Чорна рада

ƒе ж пробував, де тин€всь попович паволоцький, Ўрам, дес€ть р≥к од ќстр€ниц≥ до ’мельницького? ѕро те багато треба було б писати. —ид≥в в≥н зимовником серед дикого степу на Ќизу, вз€вши соб≥ за ж≥нку бранку туркеню; пропов≥дував в≥н слово правди божоњ рибалкам ≥ чабанам запорозьким; побував в≥н на пол≥ й на мор≥ з низовц€ми; видав не раз ≥ не два смерть перед очима да й загартовавс€ у воЇнному д≥л≥ так, що €к п≥дн€всь на л€х≥в ’мельницький, то мав з його велику користь ≥ п≥дмогу. Ќ≥хто краще його не ставав до бою; н≥хто не крутив л€хам такого верем≥€…[3. рутить верем≥€ Ч чинити бистр≥ атаки Ч прим.авт.]

” тих-то случа€х пошрамовано його вздовж ≥ впоперек, що козаки, €к прозвали його Ўрамом, то й забули реЇстрове його пр≥звище. ≤ в реЇстрах-то, коли хочете знати, не „епурним його записано.

Ѕило козацтво в ту в≥йну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писавс€ власним пр≥звищем.

ќтже минули, мов коротк≥ св€та, дес€ть р≥к ’мельнищини. ¬же й сини Ўрамов≥ п≥дросли ≥ допомагали батьков≥ у походах. ƒвоЇ пол€гло п≥д —моленським; оставсь т≥лько ѕетро. ≤ще таки й п≥сл€ ’мельницького не раз дзвонив старий Ўрам шаблею; дал≥, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богов≥. —ина посилав до в≥йськового обозу, а сам знав одну церкву. Ђ¬же, Ч думав, Ч ”крањна л€хам за себе одд€чила, недол€шк≥в вигнала, ун≥ю стерла, жидову передушила. “епер нехай, Ч каже, Ч живе громадським розумомї.

оли ж дивитьс€, аж ≥знов негаразд починаЇтьс€ на ¬крањн≥. —вари да чвари, ≥ вже гетьманською булавою почали гратись, мов ц≥пком. ѕовернулось у старого серце, €к почув, що козацька кров ≥ллЇтьс€ понад ƒн≥пром через ¬иговського ≥ через нав≥женого ёрус€ ’мельниченка, що одержав п≥сл€ його гетьманованнЇ; а €к досталась од ёрус€ булава “етер≥, то в≥н аж за голову вхопивс€. „и молитьс€, чи божу службу служить, Ч одно в його на думц≥: що ось погибне ”крањна од сього недруга отчизного ≥ похл≥бц≥ л€дського. Ѕуло, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мир€нам править: ЂЅлюд≥тес€, да не порабощенн≥ будете; стереж≥тес€, щоб не дано вас ≥знов л€хам на поталу!ї

як же вмер паволоцький полковник, що п≥сл€ Ўрама ур€д держав, да з≥йшлась рада, щоб нового полковника вибрати, в≥н вийшов серед ради у поп≥вськ≥й р€с≥ да й каже:

Ч ƒ≥ти моњ! ЌаступаЇ страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь ≥знов огнем да мечем. “реба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиц€. ѕослужив € православному христи€нству з батьком ’мельницьким, послужу вам, д≥тки, ще й тепер, коли буде на те ваша вол€.

як почула ж се рада, то так ≥ загула од радост≥. «араз окрили Ўрама шапками, в≥йськовими корогвами, дали йому до рук полковницьк≥ клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Ўрам полковником.

“етер€ аж адригнувс€, €к почув про таке диво. ўо б то робити? ƒа н≥чого не зм≥г, бо так велось у ту старосв≥тщину, що рада була старша од гетьмана. ћус≥в “етер€ прислати Ўрамов≥ ун≥версал на полковництво. ќбидва ж вони пол≥тикуютьс€, подарунками обсилаютьс€, а нишком один на одного чигають.

ќт же думав Ўрам, думав, €к би ¬крањну на добру дорогу вивести; дал≥, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужаЇ, нездужаЇ полковник; передав осаулов≥ √улаку св≥й рейментарський п≥рнач, а сам вињхав н≥би кудись далеко на хут≥р дл€ спокою, да ото й махнув ≥з сином з ѕаволоч≥. уди ж в≥н махнув ≥ що в його було на думц≥, незабаром того дов≥даЇмось.

≤≤

—коро вв≥йшов ото Ўрам у пас≥ку, ≥ще не помоливсь ≥ св€тому «осимов≥, що стоњть по пас≥ках, €к слухаЇ Ч у „ереван€ щось ≥граЇ.

Ч ≈, да се в вас ≥ бандура!

Ч ≤ бандура, Ч каже ¬асиль Ќевольник, Ч та ще чи€ бандура!

Ч “ак се в вас божий чолов≥к? Ч спитав тод≥ Ўрам.

Ч ј то хто ж би так заграв у бандуру? “акого кобзар€ не було, та, може, вже й не буде м≥ж козацтвом.

≤дуть вони, аж бандура заговорила голосн≥ше. ќддалеки Ч так наче сама з собою розмовл€ла, а тут ≥ голос почав п≥дт€гувати до нењ.

