Страница 38 из 59
— Нані… Речі твої палила.
Гар виїдає очі, шкребе горло. Макар безпорадно озирається.
— Як… вона дізналася? — питає врешті.
— Подарунок мій для тебе під холодильником знайшла… — каже Марта. — Я заздалегідь купила… Сусіди зателефонували… Що тут горить… Приїхала… Двері навстіж. Одяг твій димить… Посеред кухні каблучка… Листівка моя… Це доля, Сашенько…
— Доля?! — визвіряється. — Тільки не треба мені тут про долю! Як дурна з тими холодильниками! У тебе не вистачає розуму надійнішу схованку знайти?! Доля… Давай! Думай, як мені фабрику повернути, бо Сердюк із тобою валандатися не буде!
— Віддай мої папери…
— А не злипнеться?! Так! Ти… давай… Іди звідси. Мені відпочити треба. Завтра зустрінемося, і щоби ти уже знала…
— За півгодини по мене чоловік приїде.
— Який ще чоловік?
— Законний…
— Блін, ну ти швидка! І хто у нас законний чоловік?
— Генерал Баклан…
— Ну… Це не міняє діла. Хай приходить.. Я йому поясню популярно, з ким його обраниця трахалася, як та навіжена! Хочеш, аби вбив?
— Спочатку він уб’є тебе.
Точно! Макар біжить до балкону. Порожньо! Відриває з підлоги дошку, намацує пакунок. Є! Тремтить: хоч би Баклан не з’явився, бо не викрутиться. Навіщо йому менти? Ментів не треба! Біжить до дверей, розмахує пакунком.
— Дірка під підлогою на балконі… Рекомендую! Мало хто здогадається. Я пішов. Завтра зателефоную. Хочеш отримати назад оцю фігню, знайди мені рейдерів! І з Нані поговори! Придумай щось! Ти ж не дурна, сонце! Що хочеш ліпи, але Нані повинна повірити, що ми з тобою тільки колеги. Ясно?!
Салон автівки — останній притулок.
— Ночувати нема де. Круто… — засинає прямо за кермом.
Ляскає себе по щоці. Не можна! Не можна спати в автівці, ще й під Мартиними апартаментами. Як не волоцюжки пограбують, так Баклан придушить. Вмикає двигун. Зараз, зараз… Готель… «Либідь»… Поряд. У нього є гроші. Це доля, що він… прихопив у Ковель Мартині сто тисяч… Уже не сто. Білий шовк. Триста баксів за метр. Десять метрів… Чи трохи більше. Двадцять п’ять штук гривнями Пішольському віддав.
— Сімдесят п’ять… залишилося…
Гальмує біля «Либеді», виходить з автівки, скидає в рюкзак усе цінне — документи, ключі, гроші. Розгублено дивиться на забитий зразками тканин салон: а як розкрадуть за ніч?
— Привіт, покидьку!
Макар не реагує. То не до нього. Його нині вже трахнули. То когось іншого намірилися.
— Макаров, сволота!
Що? Механік повертається на звук.
— Фома? Блін… Ти ще…
— Сука! Мені через тебе місяць безплатно пахати! — Фома суне на Макара, вишкірився, аж зуби назовні. — Я тебе, падло, зарию…
— Фома… Давай… завтра…
— Мені збитків нарахували на п’ять тисяч! Зуб вибили! Сука! Ти ж обіцяв заплатити…
— Так, не сци! Зараз… — Макар витягує з рюкзака упакований банком стосик — Десять тисяч. — Ось… Тут десять… Відрахуй собі п’ять…
Ковтає голодну слину і раптом додає:
— Зачекай! Залиш усе… Можна, я в тебе перекантуюся? І… довезеш мене… до себе? Щось я…
…Патлатому Фомі цікаво: крутить кермо, зиркає на механіка. Брудний, побитий, тхне від нього, як від волоцюги. І спить дивно — як ото мертвий. Ледве дихає.
— Середній клас, блін… — кривиться Фома скептично. Зосереджується на дорозі. Міст Патона, Ленінградська площа, Празька, Алма-Атинська до кінця. Поки до ДВРЗ доїдеш — виспатись можна.
Наступного ранку Макар прокинувся від запаху яєчні. Розгублено заборсався у квітчастому, як луки, простирадлі. Усівся на розкладеному дивані посеред невеличкої затишної кімнатки з радянською стінкою, до краю була забитою не кришталем — книжками. Роззирнувся безпорадно: де я? Портрет Олежки Фоміна на стіні — патлатий на якійсь горі. Два пальця догори — вікторі!
— Фома…
— Блін, я вільний! — веселий Фома спостерігав, як механік похапцем ковтає яєчню, колотив каву в турці. — Звільняюся! Круто, що ми тоді з тобою… Тепер є бабло. Може, бізнес якийсь замучу… Ми ж, блін, середній клас збиралися… піднімати власним прикладом. Ти як? Хто лице попсував?
