Страница 136 из 207
— Нігер, нігер, нігер, чако, чако, чако! — вибухнув Лі потужним, ледь не мученицьким гнівом. — Я повсякчас чую це на роботі!
— Не сумніваюся. Коли «Морнінг Ньюз»пише «Великий штат Техас», насправді це означає «ненависницький штат Техас». А люди слухають! Для такої людини, як Вокер — для героя війниВокера — такий клоун, як Хергіс, усього лише трамплін. Як фон Гінденбург був трампліном для Гітлера. З правильними людьми в піар-службі, які його причешуть і пригладять, Вокер може далеко піти. Знаєш, що я думаю? Той, хто завалив би генерала Едвіна Американського Расиста Вокера, зробив би суспільству велику послугу.
Я важко впав у крісло поряд зі столом, на якому лежав маленький магнітофон, котушки його крутилися.
— Якщо ви дійсно вважаєте… — почав Лі, а далі щось так голосно задзижчало, що я не міг утриматися й зірвав з голови навушники. Згори не чулося ані криків тривоги, ні обурення, не прозвучало ніяких швидких кроків, отже, — хіба що вони зуміли якимсь чином мигцем вгамуватися — я вирішив, що жучок в лампі, мабуть, залишився не викритим. Я знову надів навушники. Нічого. Я спробував дистанційний мікрофон, ставши на стілець, тримаючи миску майже впритул до стелі. Таким чином я зміг чути голос Лі й репліки, які кидає де Мореншильд, але що саме вони говорять, розібрати не міг.
Моє секретне вухо в квартирі Освальдів оглухло.
Минуле опирається.
Розмова тривала ще хвилин з десять — можливо, йшлося про політику, можливо, про дратівну природу дружин, можливо, там народжувалися плани, яким чином убити генерала Вокера, — а потім де Мореншильд протупотів по знадвірних сходах, сів у машину й поїхав.
Кроки Лі перетнули кімнату в мене над головою — цюп, цюп, цюп. Я пішов слідом за їх тупотінням до своєї спальні і націлив мікрофон на те місце, де вони зупинились. Тиша… тиша… а потім ледь чутні, а втім, непомильні, звуки хропіння. Коли за дві години Рут Пейн висадила зі своєї машини Марину і Джун, він усе ще спав сном «Пари Іксів». Марина його не будила. Я б теж не став будити такого дратівного мізерного сучого сина.
Після того дня Освальд почав часто прогулювати роботу. Якщо Марина про це й знала, вона не переймалася. Можливо, вона цього навіть не помічала. Вона була цілком зосереджена на своїй новій подружці Рут. Побої трохи порідшали, не тому, що покращилася мораль, а тому, що Лі перебував не вдома майже так само часто, як і вона. Дякувати нотаткам Ела, я знав, куди він ходить і що він робить.
Одного дня, коли він вирушив на автобусну зупинку, я стрибнув до своєї машини і поїхав на авеню Дубовий Гай. Я хотів обігнати автобус Лі, який їхав через усе місто, і мені це вдалося. Завиграшки. По обох боках Дубового Гаю повно було парковочних місць укісного типу, але мій червоний, крилатий «Шеві» впадав в очі, а я не бажав нариватися на ризик бути поміченим Лі. Я поставив машину за рогом, на Вікліф-авеню, на стоянці при бакалії «Альфа-Бета» [567]. Звідти я рушив по бульвару Черепаховий Ручай, де стояли доми в стилі «нео-гасьєнда» — з арками й тинькованими стінами. До них вели обсаджені пальмами під’їзні алеї, перед ними розляглися великі галявини, навіть пара фонтанів там було.
Перед будинком № 4011 підтягнутий чоловік (чудернацьки схожий на актора-ковбоя Рендолфа Скотта) працьовито штовхав газонокосарку. Едвін Вокер помітив, що я на нього дивлюся, й відсалютував, торкнувшись брови ребром долоні. Я відповів йому тим же жестом. Чоловік-мішень Лі Освальда продовжив стригти траву, а я рушив далі.
Вулиці, між якими містився той квартал, що мене цікавив, називалися бульвар Черепаховий Ручай (на ньому жив генерал), Вікліф-авеню (де я поставив машину), Евондейл-авеню (та, на яку я вийшов, відсалютувавши навзаєм генералу) та авеню Дубовий Гай, на якій містилися дрібні бізнеси і яка проходила прямо поза генеральською садибою. Авеню Дубовий Гай цікавила мене більше за все, бо саме вона мала стати маршрутом, по якому і підбиратиметься й ретируватиметься Лі ввечері 10 квітня.
