Страница 29 из 59
Вона стояла далеченько від кінного гетьмана. Посеред площі, лицем до Софії. Тонка шаль — навколо шиї, по плечах, до колін. Наче упакована у дорогому бутику спеціально для нього, Макара. Роззирнувся нервово. Здалося — хтось інший уже обігнав його на шляху до Нані. І побачив… Борю Рудя. Журавель товкся на розі Малої Житомирської і Володимирського проїзду навпроти Софії.
Макар завмер. Обернувся до Нані… Знову до Рудя… Боря зник, наче не було ніколи.
— Шиза… — Стояв за десять кроків од дівчини. Колов пальці гілкою.
— Нані… — прошепотів.
Вона озирнулася…
Площа хитнулася і потекла талою водою. Несла за течією геть людей, будинки, дерева, лавки, пляшки, гетьмана на коні…
— Я запізнився? — Механік не чув свого голосу. Тільки дивне відлуння, наче опинився посеред величезного порожнього храму.
— Я прийшла раніше…
— Я… так скучив!
— Ідімо…
— Куди, Нані?
— Покажу тобі свій космос… — простягнула до нього руку, торкнулася щоки.
— Тут? — прохрипів механік.
Стояв пнем, колюча гілка в руці. Що вона з ним робить? Що? Чому він забуває геть усе, варто лише побачити… ні, лише подумати про неї? Не втримався. Обійняв поривчасто.
— Люба… — шепотів гаряче, цілував щоки, вуста. — Моя… Космосу немає, Нані… Космос — це ми. Не йди більше від мене. Ніколи…
— Добре, добре… — Тремтіла, цілувала. — Сашо… Сашо…
— Блін, народ! Припиніть цілуватися, бо завидки беруть! — просто над вухом.
Нані притулилася до механіка щільніше, розсміялася, потягла в бік Софії.
— Я люблю тебе, Сашо!
Він хотів сказати — «Ти моя!», та вихопилося інше:
— Я твій…
Отака дурня. І вже по цимбалах — куди, навіщо. Аби з Нані…
Брама Софійської дзвіниці відчинилася тільки для цих двох.
— Тут працює мій приятель, — казала Нані, дерлася крутими сходами наверх. — Коли таке буває… або життя, або смерть… мене тягне на дзвіницю…
— Хіба тепер…
— Так! Любов — життя… Без любові…
— Забудь! Життя. Тільки життя…
Вони стояли на найвищому рівні дзвіниці. Просто у небі. Посеред дзвонів і вітру.
— Летімо? — прошепотіла Нані.
Макар задихнувся — так, люба… Хіба треба говорити про любов? Кохати… Рвонув з плеча піджак, кинув під ноги — заважав розправити крила. Птахи… Вони не одягаються, бо хочуть літати. Люди би мали зрозуміти… Хіба полетиш у пальті? Сорочку геть… Шаль з Наниних плечей… Кохана… Коханий… Люба… Мій! Єдина… Сашо…
…Як приземлилися, ще довго дивилися на осяяне вогнями місто. Механіка відволікало тільки одне — у кишені піджака, на якому вони сиділи, просто під його дупою лежало щось грубе й нахабне: немилосердно кололо зад. «Мартині секрети», — розсміявся подумки. Зиркнув на годинник — п’ята ранку… «Добре би повернутися на Русанівку, перш ніж Мартазавра прокинеться», — промайнуло. Та потривожити замріяну Нані не посмів. Дихав у такт…
— Знову розлучатися… — прошепотіла раптом Нані.
У нього вистачило кеби промовчати.
— Малюватиму дім… І думатиму про тебе.
— Не йди! — влучно пришвидшив події.
Нані підхопилася.
— Як дивно… Несила без тебе, Сашо, але й не смерть, бо ти є… у мене. Можна дихати, рухатися… І навіть малювати дім.
— Я відвезу тебе додому, — запропонував Макар, коли, щасливі й світлі, вийшли на площу.
— Боря відвезе…
Тіло ще гаряче. Печуть думки, не те щоби слова… Макар летить на Русанівку, б’є кулаком по керму. Так ти вмієш мордувати, Нані? Витончена, норовиста, до божевілля прекрасна! Оволоділа без атаки, не віддала жодного наказу, відпускаєш — наче від серця відриваєш, а сама… Чого хочеш? Аби казився від ревнощів? Та Макар цього Рудя просто приб’є на фіг, гниду! Шістка підневільна. Ніякої гордості! Наказала Нані відвезти її до Софії, чекати всю ніч — прошу! Рудь… Та ні! Справа не в ньому! Чому Нані так вчинила?!
— Вона його просто… не помічає, — прошепотів уражено.
