Страница 89 из 207
— Скільки за всю оборудку?
— Ммм… сто вісімдесят?
Він явно готовий був торгуватися, але я не мав на це ані часу, ані бажання. Тому, виклавши на прилавок п’ять двадцяток, я сказав:
— Решту ви отримаєте, коли я забиратиму апаратуру. Але спершу ми її перевіримо, аби впевнитися, що все працює, згодні?
— Йо, чудово.
— А, ось що ще. Дістаньте вживані лампи. Щоб такі були, ветхі.
— Ветхі?
— Такі, ніби їх надибали десь на надвірному розпродажі або на блошиному ринку по четвертачку за штуку. — Коли маєш в себе за плечима кілька спектаклів (рахуючи з тими, що я колись ставив у ЛСШ, «Про мишей і людей» був у мене п’ятим), ти бодай хоч трішечки, але вже розумієшся на декораціях. Найменше мені хотілося, щоб з якоїсь напівумебльованої квартири хтось поцупив лампу, начинену підслухом.
На коротку мить він зачудовано завмер, а потім його обличчя розквітло співучасницькою посмішкою:
— Второпав. Реалізм.
— Так в плані, казала пані. — Я вже було вирушив до дверей, але раптом повернувся назад, сперся долонями на вітрину з транзисторними радіоприймачами і зазирнув йому в очі. Не можу присягтися, ніби він в мені упізнав людину, котра вбила Френка Даннінга, але також не можу сказати напевно, що він її не впізнав. — Ви ж не збираєтеся про це базікати, чи не так?
— Ні! Звісно ж, ні! — він ніби зіпер зашморгнув собі на губах порухом пари пальців.
— Оце й файно, — мовив я. — Коли?
— Дайте мені кілька днів.
— Я повернуся наступного понеділка. О котрій ви закриваєтеся?
— О п’ятій.
Я прикинув відстань від Джоді до Далласа і сказав:
— Ще двадцятка згори, якщо зачекаєте до сьомої. Це найраніше, коли я зможу встигнути. Вам годиться?
— Йо.
— Добре. Щоб усе було готове.
— Буде. Щось іще?
— Йо. Якого біса вас звуть Тихим Мічем?
Я гадав, що він відповість «бо я вмію тримати мовчанку про чужі таємниці», але почув інше.
— Коли я був ще зовсім малий, я вважав, що та Різдвяна пісня про мене. Отак воно до мене й пристало.
Я не перепитував, але сенс його пояснення дійшов мені вже на півдорозі до машини, і я зареготав.
Тихий Міч, Святий Міч.
Іноді світ, в якому ми живемо, справді буває місциною, де трапляються дивні дива.
Повернувшись до Сполучених Штатів, Лі з Мариною жили в багатьох дешевих орендованих квартирах, включно з тією в Новому Орлеані, яку я вже встиг відвідати, але, засновуючись на нотатках Ела, я гадав, що мені варто сконцентруватися лише на двох з них. Одна містилася під номером 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі. Друга була у Форт-Ворті, і саме туди я вирушив після мого візиту до Тихого Міча.
Я мав мапу міста, але все одно довелося тричі питатися про дорогу в людей. Останньою була літня чорна жінка, продавчиня в крамничці «Мама & Тато» [409], котра й показала мені правильний напрямок. Побачивши врешті те, що шукав, я не здивувався, що це місце було так важко знайти. Це задуп’я Мерседес-стрит було немощеною, вбитою до бетонної твердості дорогою, вздовж якої тягнулися облуплені будинки, хіба що лише трішки кращі за халупи фермерських наймитів. Вулиця вливалася до великої, загалом майже порожньої автостоянки, де крізь потрісканий асфальт проросли бур’яни. Поза цим паркінгом стирчала задня стіна складської будівлі. На її шлакоблочній поверхні великими, футів з десять заввишки, білими літерами було написано: ВЛАСНІСТЬ МОНТГОМЕРІ ВОРД [410]. ПОРУШНИКИ ПЕРЕСЛІДУВАТИМУТЬСЯ та ПІД КОНТРОЛЕМ ПОЛІЦІЇ.
З напрямку Одеса-Мідленд [411]тягнуло запахом крекінгового бензину, а десь зовсім зблизька в повітрі тхнуло неочищеними стічними водами. Крізь прочинені вікна лилися звуки рок-н-ролу. Я встиг почути «Довеллз», Джонні Бернета, Чабі Чекера [412]… і це лише впродовж перших сорока ярдів, чи близько того. Жінки розвішували прання на іржавих вертушках. Геть усі в робочих халатах, придбаних, либонь, у «Зейрі» або в «Мамот-марті» [413], і майже всі на вигляд вагітні. На потрісканій глиняній стежці брудний маленький хлопчик разом з не менш брудною дівчинкою стояли й дивилися на мою машину. Вони трималися за руки й були надто схожими, щоби не впізнати у них близнюків. Голий, якщо не рахувати єдиної шкарпетки, хлопчик тримав у вільній руці іграшковий пістонний пістолет. У дівчинки з-під майки «Клуб Мікі Мауса» звисав підгузок. Вона стискала пальцями пластикову ляльку, так само брудну, як і її хазяйка. Двоє голих по пояс чоловіків, залишаючись кожен на своєму подвір’ї, перекидалися футбольним м’ячем, в обох в куточку губ звисало по цигарці. Поза ними півень і дві забрьохані курки рилися в пилюці біля кістлявого пса, який чи то спав, чи то просто лежав собі мертвий.