— Менти…
— Що сталося?
— Потім…
— Добре… Ти надовго? Ні, я не проти. Удвох навіть веселіше. Просто люблю ясність.
— Не знаю… Може, тиждень-два…
— Нормально. Чуєш! Погнали в Карпати?! Снігу, кажуть, завалися…
— А як же «бізнес замутити»?
— А… Встигну, як гроші будуть. Відпочити час. Поїхали?
— Ні… У мене тут…
— Ще скажи — «фабрика». Умієш лапшу на вуха… А самому жити нема де.
— Є… Просто… так треба. Для діла. Залягти…
— Макаре, ти грабонув когось? У рюкзаку бабла… Менти застукали? Ну давай уже… Колися! Мені ж цікаво.
Макар насупився, стис виделку.
— Фома, блін… Відчепися. Без тебе…
Принюхався — звідки смердить?
— Дай мені якихось шмоток своїх. Помиюся, перевдягнуся…
— А бери у шафі що хочеш, — відказав Фома.
Їжа і тепла вода запустили мізки. Фома погнав до ресторану — борги віддавати, волю здобувати. Макар бродив Фоминим прихистком на вулиці Новоросійській, що вона одним боком ще в Києві, а другим уже в лісі. Дві кімнатки, одна менша за другу, крихітна кухонька — стіл-стілець-плитка, туалет і душ. Блін, стайня! На задвірках! Він ніколи не буде так жити! Вийшов на подвір’я. Напівзруйнований гараж… Отут мала бути Фомина автомийка?
— Треба йти, — прошепотів уперто. Купити одяг, під’їхати до фабрики — а що, як «Сігма» здиміла? Тоді би він потрапив на свою фабрику… Навіщо? Аж похолов. Є задля чого! Реєстр! На фабриці є справжній реєстр акціонерів, де чітко стоїть: Макаров Олександр Миколайович — мажоритарний акціонер, директор і фактичний хазяїн ВАТ «Есфір».
Заметушився — не кінець! Реєстр — це все! Можна подати до суду, смикнути Сердюка. Діяти можна! Згадав: ну, приміром, не реєстр, нотаріально засвідчена копія. Її затребував Новаковський для держзамовлення. Макар пообіцяв підвезти, закрутився, усі необхідні документи Рудю передав, а копію реєстру… Копію кинув так незграбно, що документ завалився за диван у його кабінеті. Не встиг тоді дістати копію. Біг кудись…
— Нормально… — прошепотів збуджено.
З реєстром до Сердюка. Я ваша людина, Володимире Гнатовичу! Не дозволяйте топтатися по ваших людях!
До рюкзака. Фома, сука! Всюди устиг свій ніс… Скільки бабла лишилося? Мало би тисяч шістдесят п’ять. На двадцятку скромно вдягнеться. Те, що лишиться, сховати кудись… В автівку.
— Зразки!
Перетяг зразки тканин на диван у кімнатку з радянською стінкою, врешті перерахував гроші. У рюкзаку лишилося трохи більше шістдесяти тисяч гривень. Спробував пригадати: коли й куди міг витратити? У Ковелі? Хабар Пішольському лежав в окремому конверті. Бензин, обідав у ресторанах разів п’ять. А-а… Запальничку купив за п’ятсот баксів — точна копія «макарова». Не відрізнити. Десь на задньому сидінні валяється. Йолоп!
— Треба йти.
Джинси високого Фоми тяглися по землі. Курточка з фільмів про перших ковбоїв. Макар усівся за кермо, аж матюкнувся — машина страх яка брудна!
— Фома, придурок… Відкрив би автомийку, я би тепер не витрачав часу намарне.
Завів двигун… Насупився. Вимикнув і дістав мобільний. Марту стимульнути суворим нагадуванням — землю рий, сонце, бо Макар довго не чекатиме! Здасть тебе Сердюкові з усім потрухом!
Рука сама набрала номер Нані.
Довгі гудки — чує… Чує! Певно, завмерла, дивиться розгублено: що робити?
— Відповідай! — прошепотів недобре.
Довгі гудки. Та скільки можна? Урвав зв’язок. Ще є SMS-ки. «Викреслила вона»… Так просто не вийде!
— «Не зраджуй мене!» — текст уголос.
Віджбурнув мобільний на сидіння і врешті виїхав із подвір’я Фоми.
«Есфір» манила механіка сильніше, ніж біблейська героїня Ксеркса. Устигне шмоток накупити. В кінці чорного тунелю — слабкий вогник надії. Дістати реєстр.
Мчав, роздмухував вогник на полум’я: фабрику точно перестали охороняти. Судове рішення йому вручили. Певно, на цьому місія «Сігми» вичерпана. Думки виструнчилися у чіткі плани: добути реєстр, перевдягнутися у пристойний одяг, і до Сердюка. Повеселішав: