Пафос

10

«Yоu and mе? What does that mean?

Always, what does that mean?» — підспівує саундтрекові Лупатий Трах, коли чує дзеленчання вхідного дзвінка. Перший сигнал — короткий, через павзу — два довгих.

«Wow! Хтось з наших. Гості, гості, гості… Правий був адмірал Нахімов: Лучшє підар на реє, чем акула в трюме!».

Нечутним конспіративним кроком реввоєнгакер підкрадається до вічка і повертає щиток бронзулета. Крізь запальцьоване шкельце він бачить тріснутий козирок зеленого блайзера і широко розставлені очі молодої дівчини, відомої у революційних колах під псевдами «Холодна Хвиля», «Лінкуска» і «Фіона»…

Москва. 1995 рік.

ВАЖКО БУТИ ҐОБЛІНОМ.

Фіона прив'язує до брами Нєскушного Саду транспарант «РУКИ ПРОЧЬ ОТ УКРАИНСКОГО САЛА!!!». Вісім національно свідомих ельфів, п'ятеро обкурених гномів, одинадцять гобітів і двійко авітамінозних ґоблінів під керівництвом Печерного Каннабіса з останніх сил стримують на непровокативній віддалі від брами міліцейського підполковника, кумедно потовщеного панцирним жилетом. Сауронів посіпака кричить омонівцям, що сунуть з боку Ротонди: «Скорєй! Єбіть вашу!… Снімітє ету сучку с ворот, нємедлєнно!…» Пальці Холодної Хвилі замерзли, вона відчайдушно намагається відірвати від скотчевого котка смужку-липучку. Порив вітру розгортає транспарант, перетворює його на довгий білий прапор. Тріпотіння транспаранта гіпнотизує обкуреного ґнома Лупатого Траха (ця біла-біла тканина на тлі білого, білого неба). Ґном Лупатий Трах на мить забуває (таким забуванням, котре перебиває маруху, яко туз шістку) і про ОМОН, і про томську батальну долю. Він бачить тільки хвилясте буття довгого крила, розгорнутого за вітром, % дівчину, розіп'яту тим самим вітром на ґратчастій брамі Йому стає тепло-тепло, як не було ніколи у житті, так тепло, як буває при поверненні додому і при здачі в полон представникам великої мудрої держави, з якою чомусь воювалось сто втрачених років. Він відчуває безмежну і звільняючу вдячність до ґоблінки Фіони за нірванічну свободу, що раптом тече з усіх отворів і капілярів ґномового тіла, тече потоком від'ємного диму, сухої, розжареної вологи, висвітлюючого туману, більш прозорого, аніж сама реальність між землею і білим-білим небом Москви. Він сміється назустріч цьому звільненню, назустріч Холодній Хвилі, яку, розігріті бійкою, розпашілі до бурячкової частини спектру, омонівці вже стягують з ґратів, назустріч беззубому цибатому гіпі, якого луплять демократизатором по спині, а він кричить шакалам: «Лабіринт зачинено, падли!» Ґнома Лупатого Траха кидають у калюжу, товчуть ногами, потім мокрого, потовченого і веселого втягують до великого металевого фургона, набитого полоненими гобітами та ельфами, і він знову бачить Фіону, але чомусь вже голу, з червоними смугами на тілі, і Печерний Каннабіс кричить в заґратоване віконце машини: «Ми будемо свідчити! Ми бачили! Ви її ґвалтували!» А Лупатий Трах знову сміється, йому знову тепло, і прапор-транспарант тріпоче десь усередині його щойно знайденої батьківщини, і він сповнений планетарною вдячністю до всіх істот всіх населених рівнів реальности. Він знімає синтипонову куртку і загортає в неї Фіону, навіть не зі співчуття, а просто тому, що у від'ємних батьківщинах куртки не мають жодного корисного призначення…

Трах відчиняє двері.

Прапор-транспарант розгортається на прикордонних щоглах його нірванічної від'ємності. Щогли теж, здається, розгортаються.

— Ти сам? — заглядає за його плече Лінкуска.

— Вдвох із Залізним Братом. Привіт, Фіоно.

— Привіт. А Залізний Бра…

— Компутер.

В очах Холодної Хвилі згасає вогник напруги. Вона стає м'якою і ніжною, дозволяє Траховї обійняти себе і тільки в останню мить ухиляється від поцілунку.

— Я щойно з потяга. Тобі великі вітання від Офтальмолога.

— Він теж у Станіславі?

— Вчора поїхав до Мінська. Контора арештувала хлопців фармазонова.

— Чілік?

— І Чіліка теж. Кажуть, що арешти санкціоновані президентом… Як я стомилась, якби хто знав!…

Холодна Хвиля знімає шкірянку і розтікається ліжком. Вона озброєна: на жовтих, перекинутих через рамена, широких ременях висить кобура зі сталевим начинням. Три роки тому Трах тримав у руках цю зброю, саморобну двоствольну волину з нарізними (під патрон ТТ) люфами. Він так і не спромігся зрозуміти, як неміцної статури дівчина витримує скажений відбій такої іграшки.

Лупатий Трах сідає на ліжко поряд з лагідно-стомленою Лінкускою.

Чорно— біле хутро за видовженими смаглявими вушками.

Запах дорогого купе (шкіра? мускус лінкусний? турецький тютюн? балафре? єврохімчистка? все разом?).

— Вірші! — тихо сміється Фіона. — Драйвери підбираєш до мене, ґном? Почекай, ще наспіваємось ето єсть наш послєдній.

Вона проводить вказівним пальцем неголеною щокою реввоєнгакера, виймає волину з кобури і повідомляє:

— Я лишаюсь в тебе до ранку. Що поробиш: у вашій провінції пристойній дівчині нема де й переночувати…

— Ура! Врагі трєпєщуті — Трах цілує Холодну Хвилю у шию.

— Зніми з мене цю кляту збрую.

Трах обережно і шанобливо звільняє дівчину від мілітарного обладнання. Впродовж цієї процедури він марно намагається стягнути з Фіони джинси і футболку. Вона пручається і нарешті досить боляче кусає реввоєнгакера.

— Звірррюка! — перекошено сміється найкращий друг Аристида Михайловича.

Холодна Хвиля складає різблені губи у рурку, запускає руку в його волосся і куйовдить перисті спіралі:

— Ню-ню, маленькому боляче зробила зла противна тьолка. Терпи. Ще не вечір, капітане Батлере…

— Не капітан я, не ворог…

Реввоєнгакер обціловує коротко обстрижені плямисті нігті смаглявих рук.

— Я Лоцман Залізної річки, моє шалене циганча. В кімнаті западає тиша.

Рука Лупатого Траха занурюється під футболку і повертається, тримаючи зіжмаканий бюстгальтер.