Князь Кий

— Вуйку, дай мені по тисячі воїв на кожну руку та тисячу на чільний полк — і я приведу тобі Кия на аркані! Живого чи мертвого!.. Поки він держить князівство в полянах, я не матиму спокою, а ти не матимеш ніякого зиску з них.

— Я подумаю, — коротко відповів на те каган.

І вони розсталися. Ернак переправився за Рось, у степи, де став на відпочинок, а Чорний Вепр подався на Родень.

Друга причина лихого настрою князя полягала в тому, що майже всі полянські роди, крім князівської роді, знялися з насиджених місць і пішли з Києм на північ. Такого він не ждав. Над ким же князювати?

І вже зовсім доконала його, вивела з рівноваги звістка про те, що Цвітанки так і не пощастило знайти.

Він витріщився на Дуба:

— Як! Троє лобурів — Лют, Мислята і Малк — не змогли наздогнати і схопити одного дівчиська? Де вони? Поклич їх сюди! Та й Сову разом з ними!

Дуб знітився.

— Князю, Люта і Мисляти вже й на світі немає... А Сова взяв десяток воїв і кинувся в погоню за Цвітанкою...

— Як це Люта і Мисляти на світі немає? Що з ними скоїлося? Кажи толком! — гаркнув Чорний Вепр.

— їх убито, коли вони вже ось-ось мали схопити те дівчисько... Пробачте, княгиню...

— А Малк?

— А з Малком щось негаразд. Щось він крутить, приховує... Чогось боїться... Правди не каже...

— А все-таки?

— Люта і Мисляту вбили, мабуть, руси із засідки. А Малк утік...

— Та, може, це й справді так?

— То чому прибув без зброї?.. Не дає на це відповіді і починає крутити, звивається, як вуж!

— Гм, ти гадаєш, руси його відпустили?

— Думаю, відпустили... Але не задарма...

— Тобто...

— Боюсь, як би він не став їхніми очима і вухами серед нас...

— Ось як! Де він?

— У ямі.

— Ага, це добре... Заутра я сам поговорю з ним. І якщо запідозрю що-небудь, то, клянусь Перуном, кара буде невідворотна і страшна!.. А зараз — обідати і відпочивати! Стомився, мов пес!

Другого дня Малка витягли з ями і привели до князя в хоромину. По тому, яким лиховісним вогнем блиснули очі в Чорного Вепра, отрок зрозумів, що будуть катувати. Йому стало моторошно. Він мимоволі оглянувся на двері, але там стовбичив Дуб з гарапником у руках.

— Де Цвітанка? — запитав похмуро Чорний Вепр.

— Її відбили у нас нападники...

— Хто вони були? Руси?

— Можливо... — Малк не хотів признаватися, що то були Хорив і Боривой.

— Скільки їх було?

— Не знаю.

— Де ж поділися Лют і Мислята?

— їх відразу пронизали стрілами.

— А ти?

— А я кинувся тікати.

— І залишив ворогам зброю?

Малк загаявся з відповіддю. Підсвідомо відчував, що правди казати не слід.

Чорний Вепр помітив вагання хлопця і затопив йому кулаком в обличчя.

— Ну!

Малк облизнув з розбитої губи кров. У серці закипіла злість.

— Спис і лук я справді кинув: вони заважали мені.

-- А меч і тул?

— їх зірвало, коли я продирався крізь кущі.

— Бреше! Пояс і досі на ньому! — втрутився в розмову Дуб. — А як можна було загубити меч і тул, якщо пояс цілий?

Чорний Вепр уп’явся в очі Малка гнівним, пронизливим поглядом.

— Поясни — як це сталося! — і ще раз ударив хлопця в обличчя.

Малк мовчав. Бачив, що потрапив у пастку, з якої не було виходу. Признатися, що напали на них Хорив і княжич улицький Боривой, а тим більше що вони взяли його в полон і відпустили, боявся, бо Чорний Вепр не повірить у великодушність русів. І разом з тим не знаходив переконливого пояснення, чому він залишився без зброї.

— Чому ж мовчиш, негіднику? Зрадив свого князя, купив собі життя тим, що пообіцяв служити Кию? Признавайся! — гримнув Чорний Вепр і, не тямлячи себе, почав щосили бити отрока.

Малковї похололо в грудях. Лише тепер він зрозумів, що його обвинувачують у найтяжчому гріхові, за який одна кара — смерть. І то буде добре, якщо йому просто відсічуть голову. А якщо посадять на кіл? Від Чорного Вепра І Дуба пощади ждати не доводилось.

Він упав навколішки, підняв руки, хрипко заблагав:

~~ О ясен Хоросе, пресвітлий Даждьбоже, і ти, Велесе, і ти. Перуне, навіщо поклали гнів на мене?! Чим завинив я перед вами?

Дуб ззаду шмагонув його гарапником.

— Вставай, паскуднику! Не скигли, не згадуй всує богів! — і поставив хлопця на ноги.

