Страница 109 из 207
Там навіть вистачало часу на те, щоб жаліти мого колись такого чепурного «Санлайнера». Окрім непрацюючого радіоприймача й стукотіння клапанів, він тепер підвивав і стріляв заіржавілою вихлопною трубою, а на лобовому склі красувалася тріщина від камінця, що вдарив туди з-під одного навантаженого асфальтом самоскида. Я перестав його мити, і тепер — сумно сказати — його зовнішність цілком відповідала іншим зачуханим транспортним засобам на Мерседес-стрит.
А найбільше мого часу займали думки про Сейді.
«Ви розбиваєте серце цій молодій жінці», — сказала тоді Еллі Докерті, і моє також не почувалося в повнім порядку. Думка про те, щоб викласти все Сейді, відвідала мене однієї ночі, коли я лежав без сну, слухаючи п’яну сварку по сусідству: «Ти сама винна, це ти винний, та пішла ти на хер».Я відкинув геть цю ідею, але наступної ночі вона повернулась до мене знов, з оновленою потугою. Мені уявилося, як я сиджу за столом на кухні в Сейді, п’ю каву в щедрому потоці надвечірнього світла, що навскіс ллється крізь вікно понад кранами мийки. Ми спокійно балакаємо. Я кажу їй, що насправді мене звуть Джейкоб Еппінг, що насправді я народжуся тільки за чотирнадцять років, що я прибув з 2011 року крізь тріщину в часі, яку мій покійний друг Ел Темплтон називав кролячою норою.
Як мені переконати її в цьому? Розповіддю про те, що один американський перебіжчик, котрий розчарувався в Росії, невдовзі повернеться сюди зі своєю російською дружиною й маленькою донечкою і почне жити в домі, що стоїть навпроти того, де тепер живу я? Розповіддю про те, що «Техасці Далласа» — ще не «Ковбої», ще не «Команда Америки» — цієї осені поб’ють «Х’юстонських нафтовиків» з рахунком 20–17 у подвійний додатковий час [494]? Смішно. Але що інше я знав про найближче майбутнє? Небагато, оскільки не мав часу на його вивчення. Багато чого я знав про Освальда, але то й усе.
Вона вирішить, що я збожеволів. Я можу наспівати їй слова з десятка популярних пісень, яких ще не створено, і вона все одно вважатиме мене божевільним. Запідозрить, що я сам їх вигадав — хіба я не письменник, кінець кінцем? А якщо припустити, що вона такиповірить мені? Чи хочу я затягнути її до акулячої пащі разом з собою? Чи недостатньо вже й тієї небезпеки, що у серпні вона повернеться до Джоді, а Джон Клейтон, котрий може виявитися відлунням Френка Даннінга, на той час уже розшукуватиме її там?
«Годі вже, забирайся геть!»— закричала на вулиці жінка, і в напрямку Вінскот-роуд газонув автомобіль. Крізь щілину між моїх затулених штор штрикнувся сніп світла, мигцем мазнувши по стелі.
«ХУЙЛО!»— заверещала вона вслід, на що трохи віддалік інший чоловічий голос проревів: «Ходіть-но відсмокчіть у мене, пані, мо’, це вас заспокоїть».
Таким було життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.
«Не втягуй її до цього, — це був голос здорового глузду. — Це надто небезпечно. Можливо, в якийсь момент вона знову ввійде у твоє життя — це навіть може бути знову життя в Джоді, — але не тепер».
От тільки ніколи більше не світить мені життя в Джоді. Після того, що взнала про моє минуле Еллен, викладання у школі стало для мене порожньою мрією. А що інше я можу робити? Бетон лити?
Одного ранку я, ввімкнувши кавоварку, вийшов на ґанок по газету. Прочинивши двері, я побачив, що в «Санлайнера» спущені обидва задніх колеса. Якийсь запізнілий підліток з нудьги порізав їх ножем. Це також було характерним для життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.
У четвер чотирнадцятого червня я одягнув на себе джинси, синю робочу сорочку і куплений у секонд-хенді на Кемп-Бові-роуд старий шкіряний жилет. Решту ранку я провів, тиняючись по дому. Телевізора я не мав, але слухав радіо. У новинах сказали, що у президента Кеннеді в кінці місяця запланований державний візит до Мексики. Прогноз погоди обіцяв чисте небо і тепло. Трішки потеревенивши, діджей поставив «Палісад-Парк» [495]. Заграла платівка, вмонтовані до музики веселі виски розкраяли мені серце.
