Страница 19 из 25
- Яку органiзацiю? - скривив губи Лабан. Здалося навiть, що вiн трохи розгубився. - Хiба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослiдженню пам'яток античностi. Нам вiдкриють рахунок в одному з швейцарських банкiв.
Туо поклав руку на папери:
- Гаразд, я подумаю. Ви можете завiтати завтра в цей же час?
Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут iще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися...
- Якщо ви... не впевненi в наслiдках розкопок... - пiдвiвся Фаусто Лабан, - то ще не пiзно дати вiдбiй. Ми й так iдемо на великий ризик, бо ви ж нiяких гарантiй не маєте...
Туо пройшовся по кiмнатi, потiм зупинився бiля столу.
- В наслiдках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити мiсце, де заховано Археоскрипт... Але ви ж розумiєте, що справа дуже серйозна, треба все обмiркувати перед тим, як зважитись.
"Певне, хоче порадитись з Анiтою... - подумала Марта. - Але ж вiн її любить!"
- Отже, я прощаюсь. - Фаусто Лабан подав руку спершу Мартi, а потiм Туо. - До завтра. Сподiваюсь, ми дiйдемо згоди.
Коли вiн пiшов, Марта накинулась на Туо:
- Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцiю наших дiлкiв...
Туо поклав їй руку на плече:
- Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу... Так от, я й сам би хотiв це знати...
- Анiта? - лукаво усмiхнулась Марта.
- Може, й Анiта. Без неї я не поїду.
- Вона з вами скрiзь пiде! Ви ж такий... мужчина... - I раптом без нiякого зв'язку додала: - А П'єр був зовсiм пусте мiсце.
24
Яхта "Аспазiя" прямувала до Алжiру. Зранку море було спокiйне, але пiсля обiду пiднявся вiтер i почав потроху, але завзято розколихувати море. На фiолетових хвилях з'явилися бiлi гребенi, важкi вали гойдали суденце, з шумом прокочувались уперед, нiби сердито гналися за кимось. Вiтер заносив бризки на палубу, i вони торохтiли по брезенту, як шрiт.
"Яка сила, яка енергiя! - думав Туо, дивлячись на розгойдане море. - I краса... Кольори... скiльки вiдтiнкiв!"
Туо любив бушування стихiй. Бувало, i там, на далекiй Фiлiї, розбурханий океан викликав у нього почуття, схоже на екстаз; коли починався шторм, вiн обов'язково скеровував свого пiдводного човна до поверхнi, виринав у хвилi, а потiм, ризикуючи розбитися, здiймався над ними i летiв, летiв... Але там, на Фiлiї, вода в океанi iржава, а тут ось фiолетова, особливо красива, не можна очей вiдiрвати!
Тримаючись за поручнi, до нього пiдiйшла Анiта. Вiтер то надимав їй плащ, то облiплював ним її постать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вiтру.
- Краса!
Хоч вiтер зiжмакав слово i пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Анiта почула i всмiхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громаддi, якась дика гармонiя. Анiта почала стежити, як здiймається, виростає хвиля... Настає момент, коли вона, дiйшовши своєї кульмiнацiї, зупиняється, застигає. I тодi це - великий гiрський хребет, он з-пiд бiлої вершини униз побiгли струмки, рiки виповнюють долину, вирують... I раптом гора важко осiдає, провалюється, i натомiсть здiймається нова, формується iз небуття, щоб через кiлька Секунд i собi зникнути, поступитися мiсцем iншiй. О, знову... Ще... ще... Геологiчнi катаклiзми!
Анiтi стає чомусь сумно, i вона щiльнiше притуляється до Туо. Вiн пригортає її за плечi, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечiнь.
Що то їх чекає в Сахарi? Анiта не вагалася й митi: їхати чи не їхати? їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарештi лiд недовiр'я розтав, є всi можливостi зробити таку велику справу... I головне - Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навiть їй дали спокiй, бiльше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився i пiдписав усi документи! Правда, формальностi його здивували. Хоча з лiтератури, з газет вiн уже знав, що стосунки мiж землянами, навiть iнтимнi, скрiплюються папiрцями, та одне дiло знати теоретично i зовсiм iнше зiткнутися з цим на практицi. Особливо його вразило те, що треба пiдписувати чеки - без його пiдпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за грошi, одяг за грошi, житло за грошi... "Радiсть i сум, вдоволення життєвих потреб - усе залежить вiд розчерку пера? - дивувався Туо. - Яка дикiсть!" Фаусто Лабан, вiднинi його помiчник по експедицiї, на це говорив: "Так треба".
