Ім'я рози

Ми з Вільямом перезирнулися, заінтриговані, що б могла значити ця сцена. Бернард теж усе бачив, але, схоже, це його не стурбувало, ба навіть він посміхнувся до Малахії, немов схвалюючи його слова і укладаючи з ним щось на кшталт зловісної спілки. Відтак оголосив, що відразу після трапези в капітулярній залі збереться перший трибунал, який має публічно розпочати слідство у цій справі. І вийшов, наказавши завести келаря в підземелля під кузнею, але не дозволяти йому говорити з Сальватором.

У ту мить ззаду нас гукнув Бенцій: «Я зайшов одразу після вас, — зашепотів він, — коли кімната була ще майже порожня, але тоді Малахії тут не було».

«Він, мабуть, увійшов пізніше», — сказав Вільям.

«Ні, - запевнив його Бенцій, — я стояв біля дверей і бачив, хто заходить. Кажу вам, Малахія був уже тут… до того».

«До чого?»

«До того, як сюди ввійшов келар. Заприсягтися не можу, але думаю, що він вийшов з-за цієї ширми, коли нас тут було вже багато», — і кивнув на широку ширму, яка заслоняла ліжко, на яке Северин зазвичай клав своїх пацієнтів після процедури.

«Хочеш сказати, що то він убив Северина, а коли зайшов келар, сховався там?» — спитав Вільям.

«Або ж звідти він бачив усе, що тут сталося. Бо чому тоді келар став би благати його не шкодити йому, обіцяючи взамін не шкодити Малахії?»

«Можливо, — сказав Вільям. — В кожному разі тут була книга і, мабуть, ще далі є, бо і келар, і Малахія вийшли звідсіль з порожніми руками». З моїх слів Вільям знав, що Бенцієві відомо про книгу, а в ту мить він потребував допомоги. Він підійшов до настоятеля, який сумно споглядав останки Северина, і попрохав його звеліти всім вийти, бо він хоче краще оглянути це місце. Настоятель виконав його прохання і вийшов сам, не без того, щоб кинути на Вільяма скептичний погляд, мовби докоряючи йому, що він завжди приходить запізно. Малахія хотів було зостатися, наводячи різні, геть недоречні причини, та Вільям сказав йому, що це не бібліотека і в цім місці він не може вимагати привілеїв. Він був увічливий, але непохитний, і так помстився за те, що Малахія не дозволив йому оглянути Венанціїв стіл.

Коли ми зосталися утрьох, Вільям звільнив один зі столів від уламків і паперів, якими він був завалений, і звелів мені подавати одна за другою книги зі збірки Северина. То була невелика книгозбірня, якщо порівняти з величезною бібліотекою в лабіринті, та однаково то були десятки і десятки томів різної величини. Раніше вони у строгому ладу стояли на полицях, а тепер лежали безладно на землі, посеред багатьох інших предметів. Келар у поспіху поперевертав їх, а деякі аж подер, немов шукав не книгу, а щось, що мало лежати між сторінками книги. Не одна з них була грубо пошматована, видерта з палітурки. Мені випала неабияка праця: треба було підбирати їх, швидко подивитися, про що в тій чи тій книзі йдеться, і стосом складати їх на столі, і ми мусили поспішати, бо настоятель дав нам мало часу, адже невдовзі мали прийти ченці, щоб привести до ладу розтерзане Северинове тіло і приготувати його до поховання. Я мусив також ходити по кімнаті і зазирати під столи, за полиці та шафи, чи не сховалось щось від нашого ока при першому огляді. Вільям не хотів, щоб Бенцій допомагав мені, і звелів йому тільки стояти на варті біля дверей. Попри наказ абата, багато хто нетерпеливився ввійти — челядники, яких жахнула ця новина, ченці, які оплакували свого побратима, новіції, які прийшли з білими покривалами і мисками з водою, щоб обмити і огорнути труп…;

А отже, діяти треба було швидко. Я хапав книги, простягав їх Вільямові, він переглядав їх і складав на столі. Відтак ми усвідомили, що роботи багато, і почали працювати разом, себто я підбирав книгу, складав її докупи, якщо вона була подерта, читав її назву і клав на стіл. Чимало було серед того й окремих, розрізнених аркушів.

«De plantis libri tres [267], прокляття, не вона», — говорив Вільям і кидав книгу на стіл.

«Thesaurus herbarum [268], - говорив я, а Вільям: — Зостав її, ми шукаємо грецьку книгу!»

«Оце?» — спитав я, показуючи йому книгу, сторінки якої були помережані химерними письменами. А Вільям відповів: «Ні, дурню, це арабська! Слушно казав Бекон, що першим обов'язком мудреця є вивчати мови!»

