Пафос

13

… Толька пакойнік не сцит в рукамойнікі — проголощує Корват, спираючись лівою рукою на плече Міттельроба. — Лажа якась, лажа повна…

Вони стоять у закутку побіля WС, напроти великого, темного і відчутно здеформованого дзеркала. Поза Пізанської вежі, у яку зігнуто розслабленого сечовиділенням Пампуха, у дзеркалі набуває ще більш Гротескового нахилу, ускладнюється зламом і бганкою, дичавішає.

— Обережно, не впади, — підтримує колегу Міттельроб.

— Все одно лажа! — наполягає Корват. Він підозрює, що занадто поспішливо припинив клозетну вправу, і ексодус вод спідніх невпинно продовжується й при защепленому одязі. Відчуття, що лівою ногою линуть теплі, щільно мінералізовані струмені, наповнює Пампуха драстичним відчуттям власної нікчемності (wow, wow, wow! ти лажанувся, малий!).

— Чуєш мене, Аристиде? — турбується про нього колега.

— Авжеж… Чую тебе, друже мій, чую… Лажа, кажу тобі, повна, нецивільна…

— Є маленька, але конкретна розмова.

— Так, — каже Корват, — слухаю.

Теплі струмені досягають лівої шкарпетки.

Всі сподівання Корватової самоповаги сконцентровані тепер на манжеті тої шкарпетки. На сповільненні тороїдальної змокрілості.

— Я чув, — каже Міттельроб, — що в тебе під час сьогоднішньої лекції виникли певні непорозуміння з Магдою Ошевич…

— Ха! — каже Корват.

— …Мені, ну скажімо так, не зовсім байдужо до справ цієї дівчини. Чи ти мене розумієш?

— Авжеж…

— Це дуже порядна дівчина з дуже порядної родини моїх добрих знайомих…

— Смокче тобі?…

— Ти впився! — обурюється колега.

— Вибач мені, Сашко, я свиня остатня, — погоджується друг реввоєнгакера. — Жодних коментарів! Уважно тебе слухаю. У-важ-но!

—  У Магди в дитинстві були проблеми, — ретельно підбирає слова Міттельроб. — її батьки тимчасово тоді розлучились і три роки жили окремо. Мати мала другого чоловіка, іншого, військового… І той, інший, він ліз до Магди, навчав малу усякої гидоти…

— Іncesto thalamos noverсае! — погрожує Корват дзеркалові, де виламуються червонопикі потвори. — Лажа ганебна інцестуальна!

— Ти ж розумієш, це в наші часи непоодинокий випадок. Мені один тутешній священик казав, що, сповідаючи, майже щотижня чує від жінок як їхні чоловіки сплять із доньками…

— Іncestari filiam!

— Дитина таке пережила, її потім рік тримали на еленіумі. Ти ж повинен розуміти ситуацію. Неадекватна реакція…

— Так, — підморгує Корват дзеркальному двійникові Міттельроба. — Я, друже мій, усе чудово розумію. Чи ти вважаєш мене п'яним? Вважаєш?… То добре, що не вважаєш, а то я теж ображуся зара… Я все, Сашко, про неадекватну реакцію адекватно розумію…

— Мова йде про те, — подвійний Олександр Міттельроб раптом ширшає і займає весь кордон між дзеркалом і реальністю, — що малій потрібна стипендія. Вона страшенно вразлива дитина, пише вірші…

Струмені на лівій нозі Пампуха тоншають, нуднішають, втрачають повноту ознак і сходять у взуття.

— Яка розумная цьому альтернатива!? — зітхає друu реввоєнгакера.

— Себто?

— Сашку, друже мій, вона ж нас, дурнів старих, зневажає Вона мене зневажає…

— Магда?

— Вона ж, Сашко, найсправжнісінький монстр!

— Магда, — з чемною впертістю наполягає Міттельроб, -. порядна і дуже вродлива дівчина, перспективна поетка. Її вірші професор Боровчук відібрав…

— Монстр! Відрижка темряви і мороку поріддя! — Корват показує на своє відображення у дзеркалі. — Ти не пробував фотографувати Магду оголеною? Ні?… А ти взагалі вмієш фотографувати? Я тобі дам класичний підручник Чібісова, в мене є ще сталінське видання. Так… А ти знаєш, що таке процес фотографування? Це ж процес видобування чистого срібла з арґентум хлору, здається… Край півлітри непочатий, батьківщина забуття… Ти бачив, бува, ті фото, що робив Микола Другий на пластинах. Перший і останній імператор-фотограф! От в кого було чисте срібло для фотоемульсії, родове, фамільне… Звідси й якість зображення… Уявляєш, Сашко: літо, Кримське узбережжя коло Фороса, імператорська яхта «Лівадія», велика княжна Анастасія грається м'ячиком, пустує, а цар-батечко біля такого триногого величезного мейзлерського «Гаранта» налаштовує вкриті емульсією пластини… В мене, Сашко, є старовинний — чи не Катерини Другої — срібний рубель, як найчистісіньськіше російське імператорське срібло справжнє… Я з того рубля зроблю для нас із тобою, Сашко, суперову емульсію, і ми сфотографуємо твою найкращу, найкрасивішу подругу Магду голою-голісінькою з її найкращою подругою, теж голою, у різних позах. На таку пластину…

— Пояснюю тобі ж, що Магда порядна дівчина.

— Та вона ж трахається з тою… Цирлик. Чи ти не знав? Не знав… А мене вона зневажає… Як останнього старого поца…

Павза.

Міттельроб кривиться і відвертається до дзеркала, яке вправно спотворює і процес його обертання, і те миттєве Мимовільне напруження, котре виникає у м'язах обличчя кожної людини перед настанням власного відображення. Він вужчає, втрачає подвійність, очі його згасають. Спостерігаючи за цими перетвореннями повного Міттельроба на скороченого, Корват починає реготати.

Скорочений Міттельроб теж посміхається, але якось знуджено, нервово, непереконливо.

— Не ображайся, друже, нема ж на кого ображатись… Між вовком і вовком лише порожнеча, — каже друг реввоєнгакера, намагаючись обійняти колегу, але той випручується і виходить з простору дзеркального закутка.

Непевною ходою Корват йде за ним.

У проході, що веде до зали, він ледве не збиває офіціантку. На мить йому здається, що вона знає, або, принаймні, здогадується про вологу шкарпетку, і що саме це містичне знання малює на її обличчі — нижче сірих насмішкуватих очей — вузенькі літографічні бганки відрази.

— Занюхала, — притискує він офіціантку до стіни, дихає коньячним перегаром їй в обличчя, — то мовчи! Мовчи!

Він облизує зуби, входить до зали і відразу завважує, що Жура приєднався до академічної компанії.

Підходячи до столика, він чує скрипливий голос Матіяша:

— …Нові світові ідеї прийдуть зі Сходу, їх принесуть жовті зашкарублі люди з вузькими очима. Наш теперішній триб життя є сутінковим, приреченим на морд, бо суспільні організми білих народів скорочуються…