Князь Кий

Кий у своїй хатині бував рідко. Весь час, від зорі до зорі, гасав по ближніх і дальніх родах — збирав військо. І збирав успішно: всі, хто міг держати списа в руці, на перший поклик приходили зі зброєю і припасами. З Ірпеня Братан привів цілий полк ірпичів і став табором біля свого роду, Кінь прибув з трьома тисячами стугничів, а Щек кожного дня переправляв перевозом і рибальськими човнами воїв із-за Дніпра. Поляни наполегливо готувалися до рішучого бою з гуннами.

Одного дня, в післяобідню пору, в гирло Почайни зайшла така кількість човнів з військовим людом, що, здавалося, вода закипіла і вийшла з берегів. То прибули зі своїми ратями князі деревлянський та сіверянський.

Коли Києві сказали про це, він вбрався у свій кращий одяг, причепив до бока меча, через плече кинув червоне корзно і в супроводі Щека та кількох боляр швидко спустився на Поділ, узяв з собою стрия Межамира і попростував до причалу.

Обидва князі вже зійшли на берег і, стоячи на пригірку, дивилися, як вої швидко ставлять для них похідні намети, розпалюють вогнища і ладнають великі казани, щоб наварити для всього війська кулешу.

Кий віддав чолом: спочатку старшому з них — сивобородому сіверянському князю Гордомислу, а потім деревлянському — Ходоті.

Гордомисл був поважний міцний дідуган. Довге сиве волосся, перев’язане червоною стьожкою, вільно спадало йому на широкі плечі. Глибокі різкі зморшки покреслили його чоло, літа трохи пригнули колись високий стрункий стан, а ворожий спис залишив на лівій щоці глибокий шрам. Та погляд мав бистрий, гострий і владний.

Князь Ходота досягнув, мабуть, заледве двадцяти п’яти літ, а невисокий зріст, ясно-голубі веселі очі та юнацький безтурботний усміх робили його ще молодшим, майже ровесником Кия.

Князі повагом ступили назустріч Києві.

— Вітаю вас, князі, на полянській землі, — обняв їх Кий. — І щиросердно дякую, що відгукнулися на наш заклик...

— Ще б не відгукнулися!.. Та, подолавши вас, гунни напали б і на нас! — відповів Гордомисл. — А якщо вдаримо гуртом, то, може, погромимо їх і відкинемо у степ...

— Я не сумніваюся в цьому! — сказав Ходота і поклав руку на меча. — Щоб наша об’єднана сила та не перемогла Аттілових недобитків!

— Е-е, князю, не хвались дуже, ідучи на рать, — перебив його, хитро мружачись, Гордомисл. — А хвались...

Усі весело засміялися на цю старовинну приказку, а найбільше сміявся Ходота, і цей жарт старого князя умить зняв з усіх деяку напруженість, що відчувалася в перші хвилини зустрічі. Особливо полегшено відчув себе Кий, якому вперше випало приймати таких високих гостей. Він розпитав князів, як вони добралися, як їхнє здоров’я та чого потребують їхні вої, а одержавши відповідь, що в них усе гаразд і вої нічого не потребують, крім відпочинку, сказав:

— Тоді хай ваші боляри тут порядкують, а ми піднімемося до мене на гору і там за вечерею потолкуємо трохи про те, що сталося з полянами та що робити нам далі...

Князі не перечили.

За годину чи дві на Києвій горі, у тіні старого дуба, Межамирові родовички поставили учту. Князі та найближчі їхні боляри сіли кружка на простелені ліжники, і Кий наповнив холодною золотистою ситою білі липові ковші.

— За ваш приїзд, найближчі наші сусіди, за ваше здоров’я і здоров’я ваших воїв!

— І за твоє здоров’я, князю, — підняв угору свій ківш князь Гордомисл. — Я радий спізнатися сьогодні з тобою!

— Я теж, — докинув свого слова князь Ходота.

— Дякую, — і Кий першим приклав до рота дерев’яний ківшик, а випивши і закусивши, додав: — А тепер, поки веселіє не затуманило нам розуму, давайте вирішимо, хто з нас очолить військо. Бо три голови добрі лише для ради, а для полку потрібна одна!

Князі перестали жувати. Задумались.

І тоді Кий на правах господаря знову промовив:

— Може, найстарший?

Гордомисл пильно подивився на молодих князів, що обидва могли б зійти йому за синів, розгладив сиву бороду, а потім повагом, розважливо відповів:

— Дякую за добре слово, князю... Та, гадаю, мусимо зробити інакше...

