Страница 4 из 40
Увечері приїхав Кирило з двома своїми підлеглими. Вони почали глузувати з Северина Романовича — мовляв, для чого йому рояль, та ще й такий коштовний — «Беккер»?
Жмудь набундючився й заявив, що випише для Грицька вчителя з містечка: цими вошивими вчителями зараз хоч греблю гати, а він для своєї дитини нічого не пошкодує…
Один із прибулих, зареготавши, почав переконувати Северина Романовича, що його дитині більше личить автомат чи в крайньому разі карабін, він бачив учора, як вправно глушив хлопець рибу гранатами, але старий Жмудь лише посміхався загадково: знав, що за гроші можна все, он брат Кирило в дитинстві в латаних домотканих штанях швендяв, а за гроші на адвоката вивчився…
Уявляв Грицька в чорному піджаці й афішу, на якій великими літерами написано: «Григорій Жмудь».
Його син — музикант!
Кирило почав перебирати клавіші, потім сів і заграв щось, певно, гарне, бо Северинові Романовичу захотілося плакати, він обіперся обома ліктями на рояль, поклав підборіддя на кулаки й дивився, як швидко бігають випещені Кирилові пальці по клавішах.
Нараз згадав, які товсті й незграбні пальці в Грицька — з обкусаними чорними півмісяцями нігтів, — і збагнув, що, либонь, ніколи не побачить афіші з своїм прізвищем.
На мить зробилося тоскно, з ненавистю зиркнув на Кирила, наче той завинив перед ним, та схаменувся й запросив дорогих гостей до столу.
Відтоді лише зрідка заглядав до кімнати, де стояло чорне одоробло, неприязно зиркав на нього, та наказував щодня витирати пилюгу із дзеркальної поверхні й сердився, коли це забували зробити.
Взагалі останнім часом настрій у Северина Романовича псувався частіше, ніж належало людині з його становищем, і не тому, що торгівля йшла гірше чи щось у господарстві було не так, — ні, слава господові, свині гладшали й риба ловилася, і вже четверо коней стояли в стайні за клунею, та як подумаєш, для чого все це, коли червоні вже взяли Київ і просунулися аж на Полісся!.. Зупинилися, правда, десь за сотню кілометрів, якщо вірити Геббельсу, назавжди, і скоро доблесна німецька армія, вчасно скоротивши лінію фронту, перейде в наступ, але Кирило розповідав, що німці будують укріплення десь там на заході, отже…
Що — отже — було зрозуміло й так…
Коршун запевняв, правда, що в нього вистачить сил, аби контролювати навколишні ліси, і ні німці, ні червоні не насміляться пхати туди свого носа, а потім…
Северин Романович лише зітхав у відповідь.
Червоні, якщо розтрощать гітлерівців, чхатимуть на Бандеру й Мельника разом узятих, у них сила, велике військо, а проти сили не підеш…
І все ж крихка надія жевріла в ньому: а якщо Геббельс не бреше?
Та про всяк випадок почав потихеньку різати свиней — за сало давали золото, траплялися й дорогоцінні камені, а з золотом йому плювати на все, не тільки того світу, що Вкраїна, он у Канаді скільки земляків влаштувалися й хазяйнують добряче… То більше, що Северин Романович мав тверду домовленість з Кирилом, щоб вчасно попередив, коли виникне реальна небезпека й потреба тікати на захід. У повітці за стайнею стояли дві добрячі фіри, міцні й змащені, Северин Романович сам прискіпливо оглянув їх і заборонив використовувати в господарстві. Лише раз дозволив упрягти в них коней — тої ночі, коли грабували польське село, але тут сам бог велів, і гріх було б не скористатися з панського добра…
Проте Северин Романович дедалі частіше поглядав на схід, вночі його мучили страшні видіння, часто підхоплювався, пив холодний терпкий квас, хрестився, про всяк випадок звертаючись до божого заступництва, сам же не вірив ні в бога, ні в чорта, покладався лише на себе, на свою кмітливість, силу і вдачу.
Сьогодні перед світанком Северин Романович прокинувся й сів на ліжку, немов щось штрикнуло його. Не знав — що, але затривожився одразу до холодного поту й недаремно, бо з вулиці донісся гуркіт мотора і світло автомобільних фар ковзнуло по вікну.
Жмудь поспішливо намацав штани, тремтячими руками почав застібувати, та ґудзики вислизали з пальців, і Северин Романович, плюнувши, пролопотів босоніж на веранду, не забувши сунути в кишеню подарований братом німецький «вальтер».
