Страница 30 из 59
— Треба білявого попитати, — вирішив врешті.
Привід — залізобетонний. Під кінець вересня після складних багатосторонніх переговорів Новаковський на дев’яносто п’ять відсотків міг стверджувати: держзамовлення для фабрики Макарова буде найближчим часом. Навіть пожалів малого. Знав: політики підставляють під державні гроші такі свої конторки, де їхніх слідів не відшукати. А кошти однаково до них перекочовують. А як раптом рак на горі свисне: хто державні гроші зжував?! Так усі проблеми конторкам та таким молодим спритникам, як цей білявий…
— Ярославе Михайловичу? — Макар підхопився з крісла у своєму кабінеті.
Не чекав? Серйозний такий… Більше — упевнений. Спокійний.
Новаковський розгубився. Сподівався побачити такі ж сяючі, як у Нані, очі. Щоби з ніг збивали. Щоби приховати — неможливо! А цей білявий щось… Серце упало.
— Саша… — з прикрістю.
— Доброго дня, — уже з-за столу вийшов, спішив назустріч гостю. Руку потис. — Ви… у справах?
— А ти думав, цілуватися із тобою прийшов?! — вибухнув Новаковський. Ні, хай йому грець, йому не подобався цей білявий покидьок! Дратував з першого погляду, з першого слова.
— Вибачте. Подумав… Може, ви за Нані… переживаєте.
— А мені є за що переживати? — насторожився. Обмацав механіка хижим поглядом.
— Ні…
— Тобто… Мужик? Слово тримаєш?
— Безумовно.
— Ну… добре, — видушив. — Ти тут… на зв’язку будь. На днях рішення має бути прийняте. Щоби готовим був…
— Готовий…
І про що говорити? Новаковський важко посунув до дверей, від порога обернувся.
— Щось ти не дуже радісний… Сашо!
«А ти думав, обніматися кинуся?..» — плюнув механік подумки. Знизав плечима.
— Усе нормально, Ярославе Михайловичу. Справ багато…
— А на Русанівку до кого ночами їздиш? — раптом спитав Новаковський.
Механік лиця не втримав. Сіпнувся. Зиркнув на Новаковського ошелешено. Ярослав Михайлович не пропустив. Насторожився. Його охоронець жив на Русанівці, доповів: бачив машину Макарова поблизу свого дому. Новаковський запитав просто так. Щоби піти від білявого зі своїм останнім словом. А білявий раптом заметушився…
— Що таке, Сашо?
— Продукти відвозив. Марті… Колезі своїй… У Володимира Гнатовича разом…
— Та знаю я Марту, — підозріло насупився Новаковський. — Ти в неї кур’єром чи як?
— Ногу зламала. Я їй і раніше допомагав… Самотня… — замовк. І раптом додав. — Нані знає…
Новаковському стало соромно. Як старому рибалці, що він спіймав рибину, палкою по голові, щоби не тріпотіла, а потім ще й плюнув. Навіщо?
— Ну, Марта — то таке… Давай… Щоб усе без збоїв. І… Нані…
— Не скажу.
Новаковський кивнув і врешті вимівся.
Механік стовбичив посеред кабінету, дивився на причинені двері — мороз під шкірою… З Мартою треба якось… згортати усе.
А коли? Закрутило, аж заскиглив — дідько, забагато усього одразу! Сарафани шити, за держзамовленням по сто разів із документами у різні інстанції, Сердюк Рому Шиллєра на фабрику все посилає — контроль, Новаковський у душу пече, Нані в мрії тягне, Марта загіпсованою ногою погрожує… Забагато… Тільки один удар відбив, двері відчиняються і на тобі…
— Нормально, нормально… — Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. — Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…
— І що було б?
— Раніше би перепросив…
— За що? — Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.
— Ну, назвав же я тебе колись куркою…
— Не пам’ятаю.
— А я все пам’ятаю. Усе, — уїдливо посміхається Рома. — Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.
— Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…
Ледь Шиллєра здихався — Нані на дроті.
— Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… — бац по маківці.
— Я так чекав цього… — А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.
— Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. — Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.
— Перша спроба? — Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані — його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.
— Обіцяй, що обов’язково скуштуєш. — Їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.
— Люба… З твоїх рук…
— А як вийде неїстівне? — лякає Нані.
— Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…
— Сашко! Нога… — Марта на дроті!
— Слухаю, сонце.
— Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…
Механік завмирає: невже місяць пролетів?
А тут бухгалтер Гурман до кабінету.
— Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?
— Яка бязь?
— Тканина.
— Нащо вона нам?
— Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…
— Держзамовлення ще нема.
— А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.
— А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?
— О! Бязь таки… Так!
— Купуйте!
— Саша… — А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.
— Слухаю, Ярославе Михайловичу.
— Не знаєш, де Нані?
— …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.
— Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…
— Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.
Мобільний вирубив, навкруги — куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» — допетрав. Підпис під платіжкою — даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.
Нані смажила грінки — дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…
— Проектувати будинки легше…
Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.
— Познайом мене зі своїм татом, Нані, — у лоба.
Завмерла.
— Навіщо?
— Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.
Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.
— Нані, люба… Є про що думати? — обережно. — Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?
Вона образилася. Вона вперше по-справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.
— Усіх?.. Їх просто нема тепер, Сашо…
— Безумовно! — Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. — Безумовно, сонце! Але рідних… Їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…
— Тебе так хвилює мій тато!
— Добре! Добре… Давай не зустрічатися, аж доки всі мої справи з твоїм татом не вийдуть у нуль. Хочеш, я просто розірву всі домовленості? Я… більше не хочу про це говорити! Справа не в мені чи твоєму татові. Ти, Нані… Ти! — замовк, напружився. — …Не любиш?
Нані сиділа на розбещеному дивані — свіжа гілка на трухлявому пні. Дивилася крізь механіка допитливо й здивовано, наче отам, за спиною коханого, коливалася невагома абсолютна істина.
— Я… боюся, Сашо.
Вона не вміла брехати. Серце схлипнуло. Механік обійняв свій скарб: маячня, маячня… Хіба не його правда? Нані просто не усвідомлює — як не брехати, одразу крила…
— Я… теж… боюся…
До ночі би слова падали. Татко втрутився. Нані насторожилася від дзвінка мобільного.
— Тату?..
— Чому ти не відповідаєш, Нані? — і стільки тривог та жалю у тих простих словах.
Схаменулася.
— Сюрприз готую… — поспіхом. Наче перепросила. — Ти де, таточку?
— Вдома. Обідаю…
— Отам і будь. Зараз під’їдемо.
— З ким?
— Із Сашею…