Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 20 из 25

А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькi, дуже вузенькi вулички (машина й маленька не пройде), збiгають униз. Кам'яний жолоб, сонця нема. Але чисто, пiдметено. Хвiртки, дверi, за ними можна побачити тiснi дворики. Дiти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усмiхнулось, менi здається, що вони взагалi не вмiють смiятися. Хотiла дати котромусь цукерку - не взяло. Подивилось, одвернулось i мовчки пiшло.

В одному з дворикiв нам з Мартою показали двi акуратно прибранi могилки пiд стiною. Романтична iсторiя з часiв середньовiччя. Там похованi двi сестри - принцеси, якi покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релiгiя забороняє. їх ув'язнили в тому дворику, там вони померли i похованi. Унизу на широкiй вулицi бачили їхнiй палац - чудова споруда в арабському стилi з фонтаном у дворику.

Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожi на тих принцес? I признаюсь мамi, в цих словах був не тiльки жарт. Марта iнколи так дивиться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повiрить, що кiлька рокiв не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: "Чи ти збожеволiла, Анiто, чи вчадiла? Хiба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобi не соромно щось подiбне думати?" Обняла я її, постояли ми так, i аж полегшало на серцi. Мама ж сама була молода i знає. Потiм, в особняку, Марта показує кiлька картонiв, i з кожного дивляться її величезнi очi: "Уже мене художник малює!" А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тiнню. Поки там ще розкопки, то вiн її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кiнооператор направить на неї об'єктиви. Поки що знiмає Туо, старається так, щоб вiн i не помiчав. Це, каже, буде золота стрiчка, - людина з iншої планети! Вiн i Мартi радив: записуй усе, занотовуй кожну дрiбничку - все буде цiкаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а менi все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?

Цiлую маму, i нехай мама скоро не жде i марно не хвилюється, розлука тiльки почалася",

26

"А оце вже пишу мамi з Сахари. Атласькi гори бовванiють позаду. Гай-гай, скiльки попереду простору! Iдемо на пiвденний схiд по скам'янiлих пiсках i день, i два, а навколо та сама пустеля. Пологi горби, сухi видолинки, подекуди чахлi стеблинки. Пiсок, пiсок... А то щебiнь, галька, гравiй... Аж не вiриться, що тут у давнину жила бiльша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не вiриться, що кожен змалечку знає - там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки - не вiриться, що пустеля - природне явище. Чому пустеля? Звiдки? Пустелi, твердить вiн, це опiки на обличчi планети, наслiдок жахливих катаклiзмiв. I це, мабуть, так i є. Щебiнь i гравiй - може, це слiди Центрума? В цьому всi переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.

Пошуки провадяться енергiйно. Сахара подiлена на квадрати, i Туо разом з Лабаном обслiдують кожен квадрат гелiкоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали пiдземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до iншого, везучи пальне, iнструменти i все необхiдне, а гелiкоптер все кружляє i кружляє понад пустелею. Машини вiйськовi, великi i надiйнi, Лабан дiстав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпеченi, навiть холодна кока-кола є. Справжнiй комфорт! Усi здоровi, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тiльки дошкуляє: вдень жарко, а вночi холодно.

А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерiї, а потiм як розкуштували... Шкода тiльки, що оази трапляються рiдко, дуже рiдко. А бiля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навiть для Сахари. В пiску - великi, овальнi заглибини, неначе кратери. Там, на днi, на глибинi в десятки метрiв, ростуть гаї фiнiкових пальм. За пiщаними валами не видно їхнiх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собi засоби до iснування! Це безперервна, щоденна i щогодинна боротьба з пустелею - пiски течуть, i треба увесь час зупиняти їх. А корiнням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи...

Вiд'їхали вiд Ель-Уеда, оглянулись - ковтнула його пустеля. Куди не глянь - пiски й пiски. Невже там за ними синiє море? Неймовiрно. Ага, мiражi. Це прекрасно. Бачиш вдалинi озеро, добре знаєш, що то - мiраж, але очi кажуть: озеро! Iнколи з'явиться мiсто - бiлiють мiнарети, вежi, зблискують вiкна. Хлопцi хапають карту, шукають, та де там! Нiякого мiста немає ближче, як за п'ятсот кiлометрiв. Мiраж. А я собi й думаю: може i все наше життя мiраж?