Так і є. Цілувалися біля новенького «БМВ» на розі Малої Житомирської і Володимирського проїзду. Рудь стирчав в автівці, дивився ніби в інший бік, а механіка аж крутило від жорстких хвиль Бориної ненависті. І Борині пальці на кермі — аж сині. Автівка уже зрушила з місця, Нані сиділа позаду, дивилася на Макара крізь затемнене скло із таким відвертим жаданням, що механікові — хоч услід біжи. Борю вона просто не бачила. «Якщо Нані розлюбить… не достукаюся», — зрозумів раптом.
— Фігня! — на весь салон. — Вона моя… Моя!
Та заспокоїтися не вдалося. До вітальні Мартазаври ввійшов — супермен у лігві злих сил. Роззирнувся: що тут у нас? До смерті готові всі, хто тільки нявкнути посміє?!
На дивані мертвою тушкою валялася Мартазавра, і тільки легке підхропування свідчило: жива, бідаха.
Механік упав у крісло навпроти коханки, витяг із кишені клятий пакунок, що від нього на дупі дірка.
— Ну… І що маємо?
Пакунок виявився — куди там Аладдіновій печері. Грошей — сто тисяч гривень. Папірці цікаві. Що не папірець — діамант. Вонючий, щоправда. Смердить… Механік найперше свою розписку відшукав.
— Ось вона… Перепустка на волю!
На радощах хотів був попрацювати шредером — на порох ту розписку, та зупинився. Сховав у кишеню, взявся інші папірці перебирати.
— Оце ти вляпалася, сонце…
Розписки від незнайомих Макарові людей, законспіровані телефони на кшталт «маг. персонально». Це що? Магазин? Магістр? А може, справжній маг-чарівник, що до нього — виключно персонально? «Іванко — примусове поглинання». Кого поглинати зібралася, Марто? Тепер Макар тебе поглинути може, бо посеред смердючого мотлоху — цікава річ. Мартина розписка! Єдина тут. У двох десятках скупих слів Марта свідчила: отримала від якогось Токо Моно десять тисяч доларів «…за розуміння його дружніх стосунків із пані Євгенією Сердюк».
— І як ти вишкрябала з нього свою розписку, сонце?
Задумався… Мать твою! Токо Моно. Дизайнер! Убили торік. Люба… Люба ж розповідала: Токо Моно трахався з Сердюковою жінкою. Йо-пе-ре-се-те! Отже, Марта знала! Знала і не розповіла шефові. Націдила грошей із кутюр’є. Бомба! Підкинути Сердюкові! Від Марти й капця не лишиться.
Зиркнув на скалічену бабу. І здалося — ніби вона спостерігає з-під опущених повік. Похапцем покидав папірці у пакет. До душі.
— Марто… — контрольний.
Марта перестала хропіти, ледь змогла розплющити очі.
— Сашенька? Невже всю ніч біля мене просидів?
— Зараз сніданок приготую, — розсміявся. Підскочив. Цьомнув Марту в щоку, помчав на кухню — вітер.
Ярослав Михайлович Новаковський усе думу думав: що ж у їхній дім прийшло — щастя чи горе? Як на Нані глянути — оце тільки перехреститися й радіти: світиться дитина. А на душі екскаватор яму риє: дивишся, ще трохи — й гухнеться Новаковський у безодню. Пробував доньку розговорити — тільки всміхається.
— Усе чудово, таточку.
— Та познайом уже мене зі своїм таємничим Сашком.
— Ще не час, — вислизала. — Згодом.
А одного разу поклала на стіл великий альбом, розкрила.
— Мама… — сказала. — Їй Саша сподобався.
Новаковський глянув на сторінку й остовпів. На пишній тахті у розкішній вечірній жовтій сукні… Анука.
— Що це? — тільки й зміг.
— Курцвайль… — прошепотіла Нані. — Давно віднайшла… Усе боялася тобі признаватися, а тепер… геть нічого не хочеться приховувати. Ні почуттів, ні страхів, ні… мами.
Тата обійняла. Заспішила:
— У Процеві буде пагорб. На ньому капличка. Замовлю копію… Це ж містика — маму написав Курцвайль… Колись… Коли вона ще й не народилася… І дім перебудую… Наново. То точно буде мамина мрія…
— Чого ж коханого свого ховаєш, якщо геть нічого приховувати не хочеться? — тьмяний.
— Не приховую, тато. Бережу… Хочу так.
От і маєш! Йому би втіхи, а доня жалів… Анука… Новаковський до ночі просидів над картиною австріяка. З Анукою говорив. Чи бачить, як Нані розквітла? Може, знак би якийсь дала, що все з дитиною добре, бо ж переймається тяжко. Інші дівчата як не в клубі, так на шопінгу. Батьківські гроші завжди легкі, від них у голові вітер. Тринькають, радіють. А Нані щось не дуже до світських розваг… Задумлива. Їй би все хати креслити. Пані архітектор. Думав — файно. А серцю не легше.