Страница 90 из 207
— Яку ви платите оренду?
— П’я’сят на місяць.
— Мебльована?
— Напів. Ну, мо’натак сказати. Є сране ліжко та срана газова пічка, яка нас майже напевне уб’є. Всере’ину я вас не прошу, то не зобижайтеся. Я ж вас не знаю з часів клятого Адама.
— Квартира здавалася з лампами і всяким таким?
— Та ви сказилися, містере.
— А все ж таки, як?
— Йо, пара є. Одна робить, інша ні. Я би тут нізащо збіса не за’ишилася, аби на то моя змога. Він говорить, як то йому геть не хочеться знов жити з моєю ма в Мозеллі [415], але «сутужна цицька казала кицька». Я тут не зостануся. Ви чуєте сморід?
— Так, мем.
— А то ж ніщо інше, як тільки лайно, синочку-джиме. І не котячі гівна, не собчачі гівна, а саме людські гівна. Робити з нігеями то одна річ, але жити, як вони? Ані-сер. Вам досить?
Ні, мені не було досить, хоча хотілося, аби було навпаки. Мені неприємна була вона і неприємний був я сам за те, що маю нахабство її ганити. Вона ув’язнена в своєму часі, в своєму виборі, в обставинах цієї вулиці. Але я не міг відірвати очей від її бігуді під жовтим шарфом. Жирні сині комахи, що чекають на своє вилуплення.
— Ніхто тут надовго не залишається, я гадаю?
— О, на ’седес-стрит? — вона махнула сигаретою в бік збитого путівця, що вів до автостоянки й величезного складу, заповненого гарними речами, котрих вона ніколи не матиме. Махнула на тісно поставлені халупи зі шлакоблочними покришеними сходинками ґанків і розбитими, затуленими шматками картону вікнами. На обсмоктаних дітей. На старі, поїдені іржею «Форди», «Гадсони» та «Студебекери-жайворонки» [416]. На безжальне техаське небо. А тоді видала скрипучий сміх, сповнений здивування і відчаю.
— Містере, це просто автобусна зупинка на дорозі в нікуди. Ми із Задьорою Су [417]відпливаємо до Мозелла. Якщо Гаррі не захоче з нами, попливемо й без нього.
Із задньої кишені я витяг мапу, відірвав від неї смужку і надряпав на ній номер свого телефону в Джоді. Потім додав ще одну п’ятидоларову банкноту. Простягнув гроші їй. Вона на них подивилася, але не взяла.
— Нашо мені ваш номер телефону? Ніякого телефону в мене к чорту нема. Тим більше це номер не міської мережі ДФВ. Це ж збіса тре дзвонити далеко.
— Зателефонуйте мені, коли зберетеся виїжджати звідси. Це все, чого я прошу. Подзвоните мені й скажете: «Містере, це мама Розетти, ми переїжджаємо». От і все.
Я бачив, як вона зважує. Це не забрало багато часу. Десять доларів були більшою сумою, ніж її чоловік отримував за цілий день роботи під пекучим техаським сонцем. Бо «Трудові ресурси» нічого не бажали знати про півтори ставки за роботу в святкові дні. І вінпро ці десять доларів нічого не знатиме.
— Дайте мені ще сімсятп’ять центів, — промовила вона, — на міжміський дзвінок.
— Ось, беріть бак. Розгуляйтесь трохи. І не забудьте.
— Не забуду.
— Авжеж, не варто. Бо якщо забудете, може так трапитися, що я розшукаю вашого чоловіка й перекажу йому. Це важлива справа, місіз. Для мене важлива. Як вас, до речі, звуть?
— Айві Темплтон.
Я так і застиг там, серед пилу й бур’яну, серед смороду лайна, напівперевареної нафти та пишного пердючого аромату природного газу.
— Містере? Шо з вами? У вас такий забавний вигляд став раптом.
— Нічого, — відповів я. І може, й дійсно в цьому нема нічого. Темплтон й зблизька не таке вже рідкісне прізвище. Авжеж, людина здатна переконати себе в будь-чому, якщо добре постарається. Я сам ходячий, говорючий тому доказ.
— А вас як звати?
— Мене звати Розірвати, — відповів я. — А прізвище Лопнути.
На цей жарт рівня початкової школи її обличчя врешті розпливлося в усмішці.
— Зателефонуйте мені, місіз.
— Йо, окей. Ви вже їдете. Як побачите на зворотній дорозі ту мою малу чортову курву, то, мо’, зробите мені ласку.
Повернувшись до Джоді, я побачив у себе на дверях приколоту кнопкою записку:
Джордже…
Чи не зателефонуєте мені? Потрібна допомога.
Що це могло означати? Я увійшов до будинку, зателефонував і дізнався.
Зламала собі стегно мати тренера Бормана, котра жила в санаторії для літніх людей в Ебіліні [418], а наступної суботи в ДКСШ запланована танцювальна Вечірка Сейді Гокінс [419].
