11/22/63

Вильнула, об’їжджаючи Сейді, машина, прогудів клаксон. Вони розминулися всього на якийсь фут. Водій, віддаляючись, показував у вікно кулак, а потім для переконливості виставив з нього ще й середній палець. Я закричав їй, щоб мерщій верталася на тротуар, але вона навіть погляду мені не подарувала. Сейді діставала гаманець, а машини мчали повз неї, здуваючи назад волосся з її пошрамованого обличчя. Стояла вона безтрепетно гарна, як весняний ранок. Знайшовши, що шукала, вона кинула гаманець назад до сумочки, а потім підняла над головою руку з зеленавчиком. Схожа на школярку-чирлідерку перед матчем.

—  П’ятдесят доларів!— закричала вона. — П’ятдесят доларів за поїздку до Далласа! Головна вулиця! Головна вулиця! Мушу побачити Кеннеді! П’ятдесят доларів!

«Це не подіє,— подумав я. — Єдине, що трапиться, це її переїде опірне мину…»

Заверещавши гальмами, перед нею став іржавий «Студебекер». Двигун у ньому стугонів і дзвякав. На місці однієї фари зяяла порожня очниця. Виліз чоловік у мішкуватих штанях і майці зі шлейками. На голові в нього (натягнутий на самі вуха) сидів повстяний ковбойський капелюх із заткнутим за бинду індіанським пером. Він скалився. Цей вишкір свідчив про відсутність у нього щонайменше шести зубів. Один лиш погляд — і я подумав: «Ось вона, халепа».

— Леді, ви сказилися, — промовив студебекерний ковбой.

— Ви бажаєте заробити п’ятдесят доларів чи ні? Тільки відвезіть нас у Даллас.

Чоловік скоса зиркнув на банкноту, так само, як і Сейді, в непам’яті щодо автомобілів, які, виляючи й гудучи, мчали повз них. Зняв із себе капелюха, ляснув ним по брезентусі штанів, що ледь трималися на його курячих стегенцях, а потім знов нацупив його на голову, натягнувши так, що криси сіли йому на вершечки відстовбурчених вух.

— Леді, це не п’ятдесят, це всього лиш десятка.

— Решта у мене в гаманці.

— То чому б мені просто їх не забрати?

Він сягнув рукою до її великої сумки і вхопився за одну з лямок. Я зійшов з бордюру, хоча був певен, що він заволодіє здобиччю і втече раніше, ніж я дійду до Сейді. А якбия її дістався, він збив би мене, як цуцика. Який не щуплий, а вагу він мав все одно більшу. І пару здорових рук.

Сейді трималася. Розсмикана в протилежних напрямках сумка роззявилася, мов чийсь рот в агонії. Сейді сягнула вільною рукою досередини й видобула з сумки різницький ніж, який здався мені знайомим. Вихнувши ножем у бік нахаби, вона розпорола йому руку. Поріз починався від зап’ястка й закінчувався у брудній западині на внутрішньому згині ліктя. Він вискнув від болю й здивування, відпустив сумку і, відступивши назад, вирячився на Сейді.

— Ти порізала мене, скажена курво!

Він метнувся до дверей своєї машини, котра все ще торохтіла, мріючи, либонь, нарешті померти. Сейді ступила вперед і помахом ножа розпорола повітря перед його обличчям. Волосся впало їй на очі. Губи перетворилися на жорстку смугу. Кров з пораненої руки студебекерного ковбоя ляпала на асфальт. Машини продовжували пролітати повз них. Неймовірно, я почув чийсь крик: «Ану завдайте йому, як слід, леді!»

Студебекерний ковбой, не відриваючи очей від ножа, відступив до хідника. Не дивлячись на мене, Сейді гукнула:

— Твоя черга, Джейку!

Секунду я не розумів, а тоді загадав про свій 38-й калібр. Я витяг револьвер з кишені й націлив на нього.

— Бачиш це, Тексе? Він заряджений.

— Ти такий само скажений, як і вона. — Він тепер притискав руку до грудей, маркуючи собі майку кров’ю. Сейді поспішила навкруг «Студебекера» до пасажирських дверцят і розчахнула їх. Глянувши поверх даху, вона покликала мене нетерплячим жестом, ніби крутить заводну корбу. Я би нізащо не повірив, що зможу кохати її ще дужче, але в ту мить зрозумів, що помилявся.

— Треба тобі було або брати гроші, аби їхати своєю дорогою, — промовив я. — А тепер покажи мені, як ти вмієш бігати. Жени, мерщій, бо всаджу зараз кулю в ногу, і ти взагалі ніколи на це не будеш здатним.

— Ти, курвий гад, виблядок, — відгукнувся він.

