Ім'я рози

«Вона була напохваті».

«Можливо. Напохваті були й інші речі — посуд, садівничий струмент… А це чудовий взірець мистецтва обробки металів й астрономічної науки. Вона теж пошкоджена, і… Святі небеса!» — вигукнув він.

«Що таке?»

«І вражено третину сонця і третину місяця, і третину зірок…» — проказав він.

Я надто добре знав текст апостола Йоана. «Четверта сурма!» — вигукнув я.

«Отож-бо. Спершу град, тоді кров, відтак вода, а тепер зірки… Якщо це правда, то всі наші міркування слід переглянути, вбивця завдав удару невипадково, він діє за планом. Але що то за лиходійський розум, який убиває лише тоді, коли може відтворити пророцтва Апокаліпси?»

«А що буде після п'ятої сурми? — нажахано спитав я. І спробував згадати: — І я бачив зорю, що спала із неба додолу. І їй даний був ключ від криниці безодньої… Хтось загине, потонувши в криниці?»

«П'ята сурма обіцяє чимало іншого, — мовив Вільям _ І дим повалить із криниці, а з диму на землю вийде сарана, і дано їй міць, як мають міць скорпіони земні. А вигляд сарани буде подібний до коней, а на головах у неї немовби вінки, подібні на золото, а її зуби будуть немов лев'ячі [269]… Наш незнайомець має широкий вибір засобів, щоб здійснити пророцтво книги… Та не варто фантазувати. Спробуймо ліпше згадати, що сказав нам Северин, коли прийшов повідомити, що знайшов книгу…»

«Ви звеліли йому принести її, а він сказав, що не може».

«Отож-бо, а тоді нас перебили. Чому він не міг її принести? Книжки ж можна переносити. Навіщо він одяг рукавиці? Може, в палітурці книги є щось, пов'язане з отрутою, яка вбила Беренґарія та Венанція? Якась таємнича підступна каверза, заражена шпичка…»

«Змія!» — сказав я.

«А чому не кит? Ні, ми далі фантазуємо. Ми бачили, що отрута має пройти через уста. Зрештою Северин не сказав, що не може принести книгу. Він сказав, що воліє показати мені її тут. І одяг рукавиці… Принаймні ми знаємо, що цієї книги він торкався в рукавицях. Це стосується й тебе, Бенцію, якщо ти знайдеш її, як сподіваєшся. А оскільки ти такий послужливий, то допоможи мені. Іди в скрипторій і слідкуй за Малахією. Не спускай з нього ока».

«Гаразд!» — сказав Бенцій і вийшов, схоже, задоволений одержаним завданням.

Ми не могли довше затримувати інших ченців, і в кімнату ринув потік людей. Обідня пора вже минула, і Бернард, вочевидь, вже збирав у капітулярній залі своє судилище.

«Тут нам вже нічого робити», — мовив Вільям.

Раптом мені свінула думка: «А вбивця не міг, — сказав я, — викинути книгу з вікна, а потім підібрати її ззаду за лічницею?» Вільям скептично подивився на вікна робітні, які здавалися щільно зачиненими. «Ходім перевірмо», — сказав він.

Ми вийшли й оглянули задню частину будівлі, яка сливе притулилася до мурів, залишаючи лише вузький прохід. Вільям рухався обережно, бо на цьому відтинку сніг минулих днів залишився неторканим. Наші кроки лишали на замерзлій, але ламкій кірці снігу виразні сліди, а отже, якби хтось проходив там до нас, на снігу було б видно. Але ми не побачили нічого.

Ми вийшли з лічниці, відкинувши й моє убоге припущення, і, коли переходили через город, я спитав Вільяма, чи він справді довіряє Бенцієві. «Не зовсім, — сказав Вільям, — але в кожному разі ми не сказали йому нічого такого, чого б він уже не знав, і остерегли його перед книжкою. Зрештою, ми звеліли йому наглядати за Малахією, але й Малахія стежитиме за ним, адже бібліотекар теж, очевидно, на власну руку шукає книгу».

«А чого хотів тут келар?»

«Невдовзі ми дізнаємось. Звичайно, щось він таки тут хотів, причому хотів негайно, щоб уникнути якоїсь небезпеки, яка страшенно лякала його. Це щось, мабуть, відоме Малахії, інакше як пояснити розпачливе благання, з яким звернувся до нього Ремиґій…»

«Хай там як, але книга зникла…»

«І це найнеймовірніше з усього, — сказав Вільям, коли ми вже доходили до капітули. — Якщо вона там була — а Северин сказав, що була, — то її або винесли звідти, або вона далі там».

«А оскільки її там нема, то хтось її таки виніс», — закінчив я.

«Міркування можна будувати й з іншим малим засновком. Оскільки все свідчить про те, що ніхто не міг її винести…»

«Значить, вона має бути ще там. Але її нема».

