Страница 75 из 207
У викинутого клієнта текла кров з носа — жорстко покривленого набік, — а також з подряпини, що тягнулася через всю ліву половину його обличчя, від скроні до краю щелепи. Очі його вибалушилися від шоку. Вилізлі зі штанів поли сорочки метлялися йому ледь не до колін, коли він, вхопившись за ліхтарний стовп, підважував себе на рівні. Щойно вставши, він почав озиратися довкола, геть нічого не бачачи.
Я зробив крок чи два в його бік, але не встиг наблизитись, як, похитуючись на підборах «стілетто», підійшла одна з тих жінок, котрі питали мене, чи не бажаю я любовної пригоди. От лишень була вона не жінкою, тобто не зовсім. Мала не більше шістнадцяти років, з великими темними очима і гладенькою шкірою кольору кави. Дівчина усміхалась, але не глузливо, і, коли чоловік з закривавленим обличчям поточився, підхопила його під руку.
— Обережно, любасику, — промовила вона. — Тобі треба заспокоїтися, перш ніж…
Той задер угору звислі поли своєї сорочки. Оздоблена перламутром рукоять пістолета — набагато меншого за той, що я був купив у крамниці спорттоварів Мехена, ледь не іграшкового — вдавилася в блідий товщ черева, що звисало поверх талії його габардинових слаксів без пояса. Зіпер в нього був наполовину розстебнутий, і я помітив боксерського типу труси з зображеннями гоночних машинок. Мені це запам’яталось. Він висмикнув пістолет, упер його дуло вуличній повії у здухвину й натиснув гачок. Пролунало неголосне ідіотське «пук», ніби звук одинокої петарди «дамський пальчик» [340]всередині пустої бляшанки, не більше. Жінка закричала й, притискаючи руки до черева, осіла на тротуар.
— Ти стрелив у мене! — голос її прозвучав радше обурено, ніж болісно, але кров уже почала проступати їй крізь пальці. — Ти стреливу мене, ти, чмо засцяне, навіщо ти в мене стрелив?
Він не звернув на це уваги, лише рвонув навстіж двері «Троянди пустелі». Я так і стояв, де був застиг в момент, коли він вистрелив у цю гарну юну повію, почасти тому, що мене спаралізувало шоком, але головно, тому що все це трапилося за якусь пару секунд. Можливо, це забрало більше часу, ніж в Освальда на вбивство президента, але ненабагато більше.
— Цього ти бажаєш, Ліндо? — заволав він. — Якщо цього ти бажаєш, я подарую тобі те, чого ти бажаєш.
Він встромив дуло пістолета собі до вуха і натиснув гачок.
Я витяг складеного носовичка і делікатно приклав його до отвору на червоній сукні юної дівчини. Я не знав, чи дуже тяжко її поранено, але вона залишалася достатньо жвавою, щоби продукувати невпинний потік красномовних фраз, яких, либонь, навчилася від власної матері (а втім, хтозна). А коли один чоловік зі зростаючого натовпу підступив трішечки ближче, щоби краще бачити, вона гиркнула: «Перестань зирити мені під спідницю, ти, нахабний покидьку. За це мусиш платити».
— Цей куурви’ син, бі’олага, уже меер’віший мер’воо, — зауважив якийсь парубок, стоячи навколішки біля чоловіка, котрого були викинули з «Троянди пустелі». Почала верещати котрась з жінок.
Наближалися сирени поліцейських машин: теж верескливі. Я помітив іншу леді з числа тих, котрі звертались до мене перед тим, під час моєї прогулянки вздовж Грінвіл-авеню, рудоволосу, у штанах-капрі. Підізвав її, мотнувши головою. Вона торкнулася собі грудини жестом «хто, я?», і я кивнув: так, ви.
— Тримайте хустинку при рані, — сказав я їй. — Намагайтеся стримувати кровотечу. Я мушу йти.
Вона відреагувала на це легкою, розуміючою усмішкою.
— Не бажаєте залишатися через копів?
— Та ні, насправді. Я тут нікого не знаю. Просто проходив собі тут…
Рудоволоска уклякла на колінах біля стікаючої кров’ю дівчини, котра лежала на хіднику, клянучи все і всіх, і притискала вже просяклу хустинку.
— Золотце, та ми тут усі такі, перехожі.
Тієї ночі я не міг заснути. Починав відпливати, а потім бачив масне від поту, самовдоволене обличчя Рея Мак Джонсона, як він покладає двісті років рабства, мордувань та експлуатації на те, що колись якийсь підліток угледів моторне хазяйство свого батька. Я різко просинався, заспокоювався, відпливав… і бачив маленького чоловічка з розчепленою ширінькою, як він встромляє дуло приховуваного до того пістолета собі у вухо. «Цього ти бажаєш, Ліндо?»Один фінальний вибух роздратування перед вічним сном. А я знову прокинувся. Наступним там був чоловік у чорному седані, котрий кидає бензинову бомбу в переднє вікно мого будиночка в Сансет Пойнті: Едуардо Гутьєрес намагається здихатися свого янкі з Янкіленду. Чому? Бо він не любить програвати тисячі доларів, от і все. Для нього достатньо такої причини.
