Жорстокий ліс

Але до жаб'ячих літніх концертів в Острожанах давно вже звикли, либонь, без них і спалося б гірше.

Коли впали перші дощові краплі, Сергійко, не кваплячись, змотав вудку і, залишивши садок з рибою в очеретах, поліз до своєї схованки. Притрусив сіном лаз — щоб не затікала вода, та й взагалі думалося так краще, не треба було заплющувати очі — лежиш на м'якому сіні в темряві, слухаєш, як безкінечними патьоками ллє дощ на землю, і думаєш про своє — солодке й приємне, і, здається, у такі хвилини нема меж для здійснення твоїх бажань. А бажань у Сергійка, як йому здавалось, було багато, і найзаповітніше з них — навчитися грати на роялі.

На тому самому лакованому чорному «Беккері», котрого привіз колись в Острожани Северин Романович Жмудь і який стояв зараз у тій самій кімнаті, переобладнаній у шкільний зал.

В перші дні після того, як Северин Романович, навантаживши на фіри доверху всякого майна, подався слідом за німецькими військами кудись на захід, і його будинок під зеленим дахом стояв порожній, хлопці повибивали вікна й залізли в кімнати. Тоді ж роялеві довелося спізнати найгірші в його житті часи: по клавішах ледь не бігали босоніж…

Потім у село повернувся Демчук, він узяв на облік залишки Жмудевого майна й позабивав вікна дошками.

З рояля, хоч його подряпали й пооббивали, все ще можна було видобути якісь звуки, і Петро Андрійович Ротач, прийнявши жмудівський будинок під школу, якось привіз до Острожан з містечка настроювача — старезного дідуся, який чаклував над інструментом цілий день.

Сергійко весь цей день просидів поруч — сидів і мовчки дивився, як старий лагодить інструмент, і не було для нього більш поважної людини на світі, ніж цей сивобородий дідуган. Адже Петро Андрійович казав недарма: єдиний спеціаліст на всю область.

Дідуган був мовчазний, отак за день вони не перемовились ані словом, хлопчик взагалі думав, що настроювач не помічає його. Коли надворі пролягли перші вечірні тіні, дідуган зібрав увесь свій інструмент і пробіг по клавішах легко й швидко — рояль обізвався звучно й басовито, дідок тільки крякнув задоволено. Озирнувся й поманив пальцем Сергійка, той підійшов несміливо, навшпиньках, дідок дозволив йому торкнутися кількох клавішів, а сам кумедно нахилив голову набік і прислухався, примружившись. Потім закрив кришку обережно, щоб не грюкнути, й мовив несхвально:

— Такий інструмент для концертного залу, а не для шкільних хуліганів…

З того часу рояль був замкнутий, ключ зберігався в Петра Андрійовича, він неохоче відчиняв інструмент, коли приїжджала якась художня самодіяльність, і казав, що згодом, за найпершої можливості, доб'ється у райвно вчителя, щоб синьоокі поліщуки й поліщучки вчилися музики.

Сергійко підклав під щоку долоню і уявив, як грає на роялі.

Музика одразу заполонила його, так було часто, він міг існувати в світі звуків, які породжував сам своєю уявою, вони обгортали його і підносили, здавалося, він відчував їх ледь не навпомацки, міг складати їх, як хоче, творити мелодію, і ця мелодія була такою величною і могутньою, що хлопець знемагав від розмаїття тих звуків, вони рвалися з нього, а він дивився в темряву широко розплющеними очима і летів на хвилях музики кудись далеко-далеко.

А дощ падав і падав, та звуки, породжені Сергійковою уявою, пливли в дощових краплях, мішалися з ними й створювали якусь особливу музику — на перший погляд одноманітну, та хлопчик відрізняв у ній сотні й сотні нюансів, йому було приємно й тепло, він нічого більше не хотів і був зовсім щасливий.

Музика заколисала Сергійка, і він заснув, пригрівшись. Не знав, скільки минуло часу, певно, надворі вже ніч, бо хтось казав хрипким простудженим голосом:

— Погода собача, і я вже не хотів іти, та умовились… Хоча, — зітхнув, — у таку темряву безпечніше, «яструбки» по хатах з дівчатами ховаються…

— То що ж вам потрібно? — запитала тонким голосом жінка. — Бо в мене часу обмаль.

— Хто тебе зараз шукатиме?

— Ніхто, та обережність не завадить.

— Звичайно.

— Хто Шелюка стрелив?

Лише тепер до Сергійка дійшов справжній зміст розмови. Лежав, боячись поворухнутися, і навіть ледь чутне шарудіння миші до смерті налякало його. Та надворі все ще падав дощ, не грозовий, а одноманітний, обложний, він скрадав звуки — люди не крилися, розмовляли голосно, але Сергійкові доводилося напружувати слух, щоб почути їх.