Міркував: якщо приїхали на автомобілі, значить, якесь німецьке начальство, а в нього з начальством стосунки дай боже кожному… Щоправда, може, передислоковується якась військова частина, це погано, ой, як погано, перепаскудять усе, примусять годувати, не дай боже побачать коней…
Серце тенькнуло — тут не допоможе навіть Кирило, хоч і хвалиться, сучий син, що контролює всю округу…
Северин Романович прочинив двері й винирнув на вулицю. Побачивши за ворітьми автомобіль, трохи заспокоївся й запалив свічку. Із свічкою у високо піднятій руці вийшов на веранду, запитав голосно:
— Хто тут?
Автомобільні фари вже згасли, хвіртка заскрипіла, й цегляною доріжкою до веранди посунули двоє.
Северин Романович стиснув у кишені руків'я «вальтера», але, побачивши у тремтливому світлі свічки високий офіцерський кашкет, ступив крок назустріч, зобразив на обличчі посмішку, немов офіцер міг у пітьмі побачити її.
— Прошу, панове, — вклонився чемно. — Якась нагальна справа до мене?
Двоє піднялися сходами, зупинилися напроти. Один дивився на Жмудя мовчки й холодно, другий, одягнутий у блискучий плащ, виступив з-за його спини й запитав по-українськи:
— Прошу пана, ви — Северин Жмудь?
— Так є, — вклонився Северин Романович ще чемніше. — Маю честь бути старостою цього села.
Офіцер щось прогелготів стиха. Северин Романович уже трохи насобачився з німецької мови, принаймні міг порозумітися з своїм начальством, та зараз чи то з хвилювання, чи то зі сну не збагнув нічого.
— З вами розмовляє гауптман Ліблінг, — мовив чоловік у плащі. — Нам терміново потрібний ваш брат Коршун.
Жмудь відступив, запрошуючи гостей до хати, та вони не зрушили з місця.
Северин Романович переступив з ноги на ногу — відчував себе незручно босоніж і в нічній сорочці.
Крім того, з Кирилом у них домовленість: він не знає, де Коршун, і взагалі вперше чує про Коршуна, хто б не запитував — котіться під три чорти…
Певно, перекладач правильно зрозумів його мовчання, бо вів далі впевнено:
— Коршун мусив попередити вас, що його може розшукувати Марко Степанюк… Він казав вам про Марка Степанюка?
У Северина Романовича трохи одлягло від серця.
— Отак би й відразу, — мовив. — Прошу шановних панів до покоїв…
— Справа нагальна, — зупинив його перекладач. — Гауптман хоче знати, коли Коршун буде тут?
Жмудь відповів ухильно:
— Зараз пошлю хлопця верхи…
– І все ж, коли?
— Ну, години через півтори.
— А швидше?
«Що я, дурний, коня заганяти?» — хотів заперечити Жмудь, але пообіцяв:
— Можливо, й швидше…
Чоловік у плащі й гауптман погелготіли між собою.
Тепер Северин Романович збагнув, у чому справа, й не чекаючи, що скаже офіцер, загукав голосно, перехилившись через бильця веранди:
— Андрію, йди-но сюди! Прокинься, кажу тобі, Андрію! Ось я тебе, сучого сина, батогом зараз!
— Чого лаєтесь? — почулося з клуні. — Наробишся, а тобі й поспати не дадуть!
— Я тобі посплю! Сідлай Сірка, батяре клятий, та швидше! — озирнувся на гауптмана — чи задоволений? — і вказав на двері, мовивши: — Прошу, панове, до покоїв, я нараз підніму господиню, либонь, зголодніли з дороги…
Він провів гостей до вітальні, засвітив гасову лампу, підсунув зручні шкіряні фотелі, а сам, розбудивши жінку, подався до Андрія — якщо не простежиш, нічого не зробить, шляк би його трафив, не молодь зараз, самі злодюги й ледацюги, чухатиметься, поки не нагримаєш.
Перевіряючи, чи правильно засідланий Сірко, Северин Романович мовив тихо, мало по пошепки:
— Поскачеш до хутора Грабового отим путівцем, що повз смердюче болото. Обережно тільки, біля болота злізеш і коня проведеш. Знаєш, де на хуторі Кондратюк мешкає?
— Чом би не знав? — пробуркотів Андрій.
— Мусить одразу знайти Кирила Романовича. Перекажи: його Марко Степанюк питає. Най їде терміново сюди.