Жорстокий ліс

Ростислав Самбук

ЖОРСТОКИЙ ЛІС

Малюнки Євгена Котляра

ЧАСТИНА ПЕРША

Сонце схилилося на спадень. Воно сідало в червону хмару, й Бутурлак подумав, що завтра буде вітер. Облизав засмаглі губи: до завтра треба дожити… Обтер рукавом гімнастерки піт з чола — спека, повітря нерухоме, насичене гіркувато-духмяним запахом якихось квітів чи трав — цей запах робив спеку ще важчою, від нього паморочилася голова й хотілося спати.

А на завтра червона хмара над обрієм віщує вітер. Зараз би його, щоб висушив гімнастерку на плечах та відігнав нахабних ґедзів, які жалять і крізь одяг. А тобі й відігнати їх не можна — лежиш, втиснувшись у землю, намагаючись не виказати себе жодним рухом.

Бутурлак скосив очі праворуч, де під лозняком угадувалося велике й важке тіло Іванова. Дивно: Іванов більший за них усіх, а найнепомітніший. Чи йому просто щастить, чи вміє заздалегідь вигледіти добре місце, чи інтуїція в нього вже така, вироблена поколіннями сибірських мисливців, а прослизає він крізь рідкуваті чагарники узлісся зовсім непомітно — не трісне гілка й не ворухнеться листочок…

Іванов показав Бутурлакові очима на кущі вдалині й зробив якийсь знак, ледь усміхнувшись куточками губів. Іванов посміхався рідко, і ця усмішка могла означати лише щось гарне й приємне, та що могло бути приємне в їхньому становищі?

Бутурлак знизав плечима, з огидою відчувши, якою липучою й брудною стала майка.

Іванов розсунув кущі, підповз спритно й нечутно. Видихнув лейтенантові гаряче у вухо:

— Річка там… — тицьнув коротким, наче обрубаним пальцем у низькорослі кущі, які стелилися за узліссям.

— Горинь? — перепитав Бутурлак, одразу відчувши всю недоречність цього запитання: вони пробивалися до Горині, й інших річок попереду не могло бути. — Звідки знаєш?

Іванов на мить заплющив очі. Пошкріб бруднуватими пальцями неголене підборіддя, зиркнув на лейтенанта як на дивака, котрий чомусь не може збагнути очевидного.

— Річка… — повторив упевнено. — Ну… он лоза починається, чагарники рідшають, пісок… І пахне річкою!

Лейтенант незадоволено скривився й потягнувся до планшета з картою. Він і сам знав, що річка десь тут, недалеко, та, відбиваючись од гітлерівців, вони кружляли густим листяним лісом з підліском і втратили орієнтацію. Єдине, що він знав, — Горинь рано чи пізно перепинить їм шлях, і обов'язково слід переправитись через неї. Там, за цією невеличкою поліською річкою, вважалося, стане легше, наче гітлерівці, які нав'язали їм бій і весь час переслідували по п'ятах, втратять за Горинню слід. А може, саме тут, на підступах до річки, фашисти вже встигли створити заслін і лише чекають, поки розвідники викажуть себе: у рідких прибережних лозняках сховатися важко, та й підходи до річки переважно заболочені, легко прострілюються. Форсувати Горинь — справа нелегка.

Бутурлак розгорнув карту. Півгодини тому вони бачили на галявині невеличкий лісовий хутір — якщо це Безрадичі, як свідчить карта, то справді до Горині від узлісся залишилось метрів триста й нюх Іванова і на цей раз не підвів його.

Лейтенант озирнувся. За сусіднім кущем, відкинувши руку, лежав горілиць Васюта: Бутурлак не почув його важкого дихання, та побачивши, як часто підіймається на Васютиних грудях гімнастерка, зрозумів, що єфрейторові нелегко. Куля влучила йому в передпліччя, відразу перев'язати не було змоги, і Васюта втратив багато крові. А потім увесь день гітлерівці не давали їм ані хвилини перепочинку.

До Васюти притулився Горянський. Ліг щокою на приклад автомата й дивився на товариша чи то докірливо, чи то співчутливо. Певно, все ж співчутливо, бо лише божевільному прийде в голову докоряти, що потрапив під ворожу кулю: щастя, що не зачепила кістку, а то невідомо, чи витримав би єфрейтор цей справді безумний день.

