Страница 181 из 207
— А де твої костури, Джейку?
— Залишилися в «Едемських перелогах», у шафі в спальні.
— Ти забув свої костури?
Жінки таки добре вміють ставити риторичні запитання, хіба ні?
— Я останнім часом ними майже не користувався. На коротких дистанціях я доволі годящий.
Це прозвучало бодай трішечки краще, аніж зізнання, що головним, чим я тоді переймався, було бажання вшитися к чорту з реабілітаційної квартирки до того, як туди приїде Сейді.
— Ну, а наразі ти міг би скористатися оцими.
Вона побігла вперед з завидною проворністю й заговорила з жебраком на церковних сходах. На той момент, коли туди дошкандибав я, вона з ним уже торгувалася.
— Пара таких костурів коштує дев’ять доларів, а ви хочете п’ятдесят за один?
— Бодай один мені треба, щоби дістатися додому, — відповів той резонно. — А вашому приятелю, як на те скидається, потрібен один, щоб дістатися невідь-де.
— А як же тоді оте «Бог вас любить, будь добрим самарянином» і все таке?
— Ну, — почав жебрак, задумливо шкрябаючи собі щетинясте підборіддя, — Бог такивас любить, але ж я простий старий калічка. Якщо вам не подобаються мої умови, зробіть, як фарисеї, перейдіть на інший бік вулиці. Сам би я саме так і зробив би.
— Ніскільки не сумніваюся. А якщо я їх просто вхоплю зараз і піду собі геть, ти, дряпіжний жмикруте?
— Гадаю, ви могли б так зробити, але тоді Бог не любитиме вас більше, — сказав він і зареготав. То був надзвичайно веселий регіт як для нещасного каліки. У стоматологічному сенсі справи в нього були кращими, аніж у студебекерного ковбоя, але не так щоб аж задуже.
— Заплати йому, — сказав я. — Мені потрібен тільки один костур.
— О, я йому дам грошей. Я просто ненавиджу, коли мене намагаються наїбати.
— Леді, нехай вас не образять мої слова, але це ж сором для чоловічого населення планети Земля.
— Слідкуй за своїм ротом, — кинув я. — Це ти про мою наречену таке кажеш.
Вже була одинадцята сорок.
Жебрак не звернув на мене уваги. Він уп’явся очима в гаманець Сейді.
— На ньому кров. Ви порізалися під час гоління?
— Не намагайся виступати, ніби ти учасник шоу Саллівена, дорогенький. З тебе ніякий Алан Кінг [669]. — Сейді видобула десятку, якою була розмахувала посеред дороги, додавши до неї дві двадцятки. — Ось, — мовила вона, віддаючи йому гроші. — Я тепер банкрут. Задоволений?
— Ви допомогли бідній калічній людині, — відповів жебрак. — Це вимусите бути задоволена.
— Ну, я-то аж ніяк! — крикнула Сейді. — І дуже надіюсь, що твої чортові старі очі повипадають з твоєї почварної голови!
Жебрак послав мені глибокодумний погляд «як чоловік чоловіку»:
— Доправте її краще додому, Санні Джиме, а то, здаєсся мені, в неї просто зараз, отут, ’очнуться місячні.
Я підставив костур собі під праву пахву — люди, яким пощастило з їх кістками, гадають, що костур-одинак слід використовувати з травмованого боку, але це зовсім не так — і взяв під лікоть Сейді лівою рукою.
— Ходімо. Часу обмаль.
Вже коли ми віддалились, Сейді ляснула долонею себе по обтягнутому джинсами заду, озирнулася й крикнула:
— Поцілуй мене отут!
Жебрак у відповідь гукнув:
— Вертай сюди і нагнися, медова моя, це я тобі подарую безплатно!
Ми йшли вздовж Північної Перл-стрит… тобто, це Сейді йшла, а я радше шкандиляв. З костуром почувалося у стократ краще, але несхоже було, що ми дістанемося перехрестя Х’юстон і В’язової раніше дванадцятої тридцяти.
Попереду виднілося риштування. Хідник вів попід нього. Я спрямував Сейді на інший бік вулиці.
— Джейку, навіщо заради…
— Бо воно завалиться на нас. Повір моєму слову.
— Нам треба поїхати. Нам насправдітреба… Джейку? Чому ти зупинився?
Я зупинився тому, що життя — це пісня, а минуле гармонізується. Зазвичай ті гармоніки нічого не означають (так я тоді думав), але вряди-годи якийсь відважний мандрівник до Країни Було може котроюсь з них скористатися до діла. Я молив усім своїм серцем, щоб це був саме той випадок.