— Хто стрелив, той стрелив… — видно, запитання не сподобалося чоловікові, бо додав невдоволено: — Не твоє діло. Що в селі робиться?

— Якийсь лейтенант приїхав. У малого Шамрая зупинився. Швидко знюхалися…

— Вчитель як?

— Значить, так. Він собі під житло комору переобладнав. Пробив вікно і пічку поставив.

— Добре, недовго йому вже тепер…

— Можна я його?

— Можеш! — дозволив хрипкий. — Тільки обережненько, прошу я тебе, без шуму-галасу, щоб знали — тверда в нас рука і всюди дотягнеться!

Жінка засміялася зловтішно.

— Для нього одної кулі вистачить.

— Ото я й кажу, легесенько-тихесенько, пукнеш раз уночі, щоб совітським активістам не спалося.

— Довго ще біля села крутитиметесь?

— Та як бог пошле. І пан Коршун накажуть…

— Святі хлібом не нагодують.

— А ти для чого?

— У мене також уже нема. Тут у коші дві хлібини.

— Поки хватить. М'ясо маємо, і картопля ще лишилася.

— То коли ж на село підете?

Хрипкоголосий відповів не одразу. Нарешті мовив не дуже певно:

— Сьогодні пан Коршун прийшли. Казали — завтра вночі.

— Погуляємо! У мене руки давно вже сверблять!

«Хто це? — подумав Сергійко. — Яка острожанська жінка може мовити таке? І невже таке взагалі можливе?»

А жінка сміялася, захлинаючись, і казала крізь сміх:

— Розмова вельми корисна відбудеться, і це єдине, що тішить мене. — Раптом обірвала сміх, і лють почулася в її голосі: — Я ту червону сволоту, Демчука, власними руками задушу! Разом з його вилупками!

— Нікому нічого даром не минається, — підохотив хрипкоголосий. — Наш список, прошу я тебе, великий, але ж і ми не поспішаємо, тихесенько собі, обережненько…

— Тихесенько! Чути вас не хочу… Все тихесенько, обережненько. Палити й стріляти треба, а ви по схронах відсиджуєтесь!

— От що, — мовив хрипкоголосий, і металеві інтонації з'явилися в його голосі: — Заткнися! Ти в хаті живеш, а ми зиму в схроні гнили. Коршунові школа потрібна, документи там якісь лишилися. Чув я, в домі Северина Романовича схованку обладнано, от за школу ти й відповідаєш. Коршун тобі який наказ давав? І дивись, сиди тихо, вчителя тобі дозволяємо — і все. Завтра разом побавимось, шляк би їх усіх трафив. Ясно?

— Що ж тут неясного?

— А якщо ясно, то йди собі домів, бо в мене дорога довша й крутанів на ній більше, прошу я тебе.

— Чекаю на вас з нетерпінням!

– Іди вже!

Це було мовлено грубо і жінка, мабуть, пішла, бо розмова припинилася. Але хрипкоголосий ще стояв біля стіжка, Сергійко нічого не чув, але фізично відчував його присутність і не помилився, бо чоловік крякнув і мовив навздогін жінці:

— Руки сверблять! Може, вони в мене й не так сверблять, але ж, прошу я вас, витримку слід мати.

Він постояв ще трохи, щось буркочучи собі під ніс, і пішов до лісу.

Сергійко перечекав з чверть години, обережно прослизнув у лаз.

Визирнув і, не побачивши нікого, побіг до села.

Одразу весь забрьохався, та біг все швидше, наче біля їхньої хати вже стояли з автоматами — ще хвилина-друга й пролунає черга…

Антон Іванович, вислухавши поспішливу й дещо суперечливу синову розповідь, одразу занетерпеливився:

— Пилипе, — наказав, — час не терпить, обернися по селу, поклич Петра Андрійовича й Вербицького. — Трохи повагався й додав: — Підніми й лейтенанта, нехай, якщо хоче, також прийде.

У хлопця були свої міркування з цього приводу, і першим він підняв Бутурлака, хоч ближче було бігти до школи. Але вищого авторитету у військових питаннях, ніж лейтенант, у Пилипа не було, а, наскільки він розумів, на нараді, яку скликав батько, насамперед і мусили вирішуватися питання саме військові. Крім того, разом з Бутурлаком він підняв і Андрія — послав його до Вербицького, а сам побіг будити директора школи. На цьому заощадив принаймні хвилин десять і пишався своєю винахідливістю, бо кожна хвилина під час бойових дій важить багато, а в тому, що бойові дії вже розпочалися, в Пилипа не було ніякого сумніву.