Лейтенант повільно склав карту так, щоб, розстебнувши планшет, одразу визначити своє місцерозташування. Подивився на Іванова. Той зрозумів його погляд, та, мабуть, ще сердився за секундне недовір'я, дивився відчужено: мовляв, вирішуй сам…

А що вирішувати?

Єдиний шлях — уперед, через Горинь. Єдиний шанс. Це останній шанс відірватися од переслідувачів хоча б чотирьом із десяти, які залишилися живими.

Дві доби тому вночі десять парашутистів приземлилися в лісі — бойова група, очолювана лейтенантом Володимиром Бутурлаком, якій належало розвідати гітлерівські укріплення в районі між двома поліськими річками, визначити найголовніші вузли опору та розташування фашистських частин.

Спочатку фортуна була на боці розвідників. Просуваючись уздовж шосе, вони встановили: саме в цьому районі пролягає потужна система оборони ворога — підходи до неї прострілювалися з дзотів та вкопаних у землю танків, усе це було добре замасковане, і штурмувати цей укріплений район довелося б великими силами.

Сигнали про оборонні роботи в цьому районі командування Червоної Армії одержало від місцевих партизанських загонів, та розвідати систему гітлерівських укріплень партизанам не вдалося. Тоді й виникла ідея закинути в тил ворога групу, до складу якої увійшли аси фронтової розвідки.

Але, виявляється, і асам іноді не щастить: вже другого дня розвідники наштовхнулися на есесівську засідку. Бутурлак наказав відходити до лісу — кілометр болотистої низини, що поросла чахлим чагарником.

Есесівці притиснули їх до землі кинджальним кулеметним вогнем і обстріляли з мінометів.

Одна з мін вибухнула за два кроки від радиста. Толя Михайленко, певно, не відчув навіть болю — осколок влучив йому в потилицю, другий розтрощив рацію.

Бутурлак, який сам прикривав відхід Михайленка, розуміючи, з яким нетерпінням чекають у штабі фронту їхніх передач, майже не криючись, перебіг поміж кущів до радиста. Побачивши, що Толі вже нема, схопив рацію, та відразу ж кинув і вилаявся. Залишався єдиний вихід: якомога скоріше пробиватися через лінію фронту…

Поки дісталися лісу, втратили ще старшого сержанта Юхана Аарму, двадцятирічного естонця, який народився й виріс в Абхазії, в одному з естонських сіл на березі Чорного моря. Крім естонської, російської та абхазької, Юхан знав ще й німецьку та англійську, в очах товаришів він був людиною незвичайною, мало не професором, хоча закінчив лише один курс університету.

Лейтенант не бачив, як і де впав Аарма. Коли розвідникам вдалося трохи відірватись од есесівців, Бутурлак зібрав членів групи і, побачивши, що нема Аарми, запитав про нього.

Іванов мовив похмуро:

— Там… на узліссі…

Більш нічого не слід було додавати, не мали часу навіть для співчутливих слів, та все ж Горянський сказав:

— Його скосили з кулемета, коли підвівся з гранатою…

Отже, Юхан намагався затримати есесівців.

Бутурлак зняв кашкета, віддаючи данину подвигові Аарми, та мовив не про старшого сержанта, і всі зрозуміли його:

— Отут, у планшеті, — постукав кінчиками пальців по твердій коричневій шкірі, — карта із схемою гітлерівських укріплень. Загину я, візьме найближчий.

Ніхто не відізвався. За гущавиною нараз вдарили з автоматів — есесівці підійшли до сосняка й зараз прочісуватимуть його. Лейтенант встиг ще попередити:

— Бій приймати лише в крайньому випадку! Відходьте тихо, може, вдасться відірватися…

Не вдалося. Розрахунок на те, що есесівці злякаються лісу, не справдився. Навіть уночі вони не дали спокою розвідникам, і лише в передранковому тумані група Бутурлака відірвалася від переслідувачів.

Коли почало розвиднятися, лейтенант вирішив дати бійцям короткий перепочинок.

Залягли в неглибокому лісовому вибалку, який заріс молодим осичняком. Дві години сну — зовсім мало для людей, що падали від утоми, але ніхто не перечив. Дві години — це навіть розкіш. Дві години — це, зрештою, сто двадцять хвилин, а хто з них не мріяв хоча б про десятихвилинний відпочинок?