Жорстокий ліс

Що ж, люди є люди, і до останньої хвилини все людське їм притаманне.

— Давайте підсумовувати, — підвищив голос. — Ви, Антоне Івановичу, зараз чи вранці пробуєте зв'язатися з районною міліцією. Якщо не виходить, до району їде Петро Андрійович. Вербицький розмовляє з відпускником. Як його? Кажете, Кушнір? Якщо зможе просохнути, дамо йому карабін. З Суярком я розмовлятиму сам. Зараз прошу не розходитись. Андрійку, — гукнув, — тягни сюди зброю! Кулемет беру на себе, вам — по «шмайсеру».

— Карабіни нам, — обізвався від дверей Андрій.

— Дітям до шістнадцяти… — почав Бутурлак жартівливо, та одразу збагнув, що хлопці, мабуть, не сприймуть його жарту, й закінчив цілком серйозно: — Ви будете в резерві головного командування, і, якщо залишиться зброя…

— Прошу вас, — мовив Антон Іванович, — вибачаюсь, та я вже по-старечому, з карабіном… Не призвичаєний до тамтих торохтілок…

— Ми, вуйку, з вами поміняємось, — не витримав Андрій.

— Давайте відразу домовимося, — запропонував Вербицький, — начальником оборони села призначається лейтенант Бутурлак. Антоне Івановичу, ви тут найголовніший, не заперечуєте?

— Погоджуюсь з великою радістю.

— От і чудово! А то анархія якась починається — «поміняємось…» Усі виконуватимуть наказ, і крапка.

— Товариш Ротач — старший за званням, — не погодився Бутурлак.

— Тепер я вчитель, — заперечив Петро Андрійович. — Крім того, політпрацівник, а ви — стройовий командир. Вам і карти до рук.

Бутурлак розумів, що для суперечок нема часу.

— Село оголошується в стані облоги, — мовив напівжартома, та всі зрозуміли, що лейтенант зовсім не жартує. — Але це знаємо лише ми, і більш ніхто. Сувора військова таємниця! Вербицький, коли розмовлятимеш з Кушніром, нічого прямо не кажи. Якщо погодиться допомогти, веди до мене. Громадянку Груздьову затримаємо одразу. Тільки от що, Антоне Івановичу: казали, дочка в неї, то потурбуйтеся… До сусідів, чи що?..

— Та не кинемо ж одну, звичайно.

— От і гаразд. Зараз ми з Вербицьким трохи порадимось, а вранці я роздивлюся, де засідки робитимемо. Без цього, правду каже Богдан, кінець нам усім.

— Тобто, капець… — тихо засміявся Демчук.

— Зміст один. Але особисто я ще не хочу помирати. Вербицький, віддайте карабін, ось вам автомат і дві гранати. Тримайте і ви, Петре Андрійовичу. А вам, Андрію й Пилипе, доручаю вельми важливу справу. Будете легкою кавалерією. Сергійку, це й тебе стосується. Доберете ще трьох-чотирьох надійних хлопців і дівчат, подивіться, хто в село приходить і хто з нього… Зрозуміло, для чого?

— Ще й як! — відгукнувся Пилип. — Виявити, з ким бандери тримають зв'язок.

— Я завжди знав, що ти розумник, — осміхнувся Бутурлак, та, на жаль, у темряві ніхто не міг бачити, якою теплою була його усмішка.

Антон Іванович постояв у дворі, щоб очі призвичаїлись до темряви. Дощ усе йшов, і він насунув каптура старого брезентовика, щоб краще заличкуватися.

Закинув карабін за плече, дулом донизу, так, як носять іноді мисливці, помацав гранати в кишенях.

Подумав: скільки ще війна нагадуватиме про себе? Оце за день Андрій з Пилипом знайшли три автомати! А скільки ще калічитиметься на мінах та гранатах?

Оце, вирішив, покінчимо з бандерівцями, слід за цю справу взятися, бо накази наказами, а поки хлопчаки самі не усвідомлять, нічого не буде…

Антон Іванович поправив карабін і, тримаючись парканів, попрямував до сільради. Постояв на ґанку, шукаючи ключа по кишенях. Не знайшов і вирішив уже повертатися по нього, як нараз намацав у зовнішній кишені піджака. Вилаявся про себе: мовляв, старіємо, шановний, і робимось неуважними, обмацував же цю кишеню, шляк би її трафив…

Зрештою, подумав, усе це пусте, є ключ чи нема, зв'язок обірвався тиждень тому, і марно сподіватися, що вдасться додзвонитися до району.

Скрутив товсту цигарку, висік вогонь кресалом, прикурив.