«Але ж арабської навіть ви не знаєте!» — ображено огризнувся я, на що Вільям відповів: «Але я бодай знаю, що це арабська!» Я почервонів, почувши, як Бенцій сміється у мене за спиною.

Книжок було багато, а ще більше було нотаток, сувоїв з рисунками небесного склепіння, переліків чудернацьких рослин, що їх небіжчик, мабуть, занотовував на окремих аркушах. Працювали ми довго, обнишпорили цілу робітню, Вільям навіть геть холоднокровно відсунув труп, щоб подивитися, чи нема чогось під ним, і обшукав його габіт. Нічого не було.

«Вона мусить бути тут, — сказав Вільям. — Северин зачинився тут з книгою. Келар її не мав…»

«А може, він сховав її під рясою?» — спитав я.

«Ні, книга, яку я бачив тоді під Венанцієвим столом, була велика, ми б це помітили».

«Як вона була оправлена?» — спитав я.

«Не знаю. Вона лежала розгорнута, я бачив її всього кілька секунд і усвідомив лише, що вона написана грекою, і нічого іншого не пам'ятаю. Шукаймо далі: келар її не брав, не брав її, гадаю, і Малахія».

«Не брав, — підтвердив Бенцій, — коли келар схопив його за барки, видно було, що у каптурі Малахія не міг її сховати».

«Добре. Себто погано. Якщо книги в цій кімнаті нема, то очевидно, що, крім Малахії та келаря, раніше сюди заходив ще хтось».

«Тобто хтось третій, той, хто вбив Северина?»

«Ще один персонаж в цій історії — це вже забагато», — мовив Вільям.

«З другого боку, — сказав я, — хто міг знати, що книга тут?»

«Хорхе, наприклад, якщо він чув нашу розмову».

«Так, — сказав я, — але Хорхе не зміг би вбити такого здорованя, як Северин, і ще з такою люттю».

«Звичайно, ні. Крім того, ти бачив, як він пішов до Вежі, а лучники бачили його в кухні незадовго до того, як вони знайшли келаря. Отже, він не мав би часу прийти сюди, а тоді повернутись до кухні. Врахуй іще, що хоч він пересувається тут впевнено, все ж, ідучи, мусить триматися мурів, і не міг би швидко перебігти через город…»

«Дозвольте мені помізкувати трохи, — сказав я, намагаючись наслідувати свого вчителя. — Отже, то не міг бути Хорхе. Тут поблизу сновигав Алінард, але він теж ледве тримається на ногах і не зміг би здолати Северина. Келар був тут, але час, який збіг між його виходом з кухні і прибуттям лучників, був такий короткий, що, гадаю, навряд чи він міг би вмовити Северина відчинити йому, підійти до нього, вбити його і тоді влаштувати весь цей гармидер. Можливо, першим сюди прийшов Малахія: Хорхе чув ваші слова на паперті і пішов у скрипторій, аби сказати Малахії, що Северин має якусь книгу з бібліотеки. Малахія приходить сюди, вмовляє Северина відчинити йому і вбиває його, а чому — один Бог знає. Але якщо він шукав книгу, то мав би легко впізнати її і не копирсався б тут отак, адже він — бібліотекар! То хто ж залишається?»

«Бенцій», — сказав Вільям.

Бенцій енергійно затрусив головою, заперечуючи: «Ні, брате Вільям, ви ж знаєте, що мене пожирала цікавість. І якби я був тут і міг вийти з книгою, то тепер я б не гаяв тут часу з вами, а десь-інде оглядав би свій скарб…»

«Майже переконливий доказ», — усміхнувся Вільям.

«Але ти теж знаєш, яка з себе ця книга. Можливо, ти його вбив, а тепер намагаєшся знайти її».

Бенцій нестримно почервонів.

«Я не убійник!» — запротестував він.

«Ніхто не є убійником, поки не скоїть свого першого злочину», — з-філософська сказав Вільям.

«В кожному разі книги нема, а це достатній доказ того, що ти не залишав її тут. І мені здається розсудливою думка, що якби ти взяв її раніше, то чкурнув би звідси під час того гармидеру».

Тоді він обернувся, щоб оглянути труп. Схоже, лиш тепер він усвідомив, що його приятель помер. «Бідний Северине, — сказав він, — а я і тебе з твоїми трутизнами підозрював. Ти ж сподівався підступів отрути, інакше не одяг би своїх рукавиць. Ти боявся небезпеки із землі, а натомість вона нагрянула з небесного склепіння… — Він знов узяв до рук сферу й уважно розглянув її. — Хтозна чому було вжито саме цю зброю…»

267

Три книги про рослини (лат.).

268

Скарбниця зілля (лат.).