1Q84. Книга друга

Поки він роздумував, касирка взялася й до його пакета.

З пакетом у руках Тенґо вернувся додому. Переодягнувся у короткі шорти, добув з холодильника банку пива й, попиваючи його, налив у велику каструлю гріти воду. І поки вода скипіла, вилущив соєві боби й, розклавши рівненько на кухонній дошці, посолив і кинув в окріп.

«І чого та десятирічна дівчина ніяк не виходить мені з голови? — думав він. — Після уроків вона підійшла до мене й потиснула руку. І не сказала ні слова. От і все. Та йому здалося, що саме тоді вона забрала частину його тіла й душі. А натомість залишила в ньому частину свого тіла й душі. За зовсім короткий час відбувся такий важливий обмін».

Тенґо дрібно покришив купку імбиру. До відповідного розміру нарізав селери, печериць і китайської петрушки. Зняв з крабів панцир і промив водою зпід крана. На розстеленому паперовому рушнику акуратно, немов солдатиків, розклав крабів. Зварені соєві боби пересипав у бамбуковий кошичок, щоб охололи. Потім, підогрівши велику сковороду, розлив по ній кунжутову олію. На слабкому вогні повільно підсмажив покришений імбир.

«А все-таки було б добре зустрітися зараз з Аомаме», — знову подумав він. Байдуже, навіть якби вона або він розчарувалися. У всякому разі, Тенґо хотів побачити її. Хотів лише знати, як вона потім жила, де перебуває зараз, що її тішить і що засмучує. Бо навіть якщо вони змінилися і ніщо їх обох уже не пов'язує, залишається незмінним той факт, що давно колись після уроків в аудиторії початкової школи вони обмінялися чимось дуже дорогоцінним.

Покришену селеру й печериці Тенґо висипав на сковороду. Збільшивши вогонь й легенько потрушуючи сковородою, бамбуковою лопаточкою старанно перемішав усе, що було на ній. Посипав трошки солі й перцю. Коли зелень почала розігріватися, додав промитих крабів. Ще раз посипав усе сіллю та перцем, у маленьку склянку налив саке. Побризкав соєвим соусом й нарешті притрусив петрушкою. Усе це виконував машинально, майже не думаючи, що зараз робить, немов літак, якого поставили на режим автопілота. Узагалі приготування такої страви не вимагало дотримання складної процедури. Він тільки вправно ворушив руками, а його голова не переставала думати про Аомаме.

Коли краби з овочами підсмажилися, Тенґо пересипав їх у велику тарілку. Добув з холодильника нову банку пива, сів за стіл і, поринувши в задуму, взявся наминати приготовану страву, яка все ще парувала.

«Упродовж кількох останніх місяців у мені начебто відбувається помітна зміна, — міркував він. — Навіть можна сказати, що я духовно зростаю. Нарешті, підійшовши до тридцятирічного віку… Хіба це не досягнення? — Тримаючи в руці надпиту банку пива, Тенґо насмішкувато хитнув головою. — Надзвичайне. Цікаво, скільки часу потрібно, щоб у такому темпі досягти звичайної, як у всіх людей, зрілості?»

У всякому разі, приводом такої внутрішньої зміни, здається, стала «Повітряна личинка». Завдяки тому, що він переробив у своєму стилі оповідання Фукаері, в ньому зміцнився намір написати власний твір, виношуваний у душі. Народилося щось схоже на таке бажання. А в цьому новому бажанні знайшлося місце і для спогаду про Аомаме. Останнім часом він чомусь усе частіше думав про неї. Не раз душа повертала його на двадцять років назад, у шкільну аудиторію після уроків, як людину, яка, стоячи на морському березі, полоще ноги у сильному відпливі.

Урешті-решт Тенґо не допив другої банки пива й залишив половину крабів з овочами. Рештки пива вилив в умивальник, а страву переклав у маленьку тарілку й, загорнувши поліетиленовою плівкою, помістив у холодильник.

Трохи перекусивши, він сів за столиком, увімкнув електронну друкарську машинку й викликав на екран сторінку з розпочатим текстом.

