Пафос

Любий мій, біда і щастя моє, як мені прожити без тебе? Я сприймаю життя гостро. З повною палітрою барв, хочу, щоб усе було повноцінно і красиво, а в результаті завдаю собі та іншим біль. Може, я просто не вмію кохати? Якщо кохання — справа двох, то чому я завжди — донор? Тільки тепер я починаю розуміти, як треба кохати, жити, вибачати, терпіти. Надто пізно ми з тобою зустрілись, радість моя. Надто пізно.

Цілую тебе, любий. Люблю і сумую.

Ангеля».

Корват відривається від тексту. Він зауважує перед собою величезний товченик з салатовою габою і паруючими картоплинами.

— Ти швидко читаєш, — посміхається Жура. — Ну як тобі лист?

— Всі жінки, безперечно, трохи акторки, — повільно підбирає слова друг реввоєнгакера, — але тут, мабуть, достатній відсоток справжнього, щирого почуття. Мені, принаймні, так здається. Вона кохає і цікаво рефлексує текстом… Особливо ця екстраполяція проблеми самогубства на від'їзд до Ізраїлю. Цікавий аспект суїцидальної проблеми…

— Виходить, що не бреше?

— Лист дуже переконливий. В ньому відчувається присутність внутрішнього субдискурсу.

— Діалог із собою?

— Притлумлений і замаскований під розмову з кореспондентом.

Жура хитає головою. Мовчить. Потім каже:

— Давай їсти, бо вистигне…

М'ясо після швидкого коньячного дебюту здається напрочуд ніжним і соковитим. Корват відразу знищує дві величезні картоплини, дві третини товченика, захоплено і похапливо хрумтить салатом.

Музика. Селін Діон тягне на довгій мотузці саундтреку потопаючий «Титанік». Офіціантки зсувають столики.

— Тут планується якась тягла учта, — коментує їхні дії Жура.

— Атож… А лист все ж таки прецікавий. В неї вища освіта?

— Так, лікар за фахом… Я відчуваю, що вона дійсно змінилась там, в Ізраїлі. Стала іншою, більш жорсткою… Тому я зовсім не здивувався, що вона працює в махоні.

— Це ж, перепрошую, наскільки я розумію, ще не цілком з'ясовано.

— От і треба все вияснити. Там, беспрсередньо на місці…

— Все тече, все змінюється. Ми ж маємо толерувати наслідки незворотного плину часу, бути поблажливими.

— Хіба така кастрацька філософія когось тішить? Принаймні я так не здамся. І тобі здаватися, або як ти кажеш — «толерувати», не раджу. Будь сильним чоловіком, воїном, борися за своє кохання. І не спирайся на минуле. На нього спираються лише невдахи і старі пердуни.

«Пафосі» — усміхається сам собі Корват. Вголос він каже:

— Але ж це правда: світ змінюється, люди стають іншими… Падають імперії і кумири, підносяться нові імена та царства…

— Щодо впалої імперії: її довго штовхали такі-от розумники… Не ображайся, пане літераторе, я ж узагальнюю, без конкретики, боронь Боже… До речі, про мистецтво. Я нещодавно був у Києві, на виставці живопису. — Жура витягає нотатник, шукає. — Ось… В мене тут записано. Картина якогось Веніаміна Кушніра. Я спеціально записав прізвище, бо це ще та картинка. Там зображено: йде натовп, такі ялові сірі совки, із схиленими головами, з консервними банками в авоськах. А назустріч цьому потокові суне босий хлоп, бородатий, з малярською течкою під пахвою, із свічкою в руці. Такий собі натхненний шукач істини, страшенно духовний, у стилі шістдесятих-сімдесятих років…

— Андеґраундовий чувак, — допомагає Корват.

— Саме так… Той ще стиль… Дисидентство, кухонні розмови, Параджанов, мистецьке підпілля немите, нечесане, фільми Тарковського, радіо «Свобода»: весь той набір, від якого навіть наші міськкомівські соски окропом пісяли. Шукали істини, свободи шукали. А що знайшли? Хто тепер щасливий від тої свободи? Ти? Богема ваша напівголодна? Ну, нехай, в мене відібрали кар'єру, мету життєву… Я не скаржусь, я тепер бізнесмен, видавець, власник: стара школа не пропаде… Але нащо ж відібрали цяцьку в малих сих? Нащо ж повели тих незрящих гречкосіїв до свободи, відкритого суспільства, ринку, ще якоїсь матні, а, натомість, завели в темний ліс і відібрали Велику Цяцьку? Імперію. Нащо? Вона ж гріла тих гречкосіїв, колисала, красти давала.

— Так нібито ніхто за нею особливо й не плаче.

— Плачуть, шановний, ще й як плачуть! Розліпи вуха і почуєш народний стогін нестерпучий. Ще Достоєвський про це казав. В мене записано… — видавець знову гортає нотатник. — От, слухай: «Але шукає людина вклякнути перед тим, що є безсумнівним, настільки безсумнівним, щоб усі люди разом погодились на соборне перед ним вклякання. Адже турбота цих жалюгідних створінь тільки у тому, щоб відшукати щось, перед чим можна вклякнути, але таке, у що всі увірують, і щоб обов'язково всі разом».

— Ну, це, здається, слова Івана Карамазова, тобто негідника, виродка кончєного і соціаліста…

— Чиї б не були, але ж правда.

— Про вклякання? А я бачив інше вклякання. Бачив, бачив… Позаминулого року Джипсі мене затягнула до Одеси, на фестиваль якоїсь дистриб'юторської фірми. Розповсюдження мережовим способом якихось лікувальних засобів, чи щось таке подібне. Зібрали там на стадіоні десять тисяч людей, порозвішували кольорові кульки, плакати з гаслами засновника фірми, ще якусь муйню. І от виходить на арену ведуча фестивалю і виводить туди ж за руку лоха в костюмчику. І кричить в мікрофон: «Цей розповсюджувач досяг п'ятого рівня і заробляє вісім тисяч доларів на місяць!!!» Увесь стадіон скажено аплодує. Потім ще одного, ще… А потім вийшов німець, котрий заробляє сто двадцять тісяч і вже на дев'ятому рівні, і має титул «чотиризіркового чемпіона». Так ті, на трибунах, ледь не понадривались від екстазу. Чим вам не нова цяцька? І біла, і пухнаста всім нашим подобається… Релігія продукту і менеджерського успіху.

— Секта, а не релігія! Імперія ж, чоловіче, побудована й освячена, як Церква. Імперія продукує воїна і ритуал, а не пройдисвіта-дистриб'ютора. Ця твоя фірма — звичайнісінька секта… Але я зовсім не дивуюсь, що люди йдуть туди. Важко і нашому поколінню, і вашому також… Я так бачу, що тепер є у нас три основні генерації: слуги колишньої імперії (але ми скоро відійдемо, наші швидко вмирають: інфаркти, інсульти, виразки…), діти імперії (тобто ти і твоє покоління, і вам теж гаплик, бо ви більше перелякані свободою, аніж ми) і третє — мауґлі бензозаправок, як я їх називаю…