Жорстокий ліс

Старий Демчук виговорював щось Пилипові. Почувши, що його гукають, зайшов до хижі, став біля дверей, та Горянський вказав йому місце перед лейтенантом.

— Тепер розповідай, — наказав лейтенант Андрієві.

Хлопець говорив збиваючись і не дуже складно, але Бутурлак слухав, не перепитуючи.

Коли нарешті Андрій замовк, лейтенант перевів погляд на старого.

— Отже, ви, дядьку Антоне, зможете провести нас? — запитав. — Яким шляхом?

— Прошу, пане-товаришу, є дві дороги. Або ж навколо села до Темного лісу, або ж болотами. Якщо до Темного лісу, то на бандер можна натрапити, а болотами, правда, небезпечно… Але пройдемо.

— Там тільки вуйко дорогу знають, ніхто з села не ходить, навіть я, — швидко вставив Андрій. — Якщо вони кажуть, що проведуть, то проведуть, не сумнівайтеся.

— А ми й не сумніваємось. — Лейтенант розгорнув планшет. — Йдіть до світла, дядьку Антоне.

Андрій слухав, як лейтенант обмірковує із старим Демчуком шлях через болота, й дивувався.

Хлопець досі перебував у гарячково-збудженому стані, від нетерпіння переступав з ноги на ногу. Гадав: почувши, що бандерівці дізналися про їхню схованку, розвідники стривожаться, почнуть негайно збиратися, а лейтенант спокійно схилився над картою, наче раніше не мав часу вивчити її. Не знав, що цей зовнішній спокій свідчив про високу внутрішню зібраність солдатів, готовність будь-якої секунди прийняти смертельний бій з ворогом.

Нарешті лейтенант клацнув кнопками планшета й підвівся.

Сержант Іванов зісковзнув з горища, став за спиною Бутурлака. Горянський відступив од дверей, даючи дорогу. Та лейтенант стояв, машинально поправляючи ремінь автомата. Зиркнув на Андрія, перевів погляд на Демчука й запитав у старого:

— Бандерівці, звичайно, дізнаються, хто допоміг нам. Що станеться з вами?

— Най пан офіцер не сушить цим собі голови. — Демчук поліз у кишеню за махоркою, та передумав. — Жінка моя, певне, уже зібралася, а ми з хлопаками пересидимо десь у лісі. — Осміхнувся у вуса. — Пересидимо, якщо наші не дуже баритимуться, так і скажіть начальству: зачекалися тут. Точно кажу, зачекалися, най не думають, що всі тут бандери, скоро їм в'язи скрутимо!

Така довга тирада, видно, далась йому нелегко — усміхнувся сором'язливо й розгладив вуса.

— Що з цим? — Горянський підважив на руці відібраного в Андрія «шмайсера».

Бутурлак сковзнув поглядом по хлопцеві. Махнув рукою і мовив:

— Твій він, чи що? Віддай.

— Спасибі, вуйку! — Андрій радісно схопив зброю.

Пилип, побачивши, що Андрієві повернули автомат, поліз у куток хижі, відкинув старі сіті, зсунув ящик і також витягнув «шмайсера».

— Ах ти ж, малий вар'яте! — не витримав батько. — Ану, дай сюди!

Пилип відступив у глиб хижі, дивився рішуче й зброю тримав міцно.

— Я за сто метрів пляшку розбиваю, — пояснив, і це прозвучало, як гідна відповідь батькові.

— Що поробиш, війна… — мовив Бутурлак. — Під час війни всі дорослішають.

Старий дав лейтенантові дорогу. Подумав: війна таки загартовує людей. Цьому лейтенантові років двадцять чи двадцять один, а вже офіцер, і той сорокарічний здоровань беззаперечно слухається його наказів. Зніми ж із лейтенанта мундир і одягни в сорочку — звичайний собі сільський парубок, ну, трохи старший за Пилипа. І по шиї можна дати, якщо за діло…

Сергійко стояв, заклавши руки в кишені штанів, і дивився, як вислизають солдати з хижі. Останнім вийшов батько, потягнув сина за собою.

— Тримайся мене, — наказав. Роззирнувся довкола, обличчя його посвітлішало, гукнув лейтенанта. — Там човен, — тицьнув пальцем на очерети. — Човен Северина Романовича, і всі ми вліземо…

— Для чого?

— А ми навскіс через озеро. Навкруж — верст дев'ять, а тут чотири.

Бутурлак завагався.

— Але ж нас восьмеро.

— Троє хлопчаків. У них ваги… Добрячий човен, сам Жмудеві робив, знаю. Дуже прошу тільки лягти на дно, бо хтось може побачити вас. А так думатимуть — старий з хлопчаками по рибу подався.