— Тренер умовив мене чергувати з ним на танцях! Сказав, я цитую: «Як ви можете опиратися, коли це свято практично має ваше ім’я?» Лишень на минулому тижні це було. І я погодилася, мов та дурочка. А тепер він їде до Ебіліна, а я з чим залишаюся? Як мені самій наглядати за двома сотнями статево стурбованих шістнадцятирічних дітей, котрі вихилятимуться у твісті й філлі [420]? Не уявляю! А якщо хтось із хлопців принесе з собою пиво?
Я подумав, що дивно було б, аби хтось його не приніс, але вирішив, що краще цього не казати.
— А якщо бійка раптом трапиться на автостоянці? Еллі Докерті казала, що одного разу в минулому році на танці вдерлася зграя хлопців з Гендерсона і в результаті двоє їхніх і двоє наших потрапили до шпиталю! Джордже, ви можете мені допомогти? Будь ласка!
— Чи не запросила мене щойно Сейді Дангіл на Вечірку Сейді Гокінс? — промовив я, посміхаючись. Думка про те, щоб піти з нею на танці, аж ніяк не могла змусити мене спохмурніти.
— Не насміхайтеся! Це не жарти!
— Сейді, я залюбки з вами туди піду. Ви подаруєте мені букетик, щоб я зміг приколоти його до корсажа?
— Я подарую вам пляшку шампанського, коли на те пішлося. — Вона поміркувала. — Проте ні, не з моєю зарплатнею. А от на пляшку «Холодної качки» [421]вистачить.
— Початок о сьомій тридцять? — Насправді я знав. Оголошення висіли по всій школі.
— Так.
— І це ж будуть танці тільки під платівки? Ніякого бенду? Вже добре.
— Чому?
— Музиканти живих гуртів вміють створювати проблеми. Якось я чергував на шкільній вечірці, де барабанщик продавав домашнє пиво в перервах. Досвід доволі «приємний».
— Там були бійки? — в голосі її почувся страх. А також заінтригованість.
— Аж ніяк, але наригалися досхочу, всі кому було не ліньки. Пиво виявилося п’янюче.
— Це у Флориді було?
То було у Лізбон-Фолзі, у 2009, тому я відповів їй — так, у Флориді. А також знову підтвердив, що радо почергую разом з нею на гоцалках.
— Дуже вам вдячна, Джордже.
— З усім моїм задоволенням, мем.
І це було істинною правдою.
Організацією Вечірки Сейді Гокінс займався Пеп-клуб, і попрацювали вони суперово: зі сволоків над залом висіло безліч стрічок (сріблястих і золотих, звісно), повно було замішаного на імбирному елі пуншу, хрусткого лимонного печива та тортиків «Червоний оксамит» [422], постачених «Майбутніми домогосподарками Америки» [423]. Наш факультет мистецтв — маленький, проте беручкий — створив картонну фреску, на якій було зображено безсмертну міс Гокінс, котра ганяється за годящими холостяками Собачої Тічки [424]. Більшу частину цієї роботи виконали Метті Шо та подружка Майка, Боббі Джилл, і обидві дівчини заслужено пишались результатом. Я загадався, чи так само пишалися б вони, якби це відбувалося років на сім-вісім пізніше, коли дівчата з першої хвилі боротьби за розкріпачення жіноцтва почали палити свої ліфчики на демонстраціях за повні репродуктивні права. Не кажучи вже про написи на їхніх майках, типу: Я НЕ ВЛАСНІСТЬ та ЧОЛОВІК ПОТРІБЕН ЖІНЦІ, ЯК РИБІ ВЕЛОСИПЕД.
415
Mozelle — тепер вже покинуте, безлюдне містечко в окрузі Коулмен на південний захід від Далласа.
416
«Hudson Motor Car Company» — компанія, заснована 1909 року, автомобілі під цим брендом перестали випускатися з 1958 р.; «Lark» («Жайворон») — компактний легковик, що випускався у 1959–1966 рр. заснованою 1868 року компанією Studebaker.
417
Су, Сукі — пестливо-зменшувальний варіант імені Розетта.
418
Abilene — місто на заході Центрального Техасу (90 тис. мешканців у 1960 р.).
419
Sadie Hawkins Dance — танцювальний вечір, куди дівчата запрошують хлопців, відбувається у листопаді; традиція розквітла під впливом сатиричного коміксу «Малюк Ебнер», що випускався у 1934–1977 рр. художником Альфредом Капліним (1909–1979), котрий вигадав героїню Сейді Гокінс та свято її імені (між іншим, латиський єврей за походженням Ал Каплін також ввів до англійської мови слово «чмо»).
420
Philly Bop — популярний у 1950-х рр. танок, повільніша версія танцю лінді-гоп, бере початок з Філадельфії.
421
«Cold Duck» — американське ігристе вино, створене 1937 року в Детройті за зразком баварського вина «Kalte Ente».
422
Листований торт, стандартними інгредієнтами якого є борошно, вершки, масло какао, цукор і буряк.
423
«Future Homemakers of America» — засновані 1945 року школярсько-студентські організації (окремі на Півдні та на Півночі США), які в результаті десегрегації злилися у 1965 р., у 1999 назву було змінено на «Сімейні, кар’єрні й громадські лідери Америки» (FCCA).
424
Dogpatch (Собача Тічка) — містечко, в якому відбуваються події коміксу «Малюк Ебнер».