11/22/63

Застрелений у голову президент. А поза ним всі ті мертві, котрі підуть слідом, стоять привиддями в черзі, що тягнеться у безкінечність.

Я знову сів і просто дивився, як Сейді несе свої валізи до стійки авіакомпанії «Фронтир». Вони явно був нелегкими, але вона несла їх завиграшки, тримаючи пряму спину, жваво цокотячи підборами. Клерк позначив валізи й поклав їх на багажний візок. Про щось перемовився з Сейді; вона подала йому придбаний два місяці тому в турагенції квиток, і клерк щось на ньому черкнув. Забравши назад квиток, Сейді почала роззиратися, куди йти далі. Я нахилив голову, щоб вона мене не помітила. Коли подивився знову, її вже не було.

Через сорок довгих, довгих хвилин чоловік, жінка і двійко маленьких дітей — хлопчик та дівчинка — пройшли повз ресторан. Хлопчик тримався за батькову руку і щось лепетав. Батько дивився вниз на нього, киваючи й посміхаючись. Батько цей був Робертом Освальдом.

Прокинувся гучномовець: «З Ньюарка [497], з проміжною посадкою в муніципальному аеропорту Атланти, прибуває рейс № 194 авіакомпанії „Дельта“. Зустрічайте пасажирів проти входу № 4. З Ньюарка, з проміжною посадкою в муніципальному…»

Дружина Роберта — згідно з нотатками Ела, її ім’я Вейда — підхопила дівчинку на руки, щоб не відставала, і пришвидшила ходу. Ознак Маргарити ніде не помічалося.

Я підчепив салату, пожував трохи, не відчуваючи смаку. Важко билося серце.

Почулося наближення ревучих двигунів, і я побачив ніс літака ДіСі-8 [498], котрий підкотив до воріт термінала. Вітальні вигуки почали лунати біля дверей. Офіціантка торкнулася мого плеча, і я мало не скрикнув.

— Вибачаюся, сер, — промовила вона з техаським акцентом таким в’язким, що хоч ножем ріж. — Лииш х’тііла узнати, чи не тре’а вам іще чогось?

— Ні, — відповів я. — Все гаразд.

— Нуу, тоо’і добре.

Перші пасажири поспішили через зал. Самі тільки чоловіки в костюмах, з дорогими зачісками. Природно. Першими з літака виходять пасажири першого класу.

— А ви тоочно не хочете, щоби я принеесла вам перси’ового пирога? Сьо’оні він свіженький.

— Ні, дякую.

— А ви тоочно певні, милесенький?

Тепер уже ринув потік пасажирів економ-класу, всі підпряжені торбами. Я почув пронизливий жіночий виск. Чи то не Вейда вітає свого зятя?

— Цілком певен, — відповів я й затулився журналом.

Вона зрозуміла натяк. Я сидів, змішуючи залишки свого салату з помаранчевим супом французької підливи, і дивився. Ось пройшли чоловік і жінка з дитям, але воно було вже майже ходунком, дорослішим за Джун. Пасажири минали ресторан, теревенячи з друзями й родичами, котрі приїхали їх зустріти. Я побачив юнака в армійській формі, він поплескував по задку свою дівчину. Вона засміялася, ляснула його по руці, а потім піднялася навшпиньки й чмокнула в щоку.

Хвилин з п’ять чи близько того термінал залишався майже повним. Потім натовп почав рідшати. Ніяких ознак Освальдів не вбачалося. Мене накрило дикою впевненістю: їх не було в цьому літаку. Я не просто пробрався в минуле, я потрапив до якогось іншого, паралельного космосу. Може, містер Жовта Картка й чатував там саме для того, щоб запобігти подібному розвитку подій, але містер Жовтка Картка помер і нікому було утримати мене від цієї неприємності. Нема Освальда? Чудово, місія скасовується. Кеннеді загине в якійсь іншій версії Америки, але не в цій. Я можу наздогнати Сейді і заживу після цього щасливо.

Щойно ця думка майнула мені в голові, як тут ж я вперше побачив свою ціль. Роберт з Лі йшли пліч-о-пліч, жваво про щось балакаючи. Лі вимахував чимось середнім між роздутим аташе-кейсом і маленьким ранцем. Роберт ніс рожеву валізу з заокругленими кутами, ніби позичену з гардероба Барбі. Позаду них разом ішли Вейда з Мариною. Вейда забрала в неї одну з двох полотняних торб. Іншу Марина повісила собі на плече. Вона несла на руках Джун, вже чотиримісячну, тому їй було важкувато не відставати. По боках, дивлячись на Марину з відвертим зачудуванням, ішли двоє дітей Роберта й Вейди.