Бутурлак не перечив. Можливо, старий мав рацію, хоча не зовсім: либонь, тому Жмудеві пальця в рот не клади — давно збагнув, що до чого, і годі сподіватися, що їхні маневри лишилися нерозгаданими.

Пилип з Андрієм сіли на весла, Демчук узявся кермувати, а Сергійко примостився на носі. Розвідники полягали на дно й старалися не дуже ворушитися, бо човен сів глибоко й міг бортами зачерпувати воду.

Бутурлак дивився, як вправно веслують хлопці, наче то була для них не робота, а розвага.

Славні хлопці — щастя, що все так влаштувалося. Якщо б не ці кирпаті веснянкуваті поліщуки, вночі розвідники обов'язково натрапили б на бандерівську засідку, і невідомо, чи довелося б йому бачити синіюче передвечірнє небо, чути рипіння кочетів і лебедіння води за кормою.

Андрій, перехопивши уважний погляд лейтенанта, зрозумів його по-своєму.

— Ми звичні, — пояснив. — Ось вуйко Антон не дадуть збрехати: до Заозерного за годину діставалися, а від Острожан туди навпростець шість верст.

— Ти скільки класів закінчив? — запитав Бутурлак. Побачив, як спохмурнів хлопець, і зрозумів, що торкнувся болючого місця.

— Чотири… — Раптом Андрій подумав, що лейтенант може витлумачити це не так, як треба, і уточнив:

— Ми з Пилипом ще перед війною вчилися, семирічка в нас була.

— Фашисти зліквідували?

— Так.

— До Німеччини багатьох забрали?

— Звичайно. Правда, дехто на хуторах переховується, а двоє хлопців у бандери подалися. Кажуть: у бандерах якось переб'ємося, а в рейху точно загинемо.

— Оце так! — похитав головою Васюта. — Значить, переб'ємося… З автоматом у руках! Автомат — не іграшка, з нього стріляти треба…

— А вони несвідомі, — подав голос Пилип. — Та й Коршун казав: з фашистами воюватимуть…

— А воюють з нами!

— Я от що скажу, — мовив старий Демчук. — Скоро тамтих коршунівців поменшає. Люди починають розуміти, що до чого. Звичайно, куркулів там багато, і ті руки гріють…

— Нічого, дядьку, — пообіцяв лейтенант. — Скоро ми їм на хвіст наступимо! — піймав Андріїв погляд, усміхнувся відкрито. — Вчитися хочеш?

Андрій ствердно кивнув головою. Стиснув зуби так, що випнулися вилиці й обличчя набрало рішуче-впертого виразу.

— Він у Гриця книжки краде, — підморгнув лейтенантові Пилип. — Це брат його двоюрідний, у містечку в школі вчиться. Ми колись попросили в нього підручники, так не дав. Ось і доводиться брати потихеньку, він все одно влітку книжок майже не читає.

— Недовго вже чекати, — підбадьорив лейтенант, — восени підете в школу.

— Згоріла наша школа, есесівці спалили.

— Нову збудують.

— Чекати довго, — поскаржився Андрій. — Та нічого, ми до Заозерного ходитимемо.

— Це там? — визирнув з-за борту лейтенант.

— Десять верст берегом. А взимку, коли озеро замерзає, вдвічі менше.

— Славне у вас озеро! — лейтенант перекинув руку через борт, похлюпався. — І велике, як море.

— П'ятнадцять верст завдовжки, — ствердив Андрій.

— Колись по війні на юшку приїдемо.

— Ми вам такої риби зловимо! — обізвався з носа Сергійко. — Окунів настьобаємо.

— У нас тут кілограмові окуні ходять, — похвалився Пилип. — А щупаки! Весною батько принесли пудового. А сазан як візьме — тримай тільки!

— У нас на Дніпрі лящів багато, — почав Бутурлак і не скінчив: десь на березі гахнуло — лейтенант висунувся з-за борту, прислухався.

Тиша, тільки вода хлюпається…

І раптом далека і якась начебто несерйозна автоматна черга…

Ще здалеку побачивши рибальську хижу, Фрось зупинив коня й загорлав на підлеглих:

— Давай, хлопці, спішуйся! Ти, Пецух, бери трьох і заходь з тамтого боку! Від лісу їх відріжте, щоб не втекли, а ми звідси навалимось!

Пецух з трьома стрільцями побігли аж до узлісся, яке починалося метрів за чотириста від берега. Фрось одразу збагнув їхній маневр, закричав навздогін:

— Куди, сучі сини? Я вам дам у лісі ховатися!

Але ті або не почули, або вдали, що не чують: залягли в густому молодняку — подалі від гріха й автоматних куль червоних розвідників.