Страница 36 из 40
Коршун підвівся й випростався. Зазирнув близько-близько у вічі Лебединському, запитав:
— Надумався? Відповідатимеш?
Молодший лейтенант хотів плюнути йому в обличчя, поворухнув язиком у пересохлому роті, та не було навіть слини для плювка.
Коршун відійшов до вогнища, витягнув розжарений гострий залізний шворінь, щось на зразок довгого й товстуватого шила. Помахав у повітрі, ступив пружний крок до Лебединського і зробив випад, як роблять фехтувальники…
Обличчя молодшого лейтенанта перекосила гримаса болю, але не закричав, не застогнав навіть. Відкинув голову назад, смертельно зблід і заплющив очі.
– І все ж ти проситимешся! — Коршун відчув, що в нього від гніву трусяться руки, тицяв розпеченим шворнем у груди Лебединського, молив бога, щоб той хоч застогнав, хоч скрикнув раз, один раз, більше не треба, щоб він, Коршун, хоч на мить узяв гору над зеленим юнаком.
Нарешті зрозумівши, що той не проситиметься, стомлено відкинув шворень і пішов до куренів.
— Ну, що він? — запитав Фрось.
Кирилові Жмудю соромно було признатися, що потерпів поразку.
— Кінчайте його, — удавано байдуже махнув рукою, — нічого він не знає…
— То ми зараз побавимося, прошу я вас! — зрадів Фрось. — Грицько, — покликав, — зможеш дістатися до того дерева? — вказав на осику, що стирчала посеред гнилого болота.
— Для чого? — недовірливо запитав той.
— Я й кажу, побавимося, якщо дістанешся! Тільки тихесенько, прошу я тебе, щоб самому не загрузнути. Ми тебе мотузком обв'яжемо на всяк випадок і оту колоду звалимо, а ти по колоді — обережненько, до осики.
— Дістанусь, та для чого?
— Бачиш оту гілку? Що ліворуч, міцна така?
— Бачу.
— Прив'яжеш до неї мотузка. Щоб кінець висів над болотом. На лікоть над водою, прошу я тебе.
— Дурниця якась, — знизав плечима Грицько. — Для чого ці дитячі забавки?
— Дитячі, вважаєш? — гостро зиркнув на нього Фрось. — Коли б дитячі!
— Давайте вже, — потягнувся по мотузок Грицько.
Він примоцував мотузок до гілки й обережно повернувся на острівець. Обтерся рушником і вдягнувся — вечоріло вже, і від болота тягнуло сирістю.
— Тепер, хлопці, розв'яжіть його, — наказав Фрось.
— Що?.. — не повірив Матлюк. — Для чого розв'язувати? Я їх більше зв'язаних поважаю.
— Жартівник! — посміхнувся Фрось. — Розв'яжіть, коли кажуть, прошу я вас!
Тепер зацікавився Фросевою витівкою і Коршун.
— Справді, для чого? — запитав.
Фрось догідливо посміхнувся.
— Під тою осикою страшне болото, — пояснив. — Він одразу загрузне й схопиться за мотузок. Гілка гнутиметься, він руками перебиратиме по мотузку, прошу я вас, сподіваючись вибратися. Тихесенько так, рученятами… А болото засмоктуватиме, триматися вже сили не стане, і він тихесенько так опускатиметься — довго на нас дивитиметься й проситиме порятунку…
Коршун уважно подивився в холодні Фросеві очі.
— Файно придумав, — схвалив, — так тому й бути. Розв'яжіть його!
Лебединський поворушив пальцями, ще не вірячи, що в нього розв'язані руки. Сколоті груди пекло, очі сльозилися, горів рубець на щоці, в кінчики пальців наче заганяли голки — починала пульсувати кров. Ступив непевний крок уперед, похитнувся, але встояв.
— От що, — приступив до нього Фрось, — ми так вирішили, прошу я вас: ідіть під три чорти, пройдете болото — живіть собі. Не пройдете — що ж, ми не винні. — Він вказав пальцем на одиноку осику серед болота. — Там прохід, і йдіть туди.
— Стріляйте вже краще! — мовив Лебединський.
— Дивний чоловік, прошу я вас. Сказано, не стрілятимемо. Виберешся — житимеш!
Зрештою, яке це мало значення — куля чи болото? Болото краще, може, хоч перед смертю холодна вода заллє вогонь у грудях, пригасить біль…
Ступив невпевнено до болота, пішов, не озираючись, і одразу провалився по пояс. З трудом витягнув ногу, ступив ще крок — ще й ще, вода сягала вже горла, і біль відпустив, ніби й не колов його розжареним шворнем Коршун.