Вейда гукнула чоловікам, і ті зупинилися майже напроти ресторану. Роберт заусміхався і забрав у Марини торбу. Обличчя Лі випромінювало… втіху? Знання чогось? Мабуть, і те, й інше. Кутики його губ кривилися в легесенькому натяку на усмішку. Його невизначного кольору волосся було акуратно причесане. Фактично, він підпадав під класичне означення перфектного морського піхотинця «морець, як ігрець» у своїй напрасованій білій сорочці, штанях хакі і сяючих туфлях. Аж ніяк не був він схожий на того, хто лише недавно зійшов на берег після подорожі через півсвіту; ані зморщечки, ані сліду щетини в нього на щоках. Йому було всього лиш двадцять два, а виглядав він ще молодшим — ніби якийсь тінейджер з мого останнього класу.

Такою ж була й Марина, котрій легально не продадуть алкоголю ще цілий місяць [499]. Втомлена, з широко розплющеними, ошелешеними очима. Але ж красуня, з хмарою темного волосся, з бентежними, якимись ніби покаянними синіми очима.

Джун була оповита — вся цілком, разом з ручками й ніжками — полотняними сповивачами. Навіть шия в неї була чимсь обмотана і, хоча вона й не плакала, обличчя мала червоне, спітніле. Лі взяв дитину собі на руки. Марина вдячно посміхнулася, у проміжку її на мить розтулених губ я побачив, що в неї відсутній один зуб. Решта були потемнілими, один з них майже чорний. Такий контраст на тлі її оксамитової шкіри й прекрасних очей просто вражав.

Освальд нахилився до неї і сказав щось, що стерло усмішку з її обличчя. Вона боязко подивилася на нього. Він ще щось промовив, штрикаючи при цьому пальцем її в плече. Я згадав розповідь Ела і подумав, чи не ті самі слова каже зараз Освальд своїй дружині: «паходу, сука».

Але ні. То сповивачі його роздратували. Він почав їх зривати — спершу з ручок, а потім з ніжок — і кидав ті ганчірки Марині, котра незграбно їх ловила. А потім роззирнулася, чи не дивиться, бува, хтось на них в залі.

Підійшла Вейда і торкнулась руки Лі. Він не звернув на неї уваги, продовжуючи розмотувати смугу полотна з шиї в малої Джун, а потім і це пожбурив у Марину. Саморобний шарф упав на підлогу. Марина нахилилася й мовчки його підібрала.

До них приєднався Роберт і по-дружньому стукнув брата кулаком в плече. Тепер термінал вже майже цілком спорожнів — останні з прибулих пасажирів минали сімейство Освальдів — і я ясно почув, що він сказав.

— Дай їй спокій, вона лише щойно сюди прибула. Вона ще навіть не зрозуміла, де знаходиться.

— Подивись-но на цю дитину, — заперечив Лі, піднімаючи вгору дочку на огляд. Тут уже Джун почала плакати. — Вона її замотала, немов якусь чортову єгипетську мумію. Бо так вони, бач, роблять там, у неї вдома. Не знаю, плакати мені чи сміятися. Старий баба! Старуха! — З ридаючою дитиною на руках він обернувся до Марини. — Старий баба!

Та намагалася усміхнутись, як то роблять люди, розуміючи, що з них глузують, але не розуміючи чому. Мені побіжно згадався Ленні в «Мишах і людях». А потім і лице Освальда також освітила посмішка, трішки кривувата, задириста. Від цього він став ледь не красенем. Він ніжно поцілував дружину, спершу в одну щоку, потім у другу.

— США, — промовив він і поцілував її знов. — США, Рина! Країна свободи й батьківщина лайна!

Усмішка Марини стала променистою. Він почав говорити до неї російською, попутно знову вручивши їй Джун. Марина почала колисати дитину, а він обхопив дружину рукою за талію. Коли вони виходили за межі мого поля зору, вона все ще посміхалася, перекинувши перед цим дитину собі на плече, щоб взяти за руку чоловіка.

Я поїхав додому — якщо можна було назвати домом те місце на Мерседес-стрит — і спробував заснути. Нічого в мене не вийшло, тож я лежав, заклавши руки за голову, слухав дратівні вуличні звуки і розмовляв з Елом Темплтоном. Це заняття стало для мене доволі частим явищем тепер, коли я залишився сам-один. У нього, що так мало схоже на мертвого, завжди було багато чого сказати.

497

Newark — найбільше місто в штаті Нью-Джерсі.

498

Douglas DC-8 (1958–1972) — реактивний авіалайнер на 200 місць, перший із цивільних літаків, що подолав 1961 р. звуковий бар’єр.

499

У США продаж алкоголю заборонений особам, які не досягли 21-річного віку.