Тут прочинилися двері — і до хоромини вступив Крек. Був він стомлений, припорошений дорожньою пилюкою. В руці — нагай з короткою ручкою, обплетеною ремінним мереживом.

Знявши з розпатланої голови повстяний ковпак, витер ним спітніле подзьобане обличчя, а потім прокаркав, мов ворон:

— Великий каган шле тобі вітання, князю, і три тисячі воїв! Стільки, скільки ти просив... А ще велів передати, щоб ждав його біля витоку Росави, він теж піде — з усім військом!

Чорний Вепр не зумів приховати радості.

— Три тисячі!.. Дякую, Креку, що приніс мені таку добру звістку! Тепер ми застукаємо Кия в його лісовій барлозі і притягнемо на аркані до Родня! — він обняв Крека. — А де ж військо?

— Стало табором над Россю.

— Я хочу негайно бачити його! Ходімо!

Він рушив до дверей, та позаду почувся голос Дуба:

— А що ж робити з цим хлопцем, князю?

Чорний Вепр зупинився, потер чоло.

— З цим хлопцем?.. А що роблять із ворогом? На кіл його! Тим більше що він чув нашу розмову.

— Буде зроблено, князю, — незворушно промовив Дуб.

Але Чорний Вепр тут же додав:

— Ні, зачекай... Ти знаєш мурашник під Перуновою сосною?

— Знаю.

— Прив’яжи його до тієї сосни — до ранку залишаться самі кістки!

Малк аж сіпнувся:

— Князю!..

Та Чорний Вепр, не зважаючи на той крик, вийшов. А Дуб штурхонув хлопця межи плечі:

— Виходь!

На подвір’ї узяв собі на допомогу двох дужих отроків, скрутив Малкові руки і повів до лісу.

Йшли довго, аж поки не опинилися в хащах, на високій кручі над Дніпром, де в гущавині стрімко піднімала вгору мертве, обпалене гілля розчахнута блискавицею сосна. Тут пахло хвоєю, достиглими суницями та вологим задніпрянським вітром. У кущах на всі лади щебетало веселе птаство.

Під сосною здіймався великий, мов копиця, мурашник. Тисячі прудконогих щелепастих комах снували туди й сюди по звивистих вузьких стежечках, і від того здавалося, що мурашник живий, що він ворушиться, дише і, причаївшись, жде собі поживи.

— Сюди! — показав Дуб на вершину мурашника. — В’яжіть його до дерева!

— Браття, що ви робите! Схаменіться! За віщо? — вигукнув Малк, пручаючись і все ще не вірячи, що помре такою незвичайною лютою смертю.

Його схопили, силоміць потягли на мурашник і там туго прив’язали до кострубатого стовбура сосни.

— Благаю вас, молю — спершу вбийте! Щоб не мучився! — відчайдушно заволав він.

Та Дуб тільки реготнув і заткнув рота брудною смердючою ганчіркою, а запопадливі отроки довгими тичками почали розворушувати мурашник. Полчища темно-рудих роздратованих комах виринули з його рихлих нутрощів і, мов голодні вовки, накинулися на беззахисну жертву!

— У-у-у-м! У-у-у-м! — намагався крикнути Малк, та його приглушений голос долітав не далі, як на край галявини.

Дуб у відповідь засміявся.

— Ха-ха! Що? Печуть?.. Так тобі й треба, зраднику! — і повернувся до своїх: — Отроки, ходімо! Нехай здихає, клятий пес!

Усі троє якийсь час дивилися, як мурашки густим шаром покривають усе тіло нещасного юнака і як він корчиться в нестерпних муках, а потім спокійно, мов зробили добре діло, попростували в гущавину лісу.

— У-у-у-м! У-у-у-м! — неслося їм услід відчайдушне благання і не знаходило відгуку. — У-у-ум! У-у-м!..

* * *

Невелику хижку — щоб було де прихилити голову — вої склали для князя за один день. Більшої і кращої Кий і не хотів. Навіщо — коли немає Цвітанки?

Поставили її на самому шпилі Києвої гори. Звідси було видно і Поділ, і Дніпро, і далеку Десну, що голубіла в імлі. А до Хоривового та Щекового дворищ — рукою подати.

Неподалік, на другому шпилі, волхв Ракша зі своїм родом зробив капище — святилище племені. На стовбурі старого гіллястого дуба прикріпив Світовида, привезеного з Росі, і він круглими золотими очима дивився з-під конопляного чуба в той бік, де вранці сходило сонце. До другого дуба прив’язав ідолище грізного бога грому Перуна — з чорними очима, сріблястими вусами і вогненною блискавицею в правій руці. А обабіч них порозвішував ідолів інших богів племені — Велеса і Мо-коша, Берегині і Купайла, Водяника і Лісовика... Перед капищем, посередині зеленої галявини, що прилягала до урвища, з округлих валунів вимурував требище, побіля якого вдень і вночі горів священний вогонь.