Я стояв перед вітриною «Техаських черевиків & чобіт», з піднятим коміром джинсової куртки, з руками, застромленими в кишені. Десь за три хвилини після того, як я зайняв цю позицію, на розі авеню Дубовий Гай та Вікліф-авеню зупинився автобус. Щойно торохнули, розчахнувшись, двері, як звідти першими вилізли дві жінки з полотняними торбами для покупок. А потім і Лі ступив на хідник. Він ніс коричневий паперовий пакет, на кшталт тих, у яких робітники носять свій ланч.
Там, на розі, стояла велика кам’яна церква. Лі неспішно пройшовся до залізної огорожі перед нею, почитав оголошення на щиті, дістав із задньої кишені штанів маленький блокнотик і щось туди записав. Після цього він вирушив у моєму напрямку, на ходу засовуючи блокнот назад до кишені. Я цього не очікував. Ел був переконаний, що Лі збирається заховати свою гвинтівку біля залізниці на іншому кінці авеню Дубовий Гай, за добрих півмилі звідси. Але це припущення, мабуть, було помилковим, бо Лі навіть не поглянув у той бік. Він уже був ярдів за сімдесят-вісімдесят від мене і швидко скорочував цю дистанцію.
«Він мене упізнає і заговорить, — подумав я. — Він скаже: „Ви часом не той парубок, що живе на першому поверсі?“»Якщо так трапиться, майбутнє відхилиться в новому напрямку. Нічого доброго.
Я тупився на чоботи і черевики у вітрині крамниці, і піт стікав моїм зашийком, плинучи далі, по спині. Коли я нарешті ризикнув і кинув скоса погляд ліворуч, Лі пропав геть. Немов стався якийсь магічний трюк.
Я прогулявся вздовж вулиці. Шкодуючи, що не одяг якогось капелюха, можливо, темних окулярів… ну чому так? Якийсь недороблений з мене секретний агент, ге?
Пройшовши з півкварталу, я побачив кафетерій, де оголошення у вітрині повідомляло: СНІДАНОК ЦІЛОДОБОВО. Лі всередині не було. Трохи далі поза кафетерієм зяяло жерло якогось провулка. Повільно його минаючи, я глянув праворуч і побачив Лі. Той стояв до мене спиною. Він якраз дістав фотоапарат зі своєї паперової торби, але нічого, принаймні поки що, не фотографував. Інспектував баки для сміття. Знімав з них кришки, зазирав досередини, потім знову їх закривав.
Кожна кісточка в моєму тілі — це я, мабуть, маю на увазі кожен інстинкт у моїй голові — спонукала мене рушати геть, поки він не озирнувся, не помітив мене, але якесь потужне зачарування утримувало мене на місці. Гадаю, воно так само заволоділо б майже кожним на моєму місці. Хіба часто нам, врешті-решт, трапляються шанси бачити чоловіка, який на наших очах займається ретельною підготовкою до холоднокровного вбивства?
Він проснувся трохи глибше в провулок, потім зупинився перед залізним диском, вправленим у якийсь бетонний блок. Спробував його підважити. Безуспішно.
Провулок, завдовжки приблизно двісті ярдів, був немощеним, весь у вибоїнах. Десь на половині його довжини сітка, що відділяла захаращені бур’янами задні двори та порожні ділянки, закінчувалася, поступаючись місцем високому дерев’яному паркану, задрапірованому плющем, який мав вигляд менш ніж яскравий після такої холодної, гнітючої зими. Відсунувши вбік шмат плющової завіси, Лі посмикав кілька дошок. Одна відхилилася, і він роздивлявся поза нею.
Аксіома щодо розбитих яєць для приготування омлету, звісно, прекрасна, але я відчув, що вже достатньо випробував свою удачу. Я рушив далі. Наприкінці кварталу я зупинився перед церквою, яка перед тим була зацікавила Лі. Це була церква Святих останніх днів. Табличка повідомляла, що звичайні служби відбуваються щонеділі, а спеціальні відправи для новачків щосереди о 19:00, після чого йде година дружнього спілкування. Пропонуються освіжаючі напої.
Десяте квітня припадало на середу, і план Лі (припускаючи, що то був не план де Мореншильда) тепер здавався достатньо ясним: завчасно сховати гвинтівку в провулку, потім дочекатися, поки закінчиться служба для новачків (і година дружнього спілкування, звісно). Він почує, коли вірні почнуть виходити після молитов, їхній сміх, балачки по дорозі до автобусної зупинки. Автобуси ходять з чвертьгодинним інтервалом, завжди є якийсь, що над’їжджає. Лі зробить постріл, знову заховає гвинтівку за відтуленою дошкою (а неза залізницею), а потім змішається з парафіянами. І поїде собі геть наступним автобусом.
567
«Alpha Beta» (1917–1989) — мережа супермаркетів, де бакалійні товари концептуально розкладалися в абетковому порядку.