Жорстокий ліс

А тепер могли вступити в справжній бій.

Андрій уявив, як вони пробираються лісовою стежиною верхи, з автоматами на грудях, як коршунівці перепиняють їм шлях, а вони прориваються з боєм.

Від цього передчуття бою, смертельної небезпеки його дрібно затрусило, і Андрій, щоб приховати тремтіння, сів, обхопивши руками коліна, і мовив глухо:

— Про зброю забудь. Ти що, здурів? Все діло погубиш!

Пилип незалежно поклав руки в кишені й заперечив гордовито:

— Ми б їм дали прикурити! Отим Коршуновим воякам…

Андрій осудливо кивнув головою.

— Хвалько! — одповів. — Бараняча голова!

Пилип спочатку образився: шморгнув носом і підвів стиснуті кулаки, та одразу збагнув, що зараз не до зведення рахунків, крім того, либонь, Андрій має рацію, і його півняча задерикуватість збоку виглядає смішною.

Проте не хотілося одразу здаватися.

— А якщо у них і в Гадючому яру засідка? — запитав. — Як проб'ємося?

— А там побачимо.

— Ось з автоматами й погомоніли б…

— Тільки галасу наробимо.

— Без зброї то й без зброї, — несподівано легко погодився Пилип. — Як хочеш.

— А батько тебе пустить нічліжити?

— А вони на ніч ятери збираються ставити. То й вранці вибиратимуть. Нікуди не поїдуть.

— Попередь одразу.

— Якщо навіть їм Білка буде потрібна, я все одно з тобою. Тільки Сергійко може прилипнути. Як з ним, брати?

— Звичайно. Побуде з кіньми, бо нам доведеться відлучатися.

— То я побіг, бо мати лаятимуться. Казали, щоб огірків набрав до обіду.

Пилип шмигонув до отвору, з якого стирчали кінці драбини, і зник безшумно, наче розчинився у наваленому в клуні сіні. Його худеньке тіло взагалі видавалося невагомим, самі кістки під шкірою, через це Пилип, хоч і були вони з Андрієм однолітками, виглядав значно молодшим за товариша, ніхто не давав йому більше десяти-одинадцяти років, і це часто сердило хлопця.

Андрій ще трохи полежав на сіні горілиць, потім непоспішливо спустився драбиною до двору.

Грицько вже закінчив навчання й подався у якихось своїх справах на вулицю. Андрій приступив до веранди, де сиділа тітка. Глипнув сюди-туди, почухав потилицю, вдаючи нерішучість, і тітка Ганна одразу помітила це.

— Ну, що тобі? — запитала.

— Та нічого…

— Я ж бачу, щось свербить.

— Та ніц у мене не свербить. Тільки хотів запитати, чи можна Грицькові сьогодні зі мною нічліжити?

— А він хоче?

— Проситься, і мені вдвох краще, але дивіться… Перекупався сьогодні і знов бухикає.

— Щось не помітила.

— Стримується при вас. Дуже йому на нічліг кортить. Я й кажу, аби не дозволяли без ватянки.

— Сам поїдеш. Не пущу Грицька. У тебе здоров'я на двох вистачить, а він хлопець хворобливий…

— Мені що… Я й сам упораюсь, та він просився… — Андрій був задоволений: тітка Ганна тепер кістьми ляже, а не відпустить свого коханого бовдура.

Отже, і цю справу можна вважати залагодженою.

Попереду на Сіркові їхав Андрій. Кінь ішов спокійно, зрідка форкаючи, і хлопець час від часу гладив його по крутій оксамитовій шиї.

Слідом за Сірком на Білці трюхикав менший Пилипів брат — Сергійко. Стискав тонкими ноженятами круті боки кобили й сидів, випроставшись, з прямою спиною, либонь, уявляв себе справжнім вершником — навіть лозину тримав, як шаблю, зрідка змахуючи нею й рубаючи кущі.

Озираючись, Андрій ловив його напружені погляди і вже шкодував, що відкрили малому свої справи. Правда, Пилип ручався за брата, та й Андрій знав, що Сергійко проковтне язика, а не викаже таємницю, і все ж тривожився: якщо Коршунові вояки зупинять їх, може злякатися і щось бовкне…

Притримав Сірка і, коли Сергійко порівнявся з ним, попередив:

— Зараз Гадючий яр, і там нас можуть зупинити… Ти мовчи, я сам розмовлятиму.

Сергійко насмішкувато скосив на нього свої великі очі. Він був зовсім не схожий на свого старшого брата. Той — білявий, мов льон, що вигорів на сонці, з синіми очима й кирпатий, а в Сергійка очі темні, вирячкуваті, пронизливі, ніс з горбинкою й чуприна чорна — справжній циганчук.

