Страница 5 из 15
Слухаючи цю музику, він сидів перед екраном електронної друкарської машинки й вистукував на її клавішах ієрогліфи. Слухати рано-вранці «Симфонієту» Яначека стало однією з його щоденних звичок. Відтоді, як у середній школі вищого ступеня він випадково замінив ударника в оркестрі, вона набула для нього особливого значення. Вона його особисто збадьорювала й захищала. Принаймні так йому здавалося.
Слухав він її також разом із заміжньою, старшою за віком подругою. «Досить непогана», — казала вона. Однак більше, ніж класична музика, їй подобалися старі записи джазу. І чим були давнішими, тим здавалися кращими. Як для жінки її покоління це дивне уподобання. Особливо любила вона грамофонні записи блюзів В. С. Хенді [1]у виконанні молодого Луї Армстронґа, коли на кларнеті грав Барні Біґард, а на тромбоні — Траммі Янґ. Вона подарувала цю грамплатівку Тенґо. Не для того, щоб він слухав, а щоб вона сама насолоджувалася.
Після сексу, лежачи в ліжку, вони часто слухали цю платівку. Не один раз слухали, та вона їй не обридла. «Звісно, труба й пісня Луї — бездоганні, але якщо хочеш знати мою думку, то я радила 6 тобі звернути увагу на гру кларнетиста Барні Біґарда», — казала вона. Щоправда, на платівці Барні Біґардові рідко випадало виконувати соло. Коротко й одноразово. Бо, що не кажи, головну роль у ній виконував Луї Армстронґ. Та все одно вона з любов'ю згадувала нечасті соло Біґарда й завжди у такт з ними тихенько мугикала.
«Можливо, є інші чудові джазові кларнетисти, не лише Барні Біґард. Але такої теплої й тонкої гри на кларнеті я ні в кого з них не знайшла, — казала вона. — Його гра — звісно, в найкращих випадках — завжди викликає в думках той самий уявний образ». Щоправда, Тенґо не знав, яких інших джазових кларнетистів вона мала на увазі. Але, не один раз прослухавши платівку, він поволі зрозумів, що гра на кларнеті в ній прекрасна, невимушена, повна поживи для душі й багата на уяву. Та щоб досягти такого розуміння, довелось уважно слухати. Потрібен був здібний гід. Інакше суть гри пролітала повз вуха.
— Барні Біґард грає прекрасно, наче талановитий бейсболіст на другій «базі», — сказала вона одного разу. — Його соло чудове, але достоїнство гри Біґарда найкраще виявляється в тому, що зачіпає людське нутро. Він легко справляється з тим, що здається страшно важким. Справжню її вартість розуміє лише уважний слухач.
Щоразу, коли починав звучати шостий твір з «Atlanta Blues» на зворотній стороні платівки, вона хапалася руками за Тенґо й, почувши витончене соло Біґарда, що звучало між співом та соло Луї Армстронґа, лаконічно його вихвалювала: «Ось послухай! Спочатку раптовий протяжний крик, як у маленької дитини. Наче здивування, сплеск радості чи жадоба щастя, що переходить у задоволене зітхання, яке, звиваючись, біжить осяйною водяною доріжкою і непомітно тоне десь у незвіданому місці. Такого хвилюючого соло не здатен виконати ніхто, крім нього. Ні Джімі Нун, ні Сідні Бечет, ні Пі Ві Расел, ні Бені Ґудман — ніхто з відомих кларнетистів не може створити чогось схожого на такий вишуканий мистецький виріб.
— Чому ти така обізнана із старим джазом? — запитав одного разу Тенґо.
— Бо в мене багато минулого, яке тобі невідоме. Минулого, якого ніхто не може переробити, — відповіла вона, лагідно погладжуючи його яєчка.
Закінчивши ранкову роботу, Тенґо подався пішки до станції і в кіоску купив газету. Потім зайшов у кав'ярню, замовив скромний сніданок — тости з маслом і круто зварене яйце, — й, поки очікував його, попиваючи каву, розгорнув газету. Як і попереджав Комацу, на сторінці місцевих новин він побачив не дуже велику статтю про Фукаері, що містилася внизу, над рекламою автомобілів фірми «Міцубісі». Вона мала заголовок: «Зникла сенсаційна школярка-письменниця?».