Припаркований на розі Перл-стрит і Сан-Хасінто, стояв кабріолет «Форд-Санлайнер» випуску 1954 року. Мій був червоним, а цей темно-синім, проте все ж таки… можливо…
Я поспішив до нього й посмикав пасажирські дверцята. Замкнені. Звісно. Інколи отримуєш якийсь передих, але щоб повсякчас на дурничку? Ніколи.
— Ти збираєшся кинути перемичку на запалювання?
Я поняття не мав, як це робиться, хоча мав підозру, що важче, аніж це показували в «Хроніках Бурбон-стрит» [670]. Але знав, як підняти костур, тож методично гатив кутом його підпахвеного сідельця у вікно, поки воно не перетворилося на потріскану глазур, прогнувшись досередини. Ніхто на нас не дивився, бо нікого не було на хіднику. Всі події відбувалися на південний схід звідси. Звідтіля до нас долітало прибійне ревіння товпищ, які зараз збиралися на Головній вулиці в очікуванні прибуття Кеннеді.
Бездрузкове скло провисло. Я обернув костур іншим боком і кінцем з гумовим на ньому копитом попхнув скло всередину. Комусь з нас доведеться сісти позаду. Тобто, якщо взагалі вдасться поїхати. Ще в Деррі я був зробив собі дублікат ключа запалювання і приліпив його клейкою стрічкою до дна бардачка, накривши паперами. Може, й цей хлопець зробив так само? Може, саме цей гармонійний обертон сягає аж так далеко. Малоймовірно… але ймовірність того, що Сейді знайде мене на Мерседес-стрит, була такою мильною, що хоч у небо її пузирем пускай, але ж зрослося. Я натиснув хромовану кнопку на бардачку цього «Санлайнера» і почав лапати всередині.
«Гармонізуйся, сучий ти сине. Прошу, гармонізуйся. Допоможи мені бодай тут і тепер».
— Джейку? Чому ти вважаєш, ніби…
Мої пальці щось намацали, і я витяг бляшаночку від льодяників для горла «Сакретс». Відкривши її, я знайшов там не один ключ, а цілих чотири. Я не знав, що можна було відімкнути іншими трьома, але той, який був потрібен мені, я впізнав відразу. Я впізнав би його в суцільній темряві, просто за формою.
Бодай мені грець, я обожнював цю машину.
— Бінго, — промовив я і ледь не завалився, коли вона вхопила мене в обійми. — Ти кермуй, серденько. Я сяду позаду, хай коліно трохи відпочине.
Ясно було, що не варто навіть потикатися на Головну вулицю; її вже мусили б заблокувати рогатками та поліцейськими автомобілями.
— Їжджай по Пасифік-авеню, допоки буде можливо. А потім вже бічними вулицями. Просто тримайся правіше гамору натовпу і все буде окей.
— Скільки у нас іще часу?
— Півгодини.
Насправді залишалося двадцять п’ять хвилин, але я гадав, що півгодини звучить трохи оптимістичніше. Крім того, я не бажав від неї каскадерської їзди, через яку ми ще швидше могли потрапити в халепу. Час ми ще мали — теоретично принаймні, — але ще одна аварія, і нам гаплик.
Вона обійшлася без жодних трюків, але машину гнала безстрашно. В одному місці ми побачили впале поперек вулиці дерево (звичайно, аякже), і вона, стрибнувши на бордюр, об’їхала його по хіднику. Ми дісталися аж до перехрестя Північної Рекорд-стрит і Гейверміл. Далі їхати стало неможливо, бо останні два квартали вздовж Гейверміл — аж до того місця, де вона перетиналася з В’язовою, — перетворилися на суцільну парковку. Чоловік з помаранчевим прапорцем махнув нам, щоб заїжджали.
— П’яа баа’сів, — сказав він. — Лю’оньки, тут до Головної дві ’вилини пішки, у вас ще куупа часу. — Утім, сумнів зблиснув у його очах, коли він помітив мій костур.
— Я повний банкрут, — сказала Сейді. — Я тоді не брехала.
Я витяг гаманець і дав чоловіку п’ятірку.
— Поставте машину поза тим «Крайслером», — порадив він. — Я’рааз увійде хорошенько, тісненько.
Сейді тицьнула йому ключа.
— Самі поставте хорошенько-тісненько. Ходімо, серденько.
669
Alan King (1927–2004) — комік, який спершу зробив собі ім’я єврейськими анекдотами, а потім виріс також у серйозного актора, частий гість найпопулярнішого розважального телешоу Еда Саллівена.
670
«Bourbon Street Beat» (1959–1960) — детективний телесеріал, дія якого відбувається в Нью-Орлеані.