Мати казала, що вдався в прадіда — той прийшов у поліські ліси з Карпат, тікаючи від суду, збудував хатину над озером — від неї і почалося село, третина мешканців його була родичами Демчуків.

— Не роби з мене вар'ята, — по-дорослому відповів Андрієві Сергійко і шльогнув лозиною молоду берізку. — Ти гейби чогось перестрашений…

— То ж дивись… — Андрій відчув себе незручно під насмішкуватим поглядом малого. Хотів уже від'їхати, але таким чином визнав би Сергійкову перевагу — цього ж допустити не міг. — Тримай язика за зубами! — наказав і, не чекаючи на відповідь, пустив Сірка.

Вони спустилися в Гадючий яр вузенькою стежкою, що в'юнилася в густому вільховому підліску. Тепер, обертаючись, Андрій бачив лише Сергійка, певно, Пилип припав до спини вороного жеребця, ухиляючись від гілок, що нависали над стежиною. Андрій і сам ледь не розпластався на спині Сірка, один Сергійко продовжував сидіти прямо, лише іноді відгинаючи особливо довгу гілку.

Коні йшли обережно, Сірко припинив форкати й брижити шкіру. Він витягнув голову, наче міг побачити щось у лісовому мороці, й сторожко щулив вуха.

Гадючий яр проліг на два кілометри, хлопці вже майже проминули його, і Андрій вирішив, що бандерівці не поставили тут поста. Стежка пішла вгору, хащі порідшали, хлопець стукнув босою п'яткою Сірка у бік, та кінь нараз зупинився й захропів, наче хтось метнувся йому навперейми.

Андрій хвисьнув Сірка лозиною, та кінь тільки переступив з ноги на ногу, і цієї миті хлопець побачив попереду тіні — темряву прорізав тонкий промінь ліхтарика, він осліпив Андрія, хлопець мимовільно підвів руки, затуливши очі долонями.

— Стій, — наказали з лісу сердито — стій, бо стрелю!

Андрій опустив руки, натягнув повід, притримуючи коня, і одповів несподівано тонким голосом:

— То стоїмо ж, хіба не бачите?

— Хто такі? — виступив із кущів високий чоловік у кашкеті й з автоматом на грудях. Обмацав хлопця променем. — Чого тут вештаєтесь?

— Та нічліжити! — Андрій поступово почав оговтуватись. — На Дубову галявину.

— Повертай! — високий перевів промінь на Білку, потім на вороного. Мовив захоплено: — Коні ж добрячі які! — Схопив Сірка за повід, кінь захропів і присів на задні ноги, але високий не випустив повід, поплескав коня по морді. — Чиї такі гарні коні?

— З Острожан ми, — одповів Андрій, — а коні, може, чули, Жмудя… Северина Романовича, якщо знаєте…

Високий випустив повід.

— Справжній ґазда має справжні коні, — мовив з повагою. — То чого вас із Острожан аж сюди занесло?

— Тамті луки вже витолочені, а на Дубовій галявині трава! — пояснив Андрій. — І болота нема.

— Трава — всюди трава, — пробуркотів високий невдоволено. — Але наказано не пускати.

— Чого це? В лісі місця вже мало стало?

— Сказано — не пускати! — виступив з-за високого ще один, з карабіном за плечима. — Ану, повертай!

— То що ж, даремно десять верст гнали? — в голосі хлопця з'явилися сльозливі інтонації. — Коней не напасемо, і вуйко лаятимуться!

— Йди ти з своїм вуйком… — почав другий бандерівець, та перший осмикнув його:

— Тихо будь! Не чув, що острожанський Жмудь?.. — він не доказав, та Андрій зрозумів, що високий знає про родинні стосунки Коршуна. Вирішив іти напролом:

— Сьогодні вранці був у нас вуйко Кирило, — мовив упевнено, — і він не казав, що вже не можна й нічліжити.

— Кирило Жмудь твій вуйко? — запитав високий. — Чого одразу не сказав? То я ласкаво перепрошую… А хто з тобою? — знову ввімкнув ліхтарик, спрямував промінь на Білку.

— Наші, острожанські, — заспокоїв його Андрій.

Високий вимкнув ліхтарик. Присунувся до Андрія, мовив чомусь пошепки, наче хтось міг підслухати:

— Ви там уважайте, якщо з'явиться хтось, повідомте нас.

— Хто тепер у лісі? — недовірливо запитав Андрій. — Крім ваших, нікого нема.

Він сказав «ваших» — і одразу збагнув, що помилився. Слід було сказати — «наших». Та високий нічого не помітив. Вів далі так само пошепки: