилося невпинним терпким болем — він і висмикнув Макара з мандрів підсвідомістю. Він ще не знав, що права рука на півроку закута у спеціальний прилад-фіксатор, що ворушити нею він зможе ще не скоро, якщо взагалі зможе.

Він багато чого не знав… Що «сігмівці» поховали Ваню Корбута. Що Вовчика, Зіну, Костю і Пустовоєва дві доби вправно мордували менти, та потім чогось враз випустили і наказали усе забути. Що Новаковському коштувало немало грошей і нервів відмазати Макара від ментів, звалити усю провину за інцидент на «Есфірі» на провокаційні дії охоронця Івана Корбута, якого і зробили цапом-відбувайлом, царство йому небесне. Що Вовчик по тому отримав круту роботу, хоч його знімки в Інтернеті протримались усього лише кілька годин. Що Пустовоєв зліг. Що Марта по церквах свічки щодня ставить і дає гроші санітарці, щоби та переповідала геть усе про Сашка. Що Нані вийшла з палати п’ять хвилин тому, а її тато платить оцій немолодій медсестрі не за те, щоби вона спала…

Напружився. Знову спробував підвести голову. Не навкруги роззиратися — хоча б себе роздивитися. Зиркнув, здивувався: без бинтів тільки лице і ноги нижче колін. Права рука у сталевому манжеті. «І куди оце я так вляпався?» — перша думка тихим сплеском.

Пам’ять схлипнула від тужливих спогадів, взялася за роботу — Сашкові Макарову його власне життя переповідати. За останній непростий місяць. Перед очима — звуки, кольори, розпливчасті силуети… Дівчина з чорним волоссям і шрамом на литці…. Білий крокус. Чоловік із лицем горили на порозі його фабрики. Стіна. Він б’є головою в ту стіну — а не пробити. Стрибає на неї — не перестрибнути. Людей би… А он і люди. Стають один на одного — цирк! — а Макар по них шкарябається, та — по головах, щоб аж по голові верхнього потовктися, примірятися і таки перескочити через стіну. Велика сила — люди. Гуртом воно…

Пам’ять старається — уже не годує сумнівними метафорами. У людей є імена, лиця… У ніч проти суботи… він зайшов на свою фабрику. До ранку — втримався. Новаковський — сука! Правильно, що не віддав йому реєстр… Ваня Корбут поправляє на механікові бронежилет. Люди в сірому розбурхують простір мисливським азартом. Макар поправляє бейсболку, рука падає на підлогу, поруч із запальничкою, точною копією «макарова». Все!

Все! Яке складне слово. Двозначне до кипіння мізків. Все — розкинув руки, гребеш усе до себе, гребеш… Все — руки хрестом, бо тобі… кінець. Механіку що випало, якщо він отут на ліжку весь скалічений скніє? Ні те ні се? Ще один день нічора? Ох і запитань… Оклигати би скоріше. До Вані Корбута піти. Запитати: що сталося? Ваня — сила. Ваня знає…

Мізки відмовляються аналізувати події, голова знову наповнюється непевними кольорами, звуками. Макар заплющує очі, мучиться подумки: що сталося? Сон не ворожить. Сну нема. У нічній тиші тільки їдкий запах ліків і ритмічне, як стукіт коліс, хропіння лінивої медсестри. Макар силкується обмацати власне тіло — болить… Усюди болить. Зігнута права рука у металевій обгортці. Зламав?

Тьма-тьмуща питань раптом, умить, розвертається в протилежному напрямку, наче табун коней, наляканих сіроманцями. Зіна, Пустовоєв, Костя… Вовчик, Ваня… Справжні друзі. Де вони?

Друзі? Перед очима — Люба, Гоцик… Мать твою, оцих би побачити! Хай би Люба сміялася: «Ох, голото!», Гоцик би займав увесь диван, скидав механіка на підлогу… Друзі. Тільки тепер защемило: оці останні роки він страшенно скучив за друзями. Не конкретно за Любою й Гоциком, за самим фактом наявності у житті друзів. Хоча — і за Любою з Гоциком.

«Друзі — категорія шляхетна, — снувалася думка. — Негідникам судилося мати кого завгодно — колег, партнерів, знайомців, підлеглих. Коханих, бо любов сліпа. Тільки друзів — ні. А в мене… У мене колись були справжні друзі. Певно, я гідно жив… А потім… багато жив, перспективно. Фабрика… Нані… Інше — маячня. Фабрика й Нані. Справа й любов. Без друзів… Та варто було тільки згадати про гідність… Не змиритися, боротися… і вони знову з’явилися. Друзі. Зіна, зараза! Гераклище… Костя і Вовчик. Ваня… Які шляхетні люди. Одужаю, піду їх цілувати… Чому я раніше думав, що в злиднях немає гідності? Що бідні — вбогі апріорі? Що згода скніти — ґандж? Що поваги заслуговує тільки той, хто не погоджується жити у злиднях, рветься геть?.. Зіна, Геракл, Костя, Вовчик… Якщо вони шляхетні, чому за копійку продалися? Чому не бунтують їхні душі проти тої біди, яка дихати не дає, крила обрізає, таланти губить і принижує, принижує?.. Може, я чогось не знаю? Чи не розумію? Може, їхня шляхетність у тому, що не здатні підлістю та обманом від злиднів відкараскатися? Не трахали би стару тітку заради грошей? Не підтирали би зад нардепу і не вимудровували складні схеми, аби за чужий рахунок отримати зиск? Певно, так. …Що за парадокс? Шляхетних більше, а життя — багно. Може, тому що серед багатих мало шляхетних? Я би таким став… Став би. Стану… Оце одужаю…»