— Як?

— Коли б ми були на моїй землі, я не перечив би. Бо там я був би князем не лише над військом, а й над усім людом, над усім плем’ям. Там мені всі підкорялися б, там я знаю всі стежки-доріжки, всі горби і долини. А тут, на полянській землі, ти, князю, маєш вести нас! Твого війська найбільше, ти знаєш свою землю, ти вже бився з гуннами — і успішно. Кому ж, як не тобі, очолити наш похід? — і повернувся до Ходоти: — Як, князю?

— Я теж так думаю, — відповів той.

Кий трохи почервонів.

— Молодий я, молодший за вас...

Та Ходота перебив його:

— Молодий, та бувалий! А я хіба старий?.. Не відмовляйся, Кию! Князь Гордомисл розумно розсудив. На твоїй землі — і кермо влади в твої руки! А ми допоможемо...

— Ну, що ж — хай буде так, — погодився Кий і знову наповнив корці ситою. — Тоді послухайте, як я мислю наш похід...

— Слухаємо, князю.

— Передусім треба знищити Родень і Чорного Вепра. А туди найзручніше добиратися по Дніпру... Я не маю такої кількості човнів, щоб посадити все своє військо, тому частину, на конях, пошлю суходолом...

— Думаю, що ми з князем Ходотою зможемо посадити на кожен свій човен по кілька твоїх воїв, Кию, — сказав Гордомисл. — А для решти збери всі човни, які тільки знайдеш поблизу на Дніпрі та Почайні. Краще нам триматися разом і не розділяти війська, а суходолом послати лише летючий кінний загін, щоб вивідав, де ворог...

— Дякую, князю. Так, безперечно, буде найкраще. Я відразу ж пошлю своїх людей збирати і лагодити човни... А ти, Щеку, — звернувся він до брата, — очолиш кінний загін...

— Гаразд, князю, — тріпнув кучерями Щек. — Скільки взяти?

— Думаю, сотні дві або три досить, — і повернувся до стрия Межамира: — А ти, стрию, йди на Поділ і зі своїм родом приготуй лодії і човни. І не забудь про припаси для війська...

— Зроблю, синовню, — підвівся Межамир. — Будуть і човни, і припаси... — Не турбуйся!

Порішивши з цими невідкладними ділами, князі знову взялися до учти. І ще довго їхні повеселілі голоси лунали на високій Києвій горі.

* * *

Опівночі в хижу зайшов Тугий Лук, що оберігав сон князя, і затермосив Кия за плечі. Той кинувся:

— Що? Ранок уже?

— Ні, прибув Ясен.

— Прибув Ясен? — з Кия сон мов рукою зняло к— Клич його сюди! Та швидше! І вогню принеси!

Він схопився з постелі, навпомацки застебнув комір сорочки. В грудях схвильовано забухало серце. Що ж його жде зараз — радість чи горе? Яку вістку почує — жива Цвітанка, живі хлопці чи їх немає і ні на що навіть сподіватися?

До хижі в супроводі Тугого Лука, що ніс у руці смолоскип. ступив Ясен. Був він страшенно стомлений і ледве тримався на ногах.

— Ну, що, друже? — схопив його за плечі Кий. — Де Цвітанка? Де хлопці?

— Не знайшов я їх, князю...

У Кия опустилися руки, а з грудей вирвався болісний

вигук:

— О боги!

— Але кажуть — вони живі й здорові, — поспішив заспокоїти його Ясен. — Не горюй, князю!..

— Живі й здорові? Звідки дізнався?

— Від Малка... Пам’ятаєш — був такий отрок у Чорного Вепра?

— Як не пам’ятати!

— Ми випадково натрапили на нього в лісі, коли він конав на мурашнику, і врятували від мученицької смерті, — і Ясен розповів усе, що почув від отрока: про втечу Цвітанки, про погоню за нею, про те, як Хорив та Боривой відбили дівчину.

— Де ж вони зараз?

— Одним богам це відомо.

— Чому ж не знайшов їхніх слідів? Чому не шукав, а прибув до мене з порожніми руками?

Ясен винувато усміхнувся.

— Я прибув не з порожніми руками...

— Що ж ти привіз?

— Вість... Вона змусила мене гнати без передиху день і ніч і потривожити твій сон...

— Що ж це за вість?

— Чорний Вепр і Ернак замислили добратися до нас аж сюди... Зненацька напасти — і погромити!

— Ось як!.. Звідки такі відомості?

— Від Малка.

— А не хитрість це Чорного Вепра?