Врешті я здався і сів біля вікна, де на диво бадьористо торохтів готельний кондиціонер. У Мейні ці ночі вже мусять бути такими свіжими, що дерева вже починають набувати яскравих кольорів, але тут, у Далласі, й о пів на третю ночі ті самі сімдесят п’ять градусів. А ще вологість.
«Даллас, Деррі», — промовив я, дивлячись униз, у мовчазну траншею Комерс-стрит. Цегляний куб Книгосховища звідси не видно, але він поряд. Пішки дійти.
«Деррі, Даллас».
Обидві назви мали по два склади, що розламувалися по подвійних літерах, мов об коліно тріски для розпалу. Я не міг тут лишатися. Ще тридцять місяців у Великому Д мене геть зведуть з розуму. Скільки мине часу, поки я почну бачити графіті на кшталт СКОРО Я ВБ’Ю МОЮ МАТІР? Або помічу джу-джу Ісуса, що пливе за течією ріки Трініті [341]? У Форт-Ворті, можливо, було б краще, але Форт-Ворт все одно занадто близько.
«А чому я мушу жити тут або там?»
Ця думка прийшла до мене щойно після 3:00 ранку, і то з ясністю одкровення. Я маю гарну машину — машину, в яку я натурально закохався, якщо сказати правду, — а в Центральному Техасі вдосталь добрих швидкісних доріг, чимало з них побудовані зовсім недавно. На початку двадцять першого століття вони, мабуть, будуть забиті автомобілями, але у 1960 році вони ледь не лячно пустельні. Обмеження швидкості існують, але на них не наполягають. У Техасі навіть копи з поліції штату вірять у заповідь «утопчи педаль в метал, і нехай собі реве».
Я міг би виїхати з-під задушливої тіні, яку я відчував над цим містом. Я міг би знайти містечко нехай менше, але й менш тривожне; місце, в якому не вчувається переповненість ненавистю й насиллям. При ясному світлі дня я міг би запевнити себе, що мені усе це привиділося, але не в передранковій покинутості. Жили, беззаперечно, й добрі люди у Далласі, тисячі й тисячі їх, переважна більшість, але було тут присутнє й те підспудне бриніння, що раз у раз проривалось назовні. Як то трапилося навпроти «Троянди пустелі».
«Я не думаю, щоб у Деррі погані часи бодай коли-небудь зовсім минулися». Так казала Беві-з-греблі, і я гадав, що це її судження рівноцінно слушне й для Далласа, навіть попри те, що його найпаскудніший день усе ще лежить за три роки попереду.
— Я регулярно наїжджатиму, — промовив я. — Джорджу потрібне тихе місце для роботи над його книгою, а оскільки книга про місто — про місто з привидами — він і справді мусить до такого наїжджати, хіба не так? Щоб збирати матеріал.
Наступного дня я вирушив з Далласа в південному напрямку по шосе № 77. Півтори години їзди привели мене до округу Денголм. На штатну дорогу № 109, що вела на захід, я повернув насамперед тому, що мені сподобався білборд перед роздоріжжям. На ньому було зображено героїчного молодого футболіста в золотому шоломі, чорній майці й золотих легінсах. ДЕНГОЛМСЬКІ ЛЕВИ — виголошував білборд. 3-РАЗОВІ ЧЕМПІОНИ РЕГІОНУ! ГОТОВІ ДО ЧЕМПІОНАТУ ШТАТУ 1960! «МИ МАЄМО ДЖИМ-ЕНЕРГІЮ!»
«Неважливо, що воно таке», — подумав я. Та звісно ж, у кожній середній школі маються власні секретні знаки й сигнали, це допомагає дітям відчувати себе втаємниченими.
Ще п’ять миль по 109-й дорозі, і я приїхав до містечка Джоді. Під цією назвою на щиті було позначено: НАС. 1280. ЛАСКАВО ПРОСИМО, ПРИБУЛЬЦЮ! На півдорозі по Головній-стрит я побачив ресторанчик із плакатом у вітрині, що повідомляв: НАЙКРАЩІ НА ВЕСЬ ТЕХАС ШЕЙКИ, СМАЖЕНА КАРТОПЛЯ ТА БУРГЕРИ! Заклад називався «Харчевня Ела».
340
Ladyfinger — крихітні петарди, кожна як сірник завбільшки, які зазвичай підривають цілими низками.
341
Trinity (Трійця) — річка завдовжки 815 км, яка тече з півночі на південь Техасу, зокрема через міста Форт-Ворт і Даллас, впадаючи в Мексиканську затоку.