Нехай тiльки мама не подумає, що в мене поганий настрiй. Iнколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелiкоптер базується все далi й далi на схiд, поки ми дотягнемось - вони обстежують новий квадрат. Але бiльше як два днi Туо не витримує без мене, прилiтає хоч на пiвгодинки... Якби знала мама, який вiн хороший! Яка це чесна i добра душа!

Хай мама не хвилюється i спить спокiйно, коло нас все добре. Цiлую!"

27

"Дорога мамусю! Ох, що в нас тут сталося... Краще б i не розказувати. Останнiй тиждень в мене з'явилося тривожне передчуття, i воно таки справдилося. Ну, хто б мiг подумати, що наш кiнооператор утне таку штуку? Бакенбарди, борiдка, маленькi прудкi очi, спритнi рухи i нечутна хода,- вiн менi завжди нагадував мавпу А особливо, коли зiгнувшись крався за Туо, тримаючи напоготовi свої хижi об'єктиви. Вiн переслiдував нас невiдступно, Туо звик до нього, як до своєї тiнi, а я не могла. Залишаючись iз Туо на самотi, я нервово озиралась: чи не просунулись попiд тентом палатки його склянi очi? Зрозумiло, такий тип не мiг не помiтити, що Туо у вiльний час монтує якусь незвичайну апаратуру. А одного разу побачив i отого дивовижного дiаманта...

Туо часто зiтхав за своїм лiтальним апаратом, який загинув у Сахарi... Тепер, каже, дiамант - наша надiя. Якось я й пожартувала: не кажи "Надiя", бо дiамант з таким iменем приносить нещастя. Той купець, що вивiз його з Iндiї, загинув, коханка короля Людовiка, якiй вiн подарував його,загинула... усi, кому вiн належав, померли не своєю смертю. Остання ось молода американка, гарна дiвчина, якiй дiамант "Надiя" дiстався в спадок вiд бабусi, несподiвано померла за таємничих обставин... Туо тiльки усмiхнувся: хiба може мiнерал впливати на людську долю? А виявляється - може, та ще й як!

Втопивши свої очицi в дiамант, кiнооператор забув навiть про зйомки. Никав, як загiпнотизований.

- Це ж гiгант, колос, унiкум... - шепотiв попеченими губами. - Скiльки, цiкаво, вiн важить?

Зважили - двадцять кiлограмiв! За всю iсторiю людства ще нiхто не мав такого дiаманта - нi iндiйськi царi, нi єгипетськi фараони, нi королi Британської iмперiї. Я сама вжахнулася, коли дiзналася, що двадцять кiлограмiв!

- Сто тисяч каратiв... - хрипiв кiнооператор. - Нi, цього не може бути... Це ж... мiльярди доларiв...

Та цей дiамант унiкальний не лише вагою. А форма яка чудова - октаедр у октаедрi! Видно шiстнадцять граней, дванадцять вершин, здається, вiн бездонний усерединi, безконечний. Такi в ньому вiдкриваються анфiлади, що от ступни туди - i справдi, перейдеш в iнший простiр, в iнший свiт. А чистий як сльоза... Нi, мама не може собi уявити, який то згусток незвичайної краси. Це треба своїми очима побачити. Як вiн сяє, як грає в ньому свiтло... А ще ж, розказував Туо, в ньому чудодiйно зламуються невидимi силовi лiнiї унiверсального поля - це й дає можливiсть змiщення простору i часу, потрiбна тiльки енергiя для пiдсилення, до того ж енергiя слабка, якiсь невеличкi iмпульси. Вся труднiсть у тому, розповiдав менi Туо, щоб точно розрахувати силу iмпульсу i напрямок дiї. Для цього вiн робить якийсь фiльтр. Ну, та це все таке складне, що нам його важко зрозумiти, а мамi, певне, й не цiкаво.

Так от, пiсля того, як цей нещасний кiнооператор побачив дiаманта, з ним щось таке скоїлось. За кiлька днiв схуд, почорнiв, тiльки очi палали вогнем. Усi думали, що вiн захворiв. Лабан пропонував йому поїхати до Тунiсу полiкуватись. Не схотiв. Ночами бродив по пустелi, i я боялася, що його роздере лев - ще подекуди, кажуть, гривастi трапляються в Сахарi. Але нiчого, походеньки кiнооператора закiнчувались благополучно.