11/22/63

Я зиркнув праворуч якраз вчасно, щоб побачити, як він виринув з провулка. Фотокамера знову ховалася у паперовій торбі. Він підійшов до автобусної зупинки і сперся об стовп. Якийсь чоловік звернувся до нього з якимсь запитанням. Невдовзі вони вже про щось теревенили. Просто незнайомець чи, може, теж черговий приятель де Мореншильда? Парубок з вулиці чи співучасник? Може, навіть той знаменитий Невідомий Стрілець — згідно з багатьма теоріями змови, — котрий ховався на Трав’яній Купині перед Ділі-Плазою, коли туди наближався кортеж Кеннеді? Я запевняв себе, що це божевілля, але неможливо було знати напевне. У тому-то й полягала пекельність ситуації.

Не існувало способу дізнатися бодай про щось точно, і його не з’явиться, допоки я на власні очі не побачу, що 10 квітня Освальд буде сам-один. Ба навіть цього буде недостатньо, щоб упокоїти всі мої сумніви, але достатньо, щоби продовжувати діяти в обраному напрямку.

Достатньо, щоб убити батька Джуні.

До зупинки з гарчанням під’їхав автобус. Секретний агент Х-19 — також відомий як Лі Гарві Освальд, знаний марксист і побивач своєї дружини — ввійшов у його двері. Коли автобус зник за обрієм, я повернувся до провулка і пройшовся вздовж нього. Наприкінці той розширявся, вливаючись у чиєсь широке, необгороджене заднє подвір’я. Там, біля розподільчої газової колонки, стояв «Шевроле-Біскейн» [568]57-го чи 58-го року випуску. Далі стояв триногий мангал. Поза ним виднілася задня стіна великого темно-брунатного будинку. Будинку генерала.

Опустивши очі, я побачив свіжу борозну, ніби там щось тягнули по землі. У кінці борозни стояв сміттєвий бак. Я не бачив, щоб Лі тягав баки, але зрозумів, що це саме його слід. Ввечері десятого квітня він збирається використати бак як упор для своєї гвинтівки.

У понеділок 25 березня Лі з’явився на Нілі-стрит, несучи довгастий пакунок з чимсь загорнутим у коричневий папір. Підглядаючи крізь вузеньку шпарину між шторами, я прочитав на ньому два слова, відштамповані великими червоними літерами: ЗАРЕЄСТРОВАНО та ЗАСТРАХОВАНО. Мені подумалося, що я вперше бачу, як він нервово, потай роззирається на світ довкола, замість того щоб блукати серед примарного умеблювання всередині своєї голови. Я зрозумів, що сховано в тому пакунку: гвинтівка Каркано калібру 6,5 мм, знана також як Манліхер-Каркано, у комплекті з оптичним прицілом, придбана у крамниці «Спортивні товари Кляйна» в Чикаго. Через п’ять хвилин після того, як він зійшов знадвірними сходами до своєї квартири на другому поверсі, гвинтівка, яку Лі використає, щоб змінити історію, опинилася захованою в шафі над моєю головою. Марина зробила ті його знамениті знімки з цією гвинтівкою в руках просто перед моїм переднім вікном вже через шість днів після цього, але я не бачив, як вона його фотографувала. То було в неділю, коли я був у Джоді. Що ближче насувалося десяте число, то більше вікенди з Сейді ставали важливішими, дорогоціннішимиподіями в моєму житті.

Я ривком прийшов до тями, почувши, як хтось стиха бурмоче: «Все ще не пізно». Зрозумів, що це я сам, і заткнувся.

Сейді промурмотіла щось протестуюче і перевернулась на інший бік. Знайомий рип пружин локалізував мене в часі й місці: «Кендлвудські Бунгало», 5 квітня 1963. На нічному столику я намацав свій годинник і вглядівся у флуоресцентні цифри. Було чверть по другій ранку, що означало, що насправді почалося вже шосте квітня.

«Все ще не пізно».

Не пізно для чого? Відступитися, бо, добра добувши, кращого годі шукати? Чи, якщо точніше, щоб не шукати собі зла? Думка про те, щоб відступитися, була притягальною. Знає Бог. Якщо я рухатимуся далі і десь схиблю, зараз моя остання ніч із Сейді. Назавжди.

«Якщо ти навіть мусиш його вбити, ти не зобов’язаний робити це зараз же».