Тенґо живо відчував, що, мабуть, таки немає особливого сенсу в тому, як повчала заміжня подруга, щоб переписувати минуле. Вона мала рацію. Бо хоч би як він наполегливо переписував минуле, теперішнє своє становище, в якому сам перебуває, навряд чи зможе змінити. Час має таку величезну силу, що може геть-чисто скасувати всі людські зміни. Безперечно, над внесеними поправками допише нові й поверне все в попереднє річище. Навіть якщо буде змінено дрібні факти, людина з іменем Тенґо врешті-решт залишиться сама собою.

Можливо, ось що йому треба зробити: стати на роздоріжжі, що називається «сучасністю», й описати майбутнє так, як переписують минуле, пильно в нього вдивляючись.

Це слова з арії «Пристрастей за Матвієм», які недавно продекламувала Фукаері. Наступного дня Тенґо прослухав грамплатівку й поцікавився словами перекладу. Ця арія на початку «Пристрастей за Матвієм» стосується історії з обливанням Ісуса миром у Витанії. Коли Ісус відвідав у тому містечку дім прокаженого, одна жінка налила йому на голову дорогоцінного мира. Побачивши це, його учні обурилися таким беззмістовним марнотратством. Мовляв, краще було б продати й гроші пожертвувати вбогим. Однак Ісус стримав обурених учнів словами: «Чого ви докучаєте цій жінці? Вона ж добрий вчинок зробила. Приготувала мене до похорону».

Жінка знала, що невдовзі Ісус має померти. А тому налила на голову Ісуса дорогоцінного мира, ніби проливаючи за ним сльози. Ісус також знав, що незабаром йому доведеться йти страдницькою дорогою. Тому сказав: «Усюди в світі, де тільки проповідуватиметься ця Євангелія, згадуватимуть і те, що зробила ця жінка».

Звісно, вони не змогли змінити майбутнього.

Тенґо ще раз заплющив очі, глибоко вдихнув й подумки впорядкував слова. Переставивши їх, добився виразнішого образу й точнішого ритму.

Як Володимир Горовиць перед новою клавіатурою із шістдесятьма вісьмома клавішами, він погойдав у повітрі своїми десятьма пальцями. А тоді рішуче почав вибивати ієрогліфи на екрані електронної друкарської машинки.

Він описував світ, в якому на сході надвечірнього неба видніли два Місяці. І людей, які в ньому жили. І час, який у ньому протікав.

«Усюди в світі, де тільки проповідуватиметься ця Євангелія, згадуватимуть і те, що зробила ця жінка».

Розділ 5

(про Аомаме)

Миша натрапляє на кота-вегетаріанця

Коли Аомаме усвідомила смерть Аюмі як реальний факт, якийсь час в ній відбувалося щось схоже на перестроювання свідомості, Згодом вона розплакалася. Плакала тихо, безголосо, дрібно трусячись плечима й затуливши обличчя руками — так, щоб ніхто у світі цього не бачив.

Вікна були щільно заслонені, але вона побоювалась, що хтось звідкись підглядає. Того вечора, розгорнувши на кухонному столі вечірню газету, Аомаме сиділа перед нею й безперестанку плакала. Іноді, не витримуючи, раптом схлипувала, а потім знову беззвучно ридала. Стікаючи по руках, сльози скапували на газету.

У цьому світі Аомаме зазвичай не плакала. Якщо хотіла плакати, то скоріше сердилася. На когось або на себе саму. А тому сльози на її очах були рідкістю. Однак цього разу, розплакавшись, вона вже не могла вгамуватися. Так довго вона плакала тільки після самогубства Тамакі Оцуки. Скільки років тому це було — не пригадувала. В усякому разі, дуже давно. Тоді Аомаме ридала без упину. Упродовж кількох днів. Нічого не говорила й не виходила з дому. Тільки іноді поповнювала в організмі запаси води, що виливалася у вигляді сліз, і знеможено впадала в короткий сон. Потім знову безперервно плакала.

Аюмі вже не було на цьому світі. Вона перетворилася на холодний труп, який, мабуть, віддали на судово-медичну експертизу. Після розтину тіла його, напевне, знову зшили й, відправивши скромну похоронну службу, відвезли у крематорій і спалили. Обернувшись у дим, вона піднялася в небо й змішалася з хмарами. А під час дощу падає на землю і десь живить собою трави. Безмовні, безіменні. Аомаме вже ніколи не побачить живої Аюмі. Усе це суперечило законам природи, було несправедливим і виходило за межі будь-якої логіки.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.