√л€не Ўрам, аж сид€ть на трав≥ п≥д липою ≥ божий чолов≥к, ≥ „еревань, а перед ними стоњть полудень. «вавс€ божим чолов≥ком сл≥пий старець-кобзар. “емний в≥н був на оч≥, а ходив без проводир€; у латан≥й свитин≥ ≥ без чоб≥т, а грошей носив повн≥ кишен≥. ўо ж в≥н робив ≥з тими гр≥шми? ¬икупл€в невольник≥в ≥з невол≥. ≤ще ж до того знав в≥н л≥чити ус€к≥ бол≥ст≥ ≥ замовл€ти ус€к≥ рани. ћоже, в≥н помагав своњми молитвами над недужим, а може, ≥ своњми п≥сн€ми; бо в його п≥сн€ лилась, €к чари, що слухаЇ чолов≥к ≥ не наслухаЇтьс€. «а теЇ-то за все поважали його козаки, €к батька; ≥ хоть би, здаЇтьс€, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав ус€кий.

“епер в≥н розпочав смутную думу про ’мельницького, €к умирав козацький батько:

ќй настала жаль-туга да по вс≥й ”крањн≥…

Ќе один козак г≥рко плакав од с≥њ думи, а „еревань т≥лько похитувавсь, гладючи черево; а щоки Ч €к кавуни: см≥€всь од щирого серц€. “ака була в його вдача.

ѕолковник Ўрам, стоючи за деревом, дививсь на њх обох. ƒавно вже в≥н не бачив свого см≥шливого при€тел€, ≥ хоть би кришечку перем≥нивс€ „еревань; т≥лько лисина почала наче б≥льш вилискуватись. ј в божого чолов≥ка довга, до самого по€са, борода ≥ще краще процв≥ла с≥динами; а на виду д≥дусь прос≥€в €кимсь св≥том. —п≥ваючи п≥сню, од серц€ голосить ≥ до плачу доводить, а сам п≥дведе вгору оч≥, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.

—лухав його Ўрам довго, а дал≥ вийшов ≥з-за дерева да й став навпроти „ереван€. як схопитьс€ ж м≥й „еревань:

Ч Ѕгатику, Ч каже (бо трохи картавив), Ч чи се ти сам, чи се тво€ душа прилет≥ла послухати божого чолов≥ка?

ƒа й обн€всь ≥ поц≥лувавсь ≥з Ўрамом, €к ≥з р≥дним братом.

Ѕожий чолов≥к ≥ соб≥ прост€г руки, €к зачув Ўрам≥в голос. «рад≥в д≥дусь, що аж усм≥хавсь.

Ч Ѕувай же, Ч каже, Ч здоров, панотче ≥ пане полковнику! „ули й ми, €к господь наустив тебе вз€тись ≥знов за козакованн€.

ј ¬асиль Ќевольник, стоючи коло них, соб≥ радуЇтьс€, похитуючи головою.

Ч Ѕоже, Ч каже, Ч правий, боже правий, Їсть на св≥т≥ так≥ люде!

Ч яким же, бгате, оце случаЇм? Ч питав зараз „еревань.

Ўрам одв≥товав, що на прощу до иЇва, да й спитав сам у божого чолов≥ка:

Ч ј тебе ж, д≥ду, зв≥дки ≥ куди господь несе?

¬ мене, Ч каже, Ч одна дорога по всьому св≥ту.

Ѕлаженн≥ милостив≥њ, €ко т≥њ помилован≥ будуть…

Ч “ак, батьку м≥й! “ак, м≥й доброд≥ю! Ч перебив йому ¬асиль Ќевольник. Ч Ќехай на тебе так господь огл€нетьс€, €к ти на мене огл€нувс€! “ри годи, €к три дн≥, промучивсь € в прокл€т≥й невол≥, на турецьк≥й каторз≥, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати св€торуського берега. ј ти висп≥вав за мене сто золотих червоних; от € ≥знов м≥ж хрещеним миром, ≥знов почув козацькую мову!

Ч Ќе мен≥ д€куй за се, ¬асилю, Ч каже божий чолов≥к, Ч д€куй богов≥ да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукат≥в.

Ч ’≥ба ж € йому не д€кую? Ч каже ¬асиль Ќевольник. Ч „енц≥ звали мене у монастир, бо € таки й письменний соб≥ трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо € вс≥ гирла, €к своњ п’€ть пучок, знаю; зазивав мене ≥ кошовий, ≥ отаманн€, €к проходив €, повертаючи з невол≥, через «апорожжЇ, а € кажу: н≥, братчики, п≥ду € тому служити, хто визволив мене ≥з бесурменськоњ земл≥; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби €к-небудь йому под€кувати.

“ак говорив ¬асиль Ќевольник. ј „еревань, слухаючи, т≥лько см≥€вс€.

Ч азнаЇ-що ти, Ч каже, Ч городиш, бгате! Ѕуц≥м уже сто червоних таке диво, що зроду н≥хто й не бачив. ѕ≥сл€ ѕил€вц≥в та «баража носили козаки черв≥нц≥ приполами. Ќу, с€дьмо лиш, моњ дорог≥њ гост≥, та вип’Їм за здоров’€ пана Ўрама.

¬ипили по кубку. “од≥ Ўрам ≥ питаЇ:

Ч —кажи ж мен≥, божий чолов≥че, ти всюди вештаЇшс€ ≥ вс€чину чуЇш: чи не чував ти, що в нас д≥Їтьс€ за ƒн≥пром?

Ч ƒ≥Їтьс€ таке, Ч одв≥туЇ божий чолов≥к, важко здихнувши, Ч що бодай ≥ не казати! Ќе добре, кажуть, починаЇ на с≥й ”крањн≥ “етер€, а за ƒн≥пром чинитьс€ щось ≥ще г≥рше. ∆одного ладу м≥ж козаками.