Ще кілька кроків до осики, але вже не зміг витягнути ногу й відчув, що трясовина засмоктує його. Безсило змахнув руками й помітив над головою звислий з осики мотузок. Інстинктивно схопився, та випустив одразу — побачив, як стоять на острівці всі п'ятеро бандитів і жадібно втупилися в нього, хочуть подивитися, як вимолюватиме життя…
Глянув на небо, на верхівки дерев, зітхнув і склав руки на грудях. Трясовина тягнула його донизу, останній раз видихнув повітря, ковтнув води, вона увірвалась у легені й розірвала їх…
— У-у, батяр клятий! — вилаявся Фрось. — Обманув, шляк би його трафив, і тут обманув, прошу я вас. — І подивився на Коршуна так, наче його й справді образили.
Ще ніч просиділи сільські «яструбки» в засідці, але бандерівці не прийшли.
Вранці Бутурлак пошепотівся з Антоном Івановичем, і той пішов у сільраду. Дочекався, поки зібралося біля крамниці кілька жінок, висунувся у вікно й гукнув хлопчика, який крутився на вулиці:
— Гей, Юрку, збігай до школи й скажи, щоб Вербицький разом з лейтенантом прийшли сюди. На нараду в район їх викликають, — пояснив, щоб хлопець усвідомив важливість дорученого. — І скажи, щоб узяли в школі коня, бо Білку не дам — стара вже кобила, нічого їй аж до району труситися.
Він подивився, як гайнув хлопчина вулицею до школи, й сів за свій укритий червоною скатертиною стіл.
Відвідувачів не було. Демчук посидів трохи, покрутив ручку телефонного апарата, поальокав у трубку, ніхто не відізвався. Скрутив цигарку й вийшов до жінок, які чекали на Суярка.
Крамар не забарився, йшов від школи з карабіном за плечем і погойдував своєю кульбабовою головою.
— Коли гас буде? — загомоніли жінки, побачивши його.
— Сіль коли привезеш, Гнате?
— Вже два місяці гасу не було!
Суярко зняв карабіна, поставив на ґанку. Неквапливо відчинив крамницю, але ніхто не посунув туди: для чого йти, коли й так відомо, що полиці порожні?
— Бачите, — вказав Гнат на карабін, — ось із бандерами покінчимо, тоді й до району поїдемо. Не можу зараз, як мобілізований, значить…
— Хай їм грець, тим бандерам! — розсердилась якась жінка. — А ти, Гнатику, з'їздив би.
— З'їжджу, — пообіцяв Суярко, і жінки почали розходитись.
— Наче від мене щось залежить… — поскаржився Гнат Демчукові.
Антон Іванович якраз витягнув кресало, щоб прикурити. Хотів щось відповісти, нараз пальці в нього затремтіли, ледь не впустив трут — у душі заклюнулась підозра, зиркнув спідлоба на крамаря, — ні, не може бути.
Висік іскру, прикурив.
Але чому не може бути? Все може бути, і якщо Гнат зараз запитає його…
— Щойно хлопчина прибігав до школи… — почав Суярко.
Антон Іванович глибоко затягнувся: так, це Гнат, і як він раніше не здогадався?
— Казав, що «яструбків» до району викликають… А як ми тут залишимося?
— Начальству видніше, — невизначено відповів Антон Іванович і затягнувся ще раз, щоб хоч трохи вгамувати нерви, пальці почали дрібно труситися, і Гнат міг помітити це.
— Зв'язок, значить, встановили? — запитав Суярко й допитливо подивився на Демчука.
— Начальник міліції дзвонив, — ствердив Антон Іванович. — Наказав, щоб Вербицький одразу в район виїхав, ну й лейтенант, якщо захоче… Нарада якась, і зброю нову даватимуть…
— Ну! — радісно вигукнув Суярко. — Давно вже час, бо карабін — тьху. А про своїх «яструбків» запитував?
Щось було в цьому запитанні, чи то нетерпеливість, чи то якась підвищена цікавість, але Демчук збагнув, що Суярко запитує недаремно.
— Яких «яструбків»? — перепитав.
— Ну, своїх, що вчора поїхали?
Антон Іванович розвів руками.
— Почав щось, та не розібрав я — зв'язок зіпсувався. А що з ними може бути? — уважно подивився на Гната.
Той відвів очі.
— Та нічого, так просто…
«Він, — вирішив Антон Іванович, — точно він, а Сергійко сплутав…» Та він і сам міг би сплутати: послухай, заплющивши очі, крамаря — точнісінько жінка, голос тонкий, правда, хрипкуватий, але все ж жіночий.