Доволі слушно. Освальд після замаху на генерала на якийсь час мусить переїхати до Нового Орлеана — чергова гівняна квартирка, та, яку я вже бачив, — але це станеться аж за два тижні. Таким чином, я маю достатньо часу, щоб зупинити його годинник. Утім, я відчував, що занадто довге вичікування буде помилкою. Я міг би нашукати собі причин для відстрочки. Найкраща з них лежала зараз поряд зі мною в цьому ліжку: довга, гарна і чисто гола. Можливо, вона теж була одною з пасток, підкладених мені опірним минулим, але це не важило, бо я її кохав. І я уявляв собі сценарій — і то дуже ясно, — за яким мені, застреливши Освальда, доведеться тікати. Тікати куди? Назад у штат Мейн, звісно. Сподіваючись, що випереджу копів достатньо, щоб дістатися кролячої нори і втекти до майбутнього, в якому Сейді Дангіл буде… ну… десь вісімдесят років. Якщо вона тоді взагалі ще житиме. З її пристрастю до сигарет це так само ймовірно, як викинути шістки, граючи в кості.

Я встав і підійшов до вікна. У цей вікенд ранньої весни лише в кількох бунгало були мешканці. Стояв заляпаний чи грязюкою, чи то коров’яком чийсь пікап з причепом, навантаженим нібито якимсь фермерським знаряддям. Мотоцикл «Індіан» [569]з боковою коляскою, пара легковиків-універсалів. І двоколірний «Плімут-Ф’юрі». Місяць то виринав, то ховався за нещільними хмарами, при такому заїкуватому світлі неможливо було визначити колір нижньої половини машини, проте я був певен, що знаю, який він.

Я натягнув штани, майку і черевики. Потім вислизнув з нашого бунгало і рушив через двір. Крижане повітря кусало мені розігріту постіллю шкіру, але я цього майже не відчував. Авжеж, автомобіль виявився «Ф’юрі», і саме білий згори і червоний знизу, але цей був не з Мейну і не Арканзасу, на ньому були номери штату Оклахома, і наліпка на задньому вікні закликала: ВПЕРЕД, ПРОНИРИ [570]. Я вглядівся всередину і побачив розсип підручників. Якийсь студент, мабуть, прямує на південь, до рідних на весняні канікули. Або парочка хтивих вчителів скористалася зручностями ліберальної гостьової політики «Кендлвудських Бунгало».

Просто черговий не вельми зграйний передзвін обертонів минулого, яке прагне в собі гармонії. Я торкнувся багажника, як було колись у Лізбон-Фолзі, а тоді повернувся до нашого будиночка. Сейді зсунула з себе простирадло до пояса, і її розбудив протяг холодного повітря, коли я ввійшов. Вона сіла, натягнувши собі простирадло поверх грудей, а потім, побачивши мене, дозволила йому впасти.

— Не можеш, заснути, милий?

— Погане наснилося, тож я вийшов подихати свіжим повітрям.

— А що саме снилося?

Я розстебнув джинси, скинув з себе мокасини.

— Не пам’ятаю.

— Спробуй. Моя мати завжди казала, що, якщо комусь розкажеш свій поганий сон, тоді він не збудеться.

Я заліз до неї в постіль, голий, якщо не рахувати на мені майки.

— А моямати казала, що він не збувається, якщо поцілуються закохані.

— Насправді так казала?

— Ні.

— Ну, — промовила вона задумливо, — звучить все одно звабно. Давай спробуємо.

Ми спробували.

Одне призвело до іншого.

Після того вона закурила сигарету. Я лежав, дивлячись, як угору спливає дим, синіючи у випадкових променях місячного сяйва, що лилося крізь напівзатулені штори. «Я ніколи не залишаю штори незакритими на Нілі-стрит,— подумалось мені. — На Нілі-стрит, у моєму іншому житті, я завжди сам, але все одно вони в мене щільно затулені. Окрім тих моментів, коли я підглядаю, тобто».

Як же сильно я тоді не подобався сам собі.

— Джордже?

Я зітхнув:

— Це не справжнє моє ім’я.

— Я знаю.

Я подивився на неї. Вона глибоко затягнулася, безневинно насолоджуючись сигаретою, як це властиво було людям в Країні Було.

— Я про це не дізналася з якихось таємних джерел, якщо це те, про що ти подумав. Але ж все резонно. Решта твого минулого також сфальшована, врешті-решт. І я рада. Мені взагалі-то не дуже подобається ім’я Джордж. Воно якесь… як там те слово, що ти його іноді говориш?.. Таке, ніби трохи лоховське.

568

«Chevrolet Biscayne» — найдешевший з повнорозмірних автомобілів «Шевроле» тих часів.

569

«Indian» — мотоцикли, які вироблялися (1901–1953) однойменною компанією в Массачусетсі, наразі, либонь, ідеться про «Скаут», останню важку військову модель з коляскою 1942 року.

570

Пронири — кличка оклахомців, від тих перших поселенців штату, котрі самовільно захоплювали земельні ділянки.