Ну й махорку подарував йому Бутурлак! Не те, що їхній гіркий сільський самосад, від якого дере в грудях. Солодка й запах неземний, таку б курив до кінця днів своїх, ще б справжнього газетного паперу і більш нічого… Бо хліба трохи є, риба ловиться, картопля росте непогано, чого чоловікові ще треба? Тільки гарну смачну цигарку!

Антон Іванович глибоко затягнувся. Видихнув дим і прислухався. Здалося, ніби хтось пройшов вулицею. Може, Вербицький? Але ж Богдан залишився з Бутурлаком — домовляються про якісь військові справи. Ох і поталанило ж їм із цим лейтенантом! Що б робили без нього, лячно навіть подумати…

Демчук перегнувся через поручні ґанку, вдивляючись у темряву. Ні, це не Вербицький, нікого нема, тільки дощові краплі вибухають бульками в калюжах.

Згадка про Вербицького порушила душевну рівновагу, навіяну гарною цигаркою. Вони разом мусять іти до Груздьової, потім садовити її у підвал під сільрадою, без галасу й пліток на все село тут не обійтися, але що поробиш — треба! Влада не повинна бути доброю до всіх і мусить суворо карати ворогів.

Але ж треба відрізняти чесну людину від покидька, знеобачки можна дров нарубати стільки, що все життя шкодуватимеш!

Демчук відімкнув двері, скинув на порозі брезентовика, повісив на цвях, акуратно витер об ганчірку ноги й запалив свічку. Любив у всьому порядок і осудливо дивився на тих, хто ввалювався в сільраду, як у корівник, не знявши капелюха й не витерши ноги.

Сів на зручний, реквізований у Северина Романовича Жмудя стілець, присунув телефон і покрутив ручку.

Дивно, але зразу почув у трубці далекий дівочий голос. Боячись, що він зникне, так і не почувши його, мало не закричав, прикривши мікрофон долонею:

— Альо, дівчино, це острожанський голова балакає, ви чуєте мене?

— Гарно чую вас, товаришу, — долинуло у відповідь.

— Це райцентр? — уточнив Антон Іванович.

— Ні, Заозерне.

— А з районом маєте зв'язок?

— Будь ласка, хто вам потрібний?

— З начальником міліції з'єднайте мене, дівчино, і тримайте зв'язок, бо справу маю серйозну, й щоби чогось не трапилося…

— З'єдную з комутатором райцентру, — почулося у відповідь, і ці слова прозвучали для Антона Івановича як найліпша музика.

— Альо… альо!.. — закричав, почувши в трубці якийсь шерех, та ніхто не відгукувався, і Антон Іванович раптом спітнів од хвилювання. — Альо… альо!.. — кричав, але трубка мовчала. Почав крутити ручку телефону, і одразу трубка обізвалася знову:

— Капітан Ярощук слухає.

— Товаришу капітан, — Антон Іванович зрадів так, що ледь не почав загикуватись. — З Острожан Демчук Антон Іванович вас турбує, маємо нагальну справу, і лейтенант Бутурлак просив терміново побалакати з вами…

— Давайте, що там у вас? — голос капітана звучав сонно, і Демчук зрозумів, що телефоністка включила квартиру Ярощука й розбудила його. Але не став вибачатися, не тому, що був людиною невихованою, просто не мав часу — знав, що зв'язок може кожної хвилини перерватися.

Говорив, намагаючись бути якомога лаконічнішим:

— Маємо повідомлення, товаришу капітан, що завтра вночі бандерівці атакуватимуть село. Перепрошую, але є неприємна звістка, здається, з'явився Коршун. Має схованку з документами в школі і намагатиметься заволодіти ними.

— Які документи і яка схованка? — не зрозумів Ярощук. — Ви щось плутаєте…

— Я кажу все правильно. Коршун обладнав свого часу в нашій школі схованку, де зберігаються якісь їхні документи. По них він і вернувся. Напад завтра вночі. Бутурлак очолив оборону села, і ми триматимемось до останнього. Але лейтенант просив передати, що потребуємо допомоги.

— Звідки ви знаєте, що саме завтра на село буде вчинено напад? І про Коршуна? — запитав Ярощук.

— Від певної людини. — Демчук не став розповідати про підслухану Сергійком розмову. — І все точно, як я кажу.

— Гаразд… — капітан уже прийняв рішення. — Сьогодні вранці до Острожан виїде мій помічник з двома солдатами. Ви зрозуміли мене?

— Красно дякую, товаришу капітан, нам трьох вояків вистачить. То я вже можу не турбуватися й не телефонувати?