«Пополудні ** числа стало відомо про зникнення Фукаері, інакше Еріко Фукади (17 років), авторки оповідання «Повітряна личинка», яке останнім часом стало бестселером. За словами культурного антрополога Такаюкі Ебісуно (63 роки), її опікуна, який подав прохання про розшук школярки у відділення поліції Оме, увечері 27 червня Еріко-сан не вернулася ні додому в містечко Оме, ні на квартиру в Токіо, і зв'язок з нею втрачено. У телефонній розмові, на запитання кореспондента, Ебісуно-сан повідомив, що востаннє Еріко-сан була, як завжди, в нормальному стані й досі ніколи без попередження не поверталася додому, що він зовсім не бачить причин для її зникнення, але занепокоєний можливістю нещасного випадку. Редактор видавництва ** Юіті Комацу, відповідальний за випуск «Повітряної личинки», розповів: «Упродовж шести тижнів книжка утримувалася на вершині списку бестселерів і привернула до себе читацьку увагу, але Фукада-сан не любила спілкуватися із ЗМІ. Наше видавництво ще не здогадується, чи шум навколо її зникнення якось пов'язаний з такою її схильністю, чи ні. Фукада-сан — молода дівчина із щедрим талантом, письменниця з великим майбутнім, і я молюся, щоб вона якнайшвидше повернулася жива й здорова». Поліція проводить розслідування, беручи до уваги кілька можливостей».
«На даному етапі газети можуть написати лише це», — подумав Тенґо. Якщо через два дні після такої великої сенсації Фукаері раптом, наче нічого й не сталося, повернеться додому, то журналіст, автор цієї статті, зганьбить себе й підірве репутацію газети. Загалом те саме можна сказати й про поліцію. Наче пробну кулю, вона видала коротку нейтральну заяву й чекатиме, як далі розвиватимуться події. Стежитиме за реакцією громадськості. До справи візьметься після того, як її підхоплять тижневики й вона потрапить у телевізійні новини. А до того часу ще можна почекати кілька днів.
Та не було жодного сумніву, що, напевне, рано чи пізно атмосфера розігріється. Адже «Повітряна личинка» стала бестселером, а Фукаері, її авторка, — вродлива сімнадцятирічна дівчина, що привернула до себе людську увагу. Що з нею сталося, невідомо. Тож галас навколо неї зростатиме. Те, що ніхто її не викрав, а вона десь переховується, знає тільки четверо людей у цьому світі. Вона сама, Тенґо, Ебісуно-сенсей та його дочка Адзамі. А всі інші й не здогадуються, що випадок із зникненням Фукаері — це трюк, придуманий для того, щоб привернути до себе увагу громадськості.
Тенґо все ще до кінця не усвідомлював, чи тішитися цим знанням, чи журитися. Мабуть, варто тішитися. Бо не мусив перейматися долею Фукаері. Вона перебувала в безпеці. І водночас не сумнівався, що мимоволі став учасником складної інтриги. Ебісуно-сенсей, підваживши кам'яну брилу за допомогою важеля і підсвітивши її сонячним світлом, з нетерпінням чекає, що зпід неї щось виповзе. А він, Тенґо, мимоволі стоїть поряд. Та що вилізе зпід неї, не хотів знати. По змозі не хотів бачити. Бо, в усякому разі, це, напевне, буде щось негоже. Однак відчував, що не зможе цього обійти.
Випивши каву й з'ївши тост з яйцем, Тенґо поклав прочитану газету й вийшов з кав'ярні. Повернувшись додому, почистив зуби, прийняв душ і приготувався йти до підготовчої школи.
Під час обідньої перерви у школі до нього навідався незнайомець. Саме тоді, скінчивши лекцію, він сидів у кімнаті відпочинку для вчителів і переглядав ранкові газети. До нього підійшла секретарка директора й сказала, що з ним хоче зустрітися один чоловік. Вона, старша на рік від нього, здібна жінка, обіймала посаду секретарки, але виконувала майже всі обов'язки, що стосувалися управління школою. Риси її обличчя не давали підстав називати її красунею, але вона мала стильну зовнішність і вміла вишукано одягатися.
— Його звати — Усікава-сан, — повідомила вона.
Такого прізвища Тенґо не пригадував.
Бозна-чому секретарка трохи скривила обличчя.
— Сказав, що хотів би обговорити віч-на-віч серйозну справу.
— Серйозну справу? — здивувався Тенґо. У цій школі до нього ніхто не звертався із серйозними справами.
— Поки що приймальня порожня, тож я провела його туди. Щоправда, цим приміщенням не можуть користуватися люди такого низького рангу, як ви, Тенґо-кун…
1
В. С. Хенді (1873–1958) — американський композитор і музикант. (Тут і далі — прим, перекладача.)