Довше я вже не міг себе стримувати. Мабуть, приїду зарано, ну то й нехай. Я стрибнув у «Санлайнер» — на котрому тепер красувалося два чорних задніх колеса, при тім, що передні залишилися білими — і промчав сорок з гаком миль до «Лав Філда» [496], що містився на північний схід від Далласа. Там не було ні довготермінової стоянки, ні короткотермінової, а була просто автостоянка. Місце на ній коштувало сімдесят п’ять центів за день. Я нацупив собі на голову свій старий солом’яний капелюх і приблизно півмилі прогулявся пішки до будівлі терміналу. На бордюрі стояла пара копів з ДДП, вони пили каву, а всередині ані служби безпеки, ані металодетекторів, проходь собі та й поготів. Пасажири просто показували квитки парубку, котрий стояв при дверях, а потім ішли по гарячому летовищу до свого авіалайнера, який міг належати якомусь з п’яти перевізників: «Америкен», «Дельта», «ТВА», «Фронтир» або «Техаські авіалінії».
Я проглянув написи крейдою на дошці, що висіла на стіні поза стійкою компанії «Дельта». Там повідомлялося, що рейс № 194 прибуває вчасно. Коли я попрохав дівчину за стійкою це перевірити, вона, усміхнувшись, відповіла, що той щойно вилетів з Атланти. «Але ви приїхали занадто рано».
— Нічого з цим не можу вдіяти, — пояснив я. — Раніше потрібного, либонь, з’явлюся навіть на власний похорон.
Вона розсміялася і побажала мені гарного дня. Я купив «Тайм»і пішов до ресторану навпроти, де замовив собі салат від шеф-кухаря «Сьоме небо». Порція була гігантською, а я занадто знервованим, щоб мати апетит — не кожного дня випадає побачити особу, котра збирається змінити історію, — але тепер я хоча б мав у чому колупатися, очікуючи прибуття літака, на борту якого прибуде Освальд з сім’єю.
Я сидів за столом, звідки відкривався гарний вид на термінал. Там не було велелюдно, і в око мені впала молода жінка в темно-синьому дорожньому костюмі. З волоссям, зібраним в акуратний бунтик. У руках вона несла по валізі. Носильник-негр запропонував їй свою допомогу. Вона, усміхаючись, похитала головою, потім, проходячи повз кабінку довідкової служби, вдарилась об неї рукою. Впустила одну валізу, потерла собі лікоть, потім знову підібрала валізу і пішла далі.
Сейді відлітає на шість тижнів до Ріно.
Чи я здивувався? Зовсім ні. Це знову той самий ефект конвергенції. В мені вже встигла виробитися звичка до цього. Чи пропекло мене ледве стерпним бажанням вибігти з ресторану, перехопити її, поки ще не пізно? Авжеж, так.
Якусь мить це здавалося більш ніж можливим, це здавалося необхідним. Я сказав би їй, що доля (а не якісь там загадкові обертони, що акомпанують подорожам у часі) звела нас в цьому аеропорту. Подібні сцени переконливі в кіно, хіба не так? Я попрохав би її почекати, поки я і собі теж куплю квиток до Ріно, сказав би, що тільки-но ми прилетимо туди, я все їй поясню. А по завершенні обов’язкових шести тижнів ми могли б пригостити випивкою суддю, котрий затвердить її розлучення й відразу ж зареєструє наш з нею шлюб.
Я вже фактично почав підводитись. І одночасно мій погляд упав на обкладинку купленого перед тим журналу «Тайм». З обкладинки усміхалася Жаклін Кеннеді. Вся така сяйлива, у платтячку без рукавів, з викотом у формі V. ЛЕДІ ПРЕЗИДЕНТА ОДЯГАЄТЬСЯ ПО-ЛІТНЬОМУ — пояснював підпис. Я задивився на фото, кольори якого раптом вицвіли до чорно-білого, а вираз жінки змінився з осяйно-усміхненого на заціпеніло-пустий. Вона тепер стояла поряд з Ліндоном Джонсоном на борту лайнера «Ер Форс-1», і вже не в тому гарному (і трішечки сексі) літньому платтячку. Замість нього на ній був забризканий кров’ю шерстяний костюм. Я згадав, що десь читав — не в Елових нотатках, а деінде — про те, як, щойно чоловіка місіс Кеннеді було оголошено мертвим, леді «Божа Корівка» Джонсон зробила порух обійняти Жаклін у шпитальному коридорі й побачила прилиплу до її костюма грудку мозку мертвого президента.
494
Професійні футбольні команди, всі засновані 1960 року — «Dallas Cowboys» в солідній Національній футбольній лізі; «Dallas Texans» і «Houston Oilers» у новоствореній незалежній Американській футбольній лізі; після славетної перемоги 1962 року над переможними до того «Нафтовиками» малознаних «Техасців Далласа» купило місто Канзас, переїхавши туди, вони стали називатися «Kansas City Chiefs» (прізвисько «Команда Америки» від 1978 р. закріпилося за «Ковбоями» після знятого про них фільму).
495
«Palisade Park» (1962) — свіжий травневий хіт співака Фреді Кеннона (нар. 1939 р.) про однойменний парк розваг у Нью-Джерсі.
496
Dallas Love Field — побудований коштом міста аеропорт, який був головним у мегаполісі до побудови у 1974 р. Далласького міжнародного аеропорту.