Битi є. Макар

— Роберт?

— Еге ж. Василь Васильович Роберт. Технолог, якого ти звільнив. Він же залишився акціонером. Газетку приніс. Каже, у нас планові збори. Ми йому: з якого це?! А він каже: газети треба читати. Ну…

— Що?

— А що? Сказав, що ти якось незаконно прийшов, що справжній хазяїн через суд добився справедливості, що ми усі… — замовкла, перейшла на шепіт. — Саш! Вони нас лякали. Не жартома, Сашо! По-дорослому. Гурмана ледь відкачали. Думали, перекинеться старий.

— Та хто… Хто лякав? Роберт?!

— Який Роберт? З ним ціле кодло припхалося. Нас по черзі до твого кабінету викликали. Мені сказали: тітко, хочеш, щоби твоє янголятко дихало, мовчи, як та колода. А мені кого жаліти, Сашо? Тебе чи доню свою?!

— У тебе є донька?

— Ангелінка. Янголятком зву. Астма в неї, Сашо. А ти… Ти де був, мать твою? Був би ти на фабриці, ми би гуртом…

— Роберт…

— А що Роберт?! — зітхнула. — Роберта обдурили, як і нас. Роберт нам на зборах перспективи малював, бо певен був, що директором стане. Казав, запрацюємо тепер інакше. Гроші прийдуть, інвестиції… А ввечері телефонує мені й ледь не плаче. Нові хазяї, каже, вирішили фабрику зупинити. Ніби для обліку майна. А Роберт сказав: капєц, Злато. …Кажуть, зліг Василь Васильович. Шкода його.

Макар байдуже пропустив повз вуха прикрість щодо технолога.

— Хто вас усіх обдурив, Злато? Знаєш? — запитав тоскно.

— Звідки? На зборах усе казали — фірма «Ліс» тепер хазяйнуватиме. А хто там у тому «Лісі», сам чорт знає.

— Роберт знає, — процідив Макар. — Де живе, підкажеш?

— Я в нього в гостях не була. Телефон знаю. Записуй. Простий номер. Самі шістки й дев’ятка на кінці. Запам’ятаєш?

— Не забуду.

— А ми оце тепер удома сидимо, — пожалілася Злата. — Уявляєш, як воно мені? Я зроду-віку більше двох днів удома не стирчала. Навіть коли спину скалічила. А тепер взагалі незрозуміло: чи нову роботу шукати, чи добра чекати від нової влади. А краще би ти, Сашо, повернувся… Ох, ми би раді були… Давай! Постарайся. Ти ж можеш. Працювали би…

«Працювали би?! — Макар подумки вчепився залізними кігтями у Златину шию. — А не залипне? Суки! Залякали їх… Кому ти триндиш, корово?! Від сорому не знаєш, куди очі подіти! Здали! Отак просто взяли і здали, падли. Поверну фабрику — усіх до одної за поріг викину! Ти мене ще згадаєш, Бубнова!»

— Сашо… А може, борщу? — почув голос Злати. — Чи помився би в мене? Від тебе тхне, вибачай…

Сіпнувся. Зиркнув на швачку недобре.

— Це від тебе тхне, Бубнова. Від вас усіх тхне за кілометр!

Ішов до автівки, матюкався вголос. Злата Бубнова провела колишнього начальника поглядом, спокійно посунула до під’їзду. Є їй за кого душу рвати… За своє.

Макар не кинувся шукати Роберта тої ж миті через просту прикрість — його крутий мобільний тепер радував око міліцейського сержанта чи лейтенанта з-поміж тих, що буцали його ногами біля фабрики.

Потреби зумовлювали плани: купити мобільний, Роберт, по тому… По тому — в залежності від розмови з Робертом. Макар вибрав недорогий «Самсунг» яскравого червоного дівчачого кольору, новий номер до нього, вже зателефонував Роберту, та раптом скинув. Поспіхом набрав Нані. Незнайомий номер… Вона відповість!

— Алло…

Макар розгубився — де ті слова, що вхоплять Нані за душу?

— У мене тут… жовтих тюльпанів до біса! Розгребу і відразу до тебе! — хрипів агресивно, збуджено. — Ти… Хоч ти не зраджуй мене, Нані! Ти почула? Не зраджуй мене! Я без тебе…

Відрубав зв’язок, завмер за кермом «кіа» — Нані-на-ні-на… Підхопив згорток із білосніжним шовком, раптом зарився лицем у коштовну тканину: тер брудне обличчя білим, тремтів. Нані-на-ні-на… Схаменувся. Біле — сіре. Відкинув. Набрав Роберта і попросив Бога тільки про те, щоб язиката Злата не встигла зателефонувати Роберту раніше за нього. Слухавку взяв сам технолог.