— Атож, я такий. А ти сраний злодій, котрому зараз дістанеться дірка від кулі. — Я звів курок. Студебекерний ковбой не став мене випробовувати. Він розвернувся й чкурнув на захід вздовж Гайнс-бульвару з похиленою головою, няньчачи свою руку, лаючись й залишаючи по собі кривавий слід.

— Не зупиняйся, поки не добіжиш до «Лав Філда»! — закричав я йому вслід. — Туди всього три милі! Передавай вітання президенту!

— Сідай, Джейку. Забери нас звідси, поки поліція не під’їхала.

Скорчивши гримасу на протести мого коліна, я сковзнув за кермо «Студебекера». Коробка в ньому була стандартною, що означало для мене натискання педалі зчеплення хворою ногою. Попри скрегіт і торохтіння мотлоху в себе за спиною, я відсунув якомога далі сидіння й зрушив з місця.

— А ніж, — промовив я. — Це той…

— Той, яким мене порізав Джонні, так. Шериф Джонс віддав його мені після завершення слідства. Він думав, що це мій, і, мабуть, мав рацію. Але цей ніж не з мого дому на Бортьовій алеї. Я майже впевнена, що Джоні привіз його з нашого дому в Саванні. З того часу я носила його з собою в сумці. Бо хотіла мати щось, чим зможу захиститися, просто про всяк випадок… — Очі її наповнилися сльозами. — І це ж саме той випадок, хіба ні? Це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись.

— Поклади його назад до сумочки. — Я натиснув на зчеплення, педаль була страшенно жорсткою, і зумів перемкнути «Студебекер» на другу швидкість. У машині смерділо, як у курнику, якого впродовж десяти років ні разу не чистили.

— Він вимаже мені в кров усе всередині.

— Все одно сховай його. Не варто ходити, розмахуючи ножем, особливо коли президент прибуває до міста. Серденько, ти виявила позамежну хоробрість.

Вона прибрала ніж, а потім стиснутими в кулаки руками почала витирати сльози, немов маленька дівчинка, яка щойно подряпала собі коліно.

— Котра вже година?

— За десять одинадцята. Кеннеді приземляється на «Лав Філді» через сорок хвилин.

— Все проти нас, — сказала вона. — Хіба не так?

Я поглянув на неї й промовив:

— Тепер ти розумієш.

Ми встигли дістатися до Північної Перл-стрит, перш ніж у «Студебекера» полетів двигун. З-під капота бухкала пара. Щось металічно заскреготіло об дорогу. Сейді скрикнула в розпачі і стукнула себе кулаком по стегну, додавши кілька нехороших слів, але я відчував щось близьке до полегшення. Принаймні не треба більше перемагати педаль зчеплення.

Я перевів важіль у нейтральну позицію, дозволивши паруючій машині котитися до узбіччя. Вона застигла перед провулком з намальованим на бруківці написом НЕ ЗАГОРОДЖУВАТИ, але таке порушення порядку здалося мені мізерним після збройного нападу й викрадення автомобіля.

Я виліз і зашкандибав до бровки, де вже стояла Сейді.

— А зараз котра година? — вимогливо запитала вона.

— Одинадцята двадцять.

— Нам ще далеко?

— Техаське сховище підручників на розі Х’юстон і В’язової. Три милі. Може, більше.

Не встигли покинути мій рот ці слова, як ми почули ззаду нас ревіння реактивних двигунів. Задерши голови ми побачили, як знижується, заходячи на посадку, лайнер «Ер Форс-1».

Сейді втомлено відкинула собі з обличчя волосся.

— Що робитимемо?

— Йтимемо, — відповів я.

— Поклади мені руку на плече. Так я переберу на себе бодай трохи твоєї ваги.

— Я не потребую цього, серденько.

Але, подолавши всього лиш квартал, я так і зробив.

Ми наблизилися до перехрестя Перл-стрит і Росс-авеню об одинадцятій тридцять, якраз коли «Боінг-707» з Кеннеді на борту мусив зупинитися проти гурту офіційних осіб, котрі чекали, щоб привітати президента… Серед них і та жінка з букетом червоних троянд. На розі вулиці попереду височів кафедральний собор Гваделупської Богоматері [668]. На сходах, під статуєю святої з розпростертими руками, сидів чоловік, поруч з яким лежали дерев’яні костури, а з іншого боку стояла емальована кухонна каструлька. Притулений до каструльки плакатик закликав: Я КАЛІКА НЕЩАСНИЙ! ПРОШУ ПОДАЙТЕ ЩО МОЖЕТЕ БУДЬТЕ ДОБРІ САМАРЯНИ БОГ ЛЮБИТЬ ВАС!

668

Католицький собор Пресвятої Діви Гваделупської побудовано в Далласі у 1902 р.