Пафос

— Піду в ульпан [26] . Вивчу мову. Може, піду в коледж готельного бізнесу. Йосина небога там зараз вчиться, я за неї ніяк не дурніша… А, зрештою, маючи оранжевий паспорт, можна і до Америки, і куди завгодно… Світ великий.

— Так тільки здається, мала…

— Світ великий і добрий, — з несподіваною впевненістю говорить Джипсі.

— Світ злий. Я от дивлюся на тих, хто тут вже років десять, п'ятнадцять. Вони ж ніби всі вже влаштовані. Дехто отримав квіют [27] , заробляє непогані (та що я кажу, дуже й дуже непогані!) гроші, все в них нібито добре. Але є в них, сидить середині, щось таке… Таке дивне, що я, напевне, словами навіть сказати не зможу… Ти Соню Михайлівну, в якої ми у Хайфі жили, коли тільки приїхали, пам'ятаєш? Вона ж, Соня, з алії початку сімдесятих. Так вона розповідала мені про сон, що тепер став постійно їй снитися. Вона навіть порахувала, скільки той сон їй снився: вісімдесят три рази. Вона боїться, що коли сто разів присниться, то збудеться… Направду боїться!

— Страшний сон?

— Їй сниться війна. Але не та, що була, а ніби майбутня. Сниться, що десь поряд арабські війська (вона знає, що поряд, за спиною, але не обертається: гірше за смерть обернутись). Вона ніби, в тому сні, вантажить на човен дітей, онуків, ручники, чемодани, постійно втікає кіт, і вона просить спіймати його, бо ж араби приб'ють ізерського кота. І весь сон вона дивиться тільки і лише у бік моря, ніколи не обертається. Але вона ніби заднім оком все одно бачить за спиною арабський танк. Вона навіть змалювала мені той танк: темно-зелений, з написом «Хезболла» на півкруглій башті. Такий тлустий білий напис, де літери вертикальні, як патики, і автомат Калашникова зверху намальований. Той танк стоїть на набережній і його гармата повертається в бік човна. Дуже повільно повертається, як годинникова стрілка. Я тоді з неї сміялась: де, кажу, ті арабські танки? В Лівані, далеко. Соня теж ніби сміється, а сама каже: де тепер той затятий молодий Ізраїль, яким він був у часи Війни Судного дня (вона ж ще пам'ятає сімдесят третій рік), не той він тепер. Впав, каже, національний дух в народі, не та вже молодь, а прем'єр Барак [28] , каже, — так це ж ізерський Ґорбачов, він все розвалить своїми договорами. А молодь, каже Соня, зовсім стала невойовнича. Хоче самих лише розваг мандрів світами, не хоче до армії. Найздібніші тікають до Америки, Франції. І народ спаскудився від останніх переселень… В Самарії позавчора олім підпалили будинок рабина…

— Наші совки що хочеш спаскудять, — погоджується Джипсі. — Але, як на мене (я, подруго, теж дещо спостерігаю), араби ще менш войовничі. Принаймні у нас, в Тверії, так справжнісінькі зайці. Мають ізерські паспорти, гендлюють собі…

— З пустелі можуть прийти інші, войовничі.

— То так тільки сказати можна красиво: з пустелі прийдуть… В пустелях тепер теж не кочові дикі орди, а цивілізація. Навіть бедуїни не підтримують партизан… Може Соня така налякана, бо вже колись бачила війну, бачила, як бомби падають. А молодь то все бачить переважно в телевізорі. Народам теж треба колись розслаблятись… Вони всі впевнені: ЦАХАЛ [29] завжди перемагав, і знов переможе. Вони ж тепер мають атомну бомбу.

— Але тут всі постійно у напрузі, і ніби переконують одне одного: все, мовляв, добре і класно, зроста процент жирів у маслі… Якщо все так добре, нащо ж тоді весь цей самогіпноз.

— В них свої проблеми, у нас — свої. На наш вік Ізраїлю вистачить, — каже Джипсі, розливаючи залишок спиртного.

— От я і кажу: світ злий. Найкращі шляхи нормальним людям, таким, як ми з тобою, закриті, твердо закриті. Везе лише збоченцям, лесбіянкам усяким, бандюганам.

— А може це ми лише злі і невдячні, а світ насправді добрий?

— Ти п'яна, мала. Яка ж ти, в дідька лисого-кривого, п'яна…

— Льо! [30] Я не п'яна. Ти гониш, мамцьо!

— Ти в Бога віруєш?

— Ти на мене гониш, що за питання?… Звісно, вірую.

— Справді?

— Кен.

— Чому Він нас так карає? Всіх? Я там через день плакала і тут через день плачу. Чому? За що?… Я, коли від'їжджала, то було немов самогубство. Я зо всіма тоді назавжди попрощалась. Назавжди! Я таки вперта кобіта. Ти, мала, навіть уявити собі не годна, яка Твардовська вперта кобіта. Як сто впертих ослів. Може тому так все і виходить в мене, що я така вперта і зарозуміла… Так. То було класне самогубство, і та найперша вперта Твардовська більше ніц не жіє. Але хіба це погано, бути такою впертою? Що, невже краще, щоб тобою, немов ганчіркою, кожен козел витирався?

Краще, мала?

— Щось тебе, мамцьо, потягло на філософію від того «кеґлевича». Ти хочеш назад, до Вадима? Я тебе, мамцю, тепер зрозуміла. Я права?

— Не знаю. Нічого не знаю… Павза.

Анджела раптом встає.

— Ходімо!

— Куди?

— До церкви. Молитись.

— П'яні до церкви підемо? Здуріла, чи що?

— А мені один хєр… Не хочеш, то можеш лишатись тут.

— Льо. Я з тобою, Ангельо, однозначно…

На виході з каварні Анджела зауважує рекламний туристичний плакат. На ньому вміщено фото: вид давньої частини Єрусалиму з гелікоптера. їй несподівано ввижається, що Старе місто — це жовта квадратна монета, останній з кодрантів зниклого назавжди світу, інклюз з глибоким рельєфом прямокутних літер-будинків і золотою діркою на місці мечеті Омара. Вона уявляє себе і Джипсі у об'явленому видінням масштабі: дві мікроскопічні блощиці блукають кавернами тисячолітнього інклюза, дві комашки стомлюють незримого всюдисущого багатойменного невичерпного Бога повзанням поверхнею його нерозмінної монети.

Вона починає реготати і мало не падає, зашпортавшись на стертих кам'яних сходах.

— Мала, ми з тобою — як дві дурні блощиці! — повідомляє вона Джипсі.

— Мамцьо, Ви в дупу сі впили, хтіла б я Вам сказати…

— Кен! — весело погоджується Анджела. — Але де тут найголовніша церква?

— Ми такі п'яні, що ніц тепер не знайдемо.

— Знайдемо! Ти ще, мала, не знаєш, яка Ангеліна Твардовська вперта кобіта.

Вони проходять вузькою критою вулицею, заповненою вуличними торгівцями. Торговий люд пхає в обличчя їм намиста, парфуми і мазі у пласких бляшанках, арабські хустки-арафатки, кольорові шмати, скалічені профанічною насічкою кальяни, аґатові і сердолікові скриньки, сувеніри з емблемами всіх можливих культів.