«Зачекай-но. Ми кажемо, що її нема, бо ми її не знайшли. Але, може, ми її не знайшли, бо не побачили її там, де вона була».

«Але ж ми заглядали всюди!»

«Заглядали, але не бачили. Або ж бачили, та не впізнали Адсо, а як Северин описав цю книгу, якими словами?»

«Він сказав, що знайшов книгу, яка йому не належить, грекою…»

«Не те! Тепер пригадую. Він сказав — дивну книгу. Северин був чоловіком ученим, а для вченого книга грекою не є жодною дивиною, навіть коли цей учений сам греки не знає, бо він вміє бодай упізнати абетку. Учений не назвав би дивною й книгу арабською мовою, навіть якщо він не знає арабської… - Він спинився. — А що робила книга арабською мовою у Севериновій робітні?»

«Чому ж він мав назвати дивною арабську книгу?»

«У цім і вся заковика. Якщо він назвав її дивною, то тому, що вона виглядала якось незвично, принаймні незвично для нього, адже він був зіллярем, а не бібліотекарем… А в бібліотеках трапляється, що деякі давні рукописи оправляють разом, об'єднуючи в одному фоліанті різні чудернацькі тексти, один — грекою, другий — арамейською…»

«…а третій — арабською!» — вигукнув я, вражений цим прозрінням.

Вільям грубо витягнув мене з паперті і бігом потягнув до лічниці: «Тевтонцю неотесаний, недотепо, телепню, ти дивився лиш на перші сторінки, а на решту ні!»

«Але ж учителю, — задихано говорив я, — то ж ви оглядали сторінки, які я вам показав, і сказали, що то арабською, а не грекою!»

«Твоя правда, Адсо, твоя правда, то я телепень, біжімо, мерщій!»

Ми вернулись до робітні і ледве протислися в неї, бо новіції вже виносили тіло. По кімнаті крутилися інші цікаві. Вільям поквапився до стола, підняв фоліанти і на очах в оторопілих присутніх став кидати їх один по одному на землю, шукаючи доленосний том, а тоді ще раз і ще раз зазирнув у кожен з них. На жаль, арабського Рукопису не було. Я невиразно пригадав собі, що він мав стару палітурку, не надто цупку, досить звичайну, охоплену тонкими металевими смужками.

«Хто входив сюди після того, як я пішов?» — спитав Вільям у якогось монаха. Той здвигнув плечима — зрозуміло, входили всі і водночас ніхто.

Ми спробували розглянути всі можливості. Малахія? Цілком ймовірно, він знав, чого хотів, може, слідкував за нами, бачив, як ми вийшли з порожніми руками і вернувся сюди, впевнений в успіхові. Бенцій? Я згадав, що коли між нами виникла перепалка на тему арабського тексту, він засміявся. Тоді я подумав, що він засміявся з мого невігластва, але, може, він сміявся з Вільямової недосвідченості, бо добре знав, якого різного вигляду може набувати давній рукопис, може, йому спало на гадку те, про що ми відразу не подумали, а мали б подумати — тобто що Северин не знав арабської, а отже, дивно було, що між його книгами був рукопис, якого він не міг прочитати. А може, був ще хтось третій?

Вільям почувався глибоко приниженим. Я намагався потішити його, кажучи, що він уже три дні шукає грецьку книгу, тому цілком природно, що в ході своїх пошуків він нехтував усіма книгами, які не написані грекою. А він відповів, що, звичайно, людині властиво помилятися, але деяким людям властиво помилятися більше, ніж іншим, і таких людей називають дурнями, от він до них і належить, і питав себе, чи вартувало вчитися в Парижі та в Оксфорді, щоб потім не розчовпати, що рукописи оправляють також по кілька в одному томі, а це знають навіть новіції, крім таких бевзів, як я, а пара таких бовдурів, як нас двоє, могла б мати знаменитий успіх на ярмарках, то ми цим і мали б промишляти, замість того щоб силкуватися розгадувати таємниці, особливо коли маємо справу з кимось набагато хитрішим, ніж ми.

«Та не варто рюмсати, — закінчив він зрештою. — Якщо її забрав Малахія, то вона вже в бібліотеці. І віднайти її ми зможемо, лише якщо знатимем, як увійти у finis Afriсае. Якщо ж її взяв Бенцій, то він, мабуть, зрозумів, що раніше чи пізніше у мене виникне підозра, яка й справді у мене виникла, і я повернусь у робітню, інакше він би не діяв так поспішно. А отже, він, мабуть, сховався, і єдиним місцем, де його напевне не варто шукати, є те місце, куди ми б відразу пішли за ним, себто його келія. Тому вертаймось до капітули і побачимо, чи келар не скаже чогось корисного під час розслідування. Тому що, зрештою, Бернардів план мені ще далеко не ясний; адже він шукав цього чоловіка ще до смерті Северина і з якоюсь іншою метою».

269

Од 9,1–8.