Я зупинився перед будинком № 2703, до якого Лі привезе дружину й дочку, коли вже не зможе витримувати задушливо-вбивчої материнської любові Маргарити Освальд. Дві бетонні колії вели до лисого шматка закапаної мастилом землі, де, аби це було в кращому районі міста, мусив би стояти гараж. На занехаяній, порослій мишієм ділянці, що мала правити за моріжок, валялися покинуті дешеві пластмасові іграшки. Там же дівчинка в заношених рожевих шортах без упину била в дерев’яну обшивку будинку європейським футбольним м’ячем. За кожним ударом м’яча в стіну вона вигукувала: «Чамба!»
Жінка у великих синіх бігуді на голові й сигаретою в пащі виткнула голову з вікна й закричала:
— Бий-бий, Розетто, а я от вийду та й наб’ю тобі сраку! — і тут вона помітила мене. — Шо вам тре’а? Якшо це якийсь рахунок, нічим не мо’ допомогти. Усім таким займається мій чоловік. Сьо’оні він отримав роботу.
— Не йдеться про жодний рахунок, — відповів я. Розетта з ненависною міною вдарила м’ячем у мій бік, але обличчя її скривилося у вимушеній посмішці, коли я прийняв м’яч боком ступні й акуратно відбив їй назад. — Я хотів би на секундочку перемовитися з вами.
— Вам тре’а зачекати тоді. Я ще не в пораа’ку.
Голова її зникла. Я чекав. Цього разу від удару Розетти м’яч полетів по високій, широкій дузі ( «Чамба!»), але раніше, ніж він вдарився у стіну буднику, я спромігся прийняти його на долоню.
— Не моо’на лапати руками, ти, старий, паскудний курвалю, — гукнула вона. — Це пенальті.
— Розетто, а шо я тобі казала про той твій чортів рот? — з’явилася на ґанку матінка вже з прикритими напівпрозорим жовтим шарфом бігуді. Тепер вони скидалися на кокони комах якогось такого роду, що, вилупившись, напевне виявляться отруйними.
— Старий, паскудний, йобанийкурваль! — заверещала Розетта й дременула геть вздовж Мерседес-стрит у напрямку «Мавпячого Ворда», копаючи поперед себе м’яч і маніакально регочучи.
— Чо’о вам пот’і’но? — матінці було від двадцяти двох до п’ятдесяти. В роті її не вистачало кількох зубів, а під оком відцвітав синець.
— Хочу поставити вам кілька запитань, — сказав я.
— Шо вам за спраави до моїх спраав?
Я витяг гаманець і показав їй п’ятидоларову банкноту:
— Не питайтеся в мене нічого, і я вам не брехатиму.
— А ви не зві’сіля бу’ете. Говірка ніби як у янкі.
— Ви бажаєте отримати ці гроші, місіз?
— Залежить, шо питатимете. Я не збираюся вам казати розмір свого ліфону.
— Для початку я хотів би дізнатися, скільки ви тут уже живете?
— В цім домі? Шість тижнів, гадаю я. Гаррі думав, шо зможе на шось згодитися на «Мавпячім Ворді», але вони зара’ не наймають. Тоді він звернувсь до «Трудових ресурсів» [414]. Знаєте, шо воно за таке?
— Поденна робота?
— Йо, та ще й робить він зара’ зі зграєю нігерів, — тільки в неї це прозвучало: «нігеїв». — За якихось дев’ять доларів на день робити зі зграєю клятих нігеїв шляховиком. Каже, це ніби знов опинитися у Західнотехаській виправній…
409
«Mom & Pop» — загальна назва незалежних від великих мереж сімейних крамничок чи ремонтних майстерень, чиї власники зазвичай і мешкають при своїх закладах.
410
«Montgomery Ward» — заснована 1872 року бродячим торговцем Аароном Монтгомері Вордом (1843–1913) перша в світі компанія «товари поштою», яка згодом виросла в мережу супермаркетів; у народі компанія дістала прізвисько «Monkey Ward» — «Мавпячий Ворд».
411
Odessa — засноване 1881 року техаське місто (80 тис. мешканців у 1960), столиця округу Ектор, сусіднього з округом Мідленд, де містяться великі родовища нафти.
412
«The Dovells» (1957–1968) — вокальний гурт, особливо популярний в «епоху твісту» 1959–1963; Joh
413
«Zayre’s» (1956–1990); «Mammoth Mart» (1956–1978) — мережі універмагів дешевих цін, яких тепер не існує.
414
«Manpower» — заснована 1948 року американська компанія з працевлаштування й перенавчання, сьогодні діє у всьому світі.