— Охоронна фірма «Сігма», — сказав Макар упевнено. — Документи для акціонера ВАТ «Есфір» Василя Роберта. Це ви?

— Я… — прошепотів ошелешений Роберт.

— Маю доставити вам документи під розписку. Диктуйте адресу, — наказав Макар.

Технолог не пручався. За десять хвилин украй збуджений механік стукав у двері Роберта.

— Макаров? — Роберт допетрав, та пізно було.

Механік ухопив технолога за барки, притиснув до стіни у під’їзді. Запитання поставити не встиг. Василь Васильович схлипнув.

— Олександре Миколайовичу, рятуйте! — зарепетував гірко. — Страшно, так страшно! За Оленьку, не за себе… Якби ви тільки знали. То не люди — гієни. Мені погрожують. Я… Я боюся! Вони хочуть з’їсти мене, але перед тим хочуть, щоби я помер…

Макар відпустив Роберта. Що за фігня?! Чому ці кляті падли після всього, що накоїли, плачуться йому, які ті убогі?

— Колися, Роберт, — сказав утомлено. Коротка хвиля бурхливої енергії всередині безславно згасала, поступалася місцем вселенській утомі. Їсти… Спати… Хто? Їсти… Спати…

— Колися, Роберте. І буде тобі щастя, — повторив глухо.

Технолог не додав до картини жодної нової барви. З усього його безпорадного плачу механік зрозумів головне: Роберт не знає імені справжнього хазяїна і замовника захоплення фабрики. Він контактував з його представниками — консалтинговою компанією, а та вже шаруділа на фабриці, розмахуючи довіреністю від фірми «Ліс».

— Ви… боротиметеся? — з надією запитав технолог.

— Ні, — відказав Макар. — Подякую красно… За те, що обдерли вас, сук продажних!

Хто?! Чому?.. І… куди тепер?! Перший день зими наостанок вітає механіка — цілує пронизливим вітром. Уже не хочеться їсти. І спати. Холодно. То не вітер — страшні питання виморожують до кісток: хто, чому і… куди йому тепер? Відповідь одна.

— Марта! Марта знає геть усе!

Макар тягне «кіа» на Русанівку, як ото старий віл важкий віз — його зусиль більше, ніж машини. З-за Мартиних дверей — ані шурхоту. Падає за кермо — до цирку. Він знайде паскудну падлюку ще сьогодні до ночі. Хай тільки не допоможе! У нього козирі… там десь, у Мартиних апартаментах.

Уже перед дверима апартаментів біля цирку — риється у кишені, шукає ключі — плани різко міняються. Завтра… Він знайде Марту завтра, а сьогодні… У ванну, поїсти, упасти й заснути. Уві сні побачити вихід. Вихід завжди є…

Ключі вислизають, беззвучно падають на килимок перед дверима. Нахилятися з біса важко, наче сили щезли.

— Завтра… — клянеться.

Піднімає ключі, намагається вставити у замок, та ключ не лізе. Механік помічає на дверях сліди недавніх слюсарних робіт.

— Замки поміняла? — буцає носаком у двері, труситься. — Сучка! Думаєш, допоможе?!

Двері розчиняються несподівано і безшумно. Марта стоїть стовпом — не здивована, не знічена, — хитає головою, як на похороні:

— Сашенько, Сашенько…

Макар не помічає — схудла, навіть погарнішала. Кидається до Марти, обома руками стискає коханчині зап’ястки.

— Хто?! Ти?!

— Сашенька… — з Мартою щось сталося. Шепоче трагічно й утомлено. Без переляку. Наче зелена жаба, що її придавило камінням, тож кожен рух — тільки такий, щоби на нього вистачило сил.

— Ти! Знаю!

— Ні…

Макар дряпає поглядом коханчині очі й раптом усвідомлює — Марта не бреше.

— Хто?

— Не знаю…

Макар відпускає Мартині зап’ястки, обіймає поривчасто й хижо.

— Допоможи мені! Допоможи, Марто! Ти усе можеш! Я знаю! Треба дізнатися, хто за цим стоїть! Підключити Сердюка, усіх… Ми їх, блін, порвемо! Ти…

— Сашенька…

Це відмова. Макар відштовхує Марту, ногою по дверях — буц! Закрилися.

— Не треба так зі мною! — йде на коханку, тремтить від люті. — Краще давай по-людяному. Я ж можу дістати твої розписки, Мата Харі, блін!

Марта відступає у вітальню. Крок за кроком. Посміхається сумно. Макар переступає поріг вітальні, на мить забуває про все. Чорна стеля, запах гару, вигорілий шмат паркету посередині, прямо під люстрою, а при стіні — новенький диван від Зузунага і крісла від Казалі.

— Що тут…