Анiта полегшено зiтхнула. Приготування закiнчились, i ось вони в морi. Вона опiкується медичною частиною, Марта - секретарка-лiтописець (десь лежить зараз у каютi та нудьгує за своїми).
Анiта час вiд часу заглядає в трюм: чи не залило там клiток iз птахами? Нi, здається, все гаразд.
Сонце над заходом - велика червоняста куля ховається за хмарою, що причаїлась аж на обрiї. Через кiлька хвилин воно виглянуло у вузький промiжок - i вже не кругле, а довгасте. Мiж двома темними стрiчками - брусок розпеченого металу.
Анiта штовхнула Туо i вказала на сонце. Вiн подивився i проказав їй на вухо:
- У нас майже таке! Тiльки трiшки фiолету!..
"Як це дивовижно, - подумала Анiта, - жити пiд одним сонцем, а потiм пiд iншим... Чи побачу їхнє сонце зблизька? Чи буде воно таке гарне менi, як наше? Рiдне сонце, сонечко... Ти дало людинi життя, в твоєму сяйвi наша колиска, тобою ми й живемо..."
I враз на неї напав страх. Як це так - покинути своє Сонце i переселитись до iншого? Своє Сонце... Он воно поринає, поринає, зникло за хвилями. Але хмари ще горять його вогнем, iскряться, тлiють, ще кидає воно свої вiдсвiти на розбурханiсть моря, на його водянi гори, приглушений шум i рiзкi посвисти вiтру. Нема Сонця i є воно! А невже вона таки покине своє Сонце? Туо не закiнчив того апарата з дiамантом, везе з собою, та хiба там, у пустелi, в нього буде мало клопоту? А може, вiн... залишиться на Землi? Знайде Археоскрипт - стане вiдомим на весь свiт... А вона б ще вчилася, одержала б диплом лiкаря...
Анiта зiтхнула.
- Ходiм, Туо!
Ловлячи поручнi, рушили вздовж палуби. Вiтер шалено кидався на них, шарпав одiж, забивав подих. Палуба то здiймалася перед ними, то опускалася хитюча, ковзька.
Вскочили в коридорчик, зачинили товстi дверi. - гул клубочився зокола, а тут тихо i тепло. Анiта стала навшпиньки, обхопила Туо за шию i поцiлувала його солонi вiд бризок щоки.
- Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?
- Дуже!
Туо вхопив її на руки i понiс по коридорчику. Ступав обережно - його хилило то до одної стiни, то до другої.
- Пусти, впадеш! - сипала смiхом i ще мiцнiше обiймала його плечi.
Тiльки бiля дверей каюти поставив її на пiдлогу.
- Неси далi! - Анiта грайливо скочила йому на руки. - Про Марту забули? До неї, до неї!
Пустуючи, як дiти, дiсталися нарештi до Мартиної каюти.
Дiвчина лежала в лiжку з книжкою в руках. Тьмяне свiтло плафона падало на її обличчя, великi очi були в тiнi i вiд того здавалися ще бiльшими.
- Де ви були? - в її вигуку прозвучала i радiсть i дружнiй докiр.
- Дивилися в очi стихiї! - сказала Анiта.
- Ну, й якi ж вони?
- Такi, як у тебе.
Подруги засмiялися.
Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї вiдповiла Анiта:
- Коли б оце звiрята були...
- А ви знаєте, я ж хотiла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збiднiв би. Але ж подумала: втече в Сахарi...
- Нiчого, доглядатимеш птахiв. На ранок будемо в Алжiрi, вiдпочинемо там, правда? А звiдти як - машинами, лiтаком?
- Що органiзує Фаусто Лабан, - сказав Туо.
- Ой, хоча б швидше Алжiр! - вигукнула Марта. - Треба ж листа послати батькам.
- Я вже для мами приготувала, - хитнула головою Анiта. - Вийшли кривуляки - хiба ж тут можна писати? - але мама розбере.
- А я своїй мамi... - зiтхнув Туо, - посилаю думки...
25
"Дорога мамусю!
Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжiр. Чудове, красиве мiсто! Займаємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперiзує мiсто. Воно внизу перед нами, як на долонi. При сонцi - бiле, ясне, веселе. Звiдси його оточують гори, звiдти - море. Звiдси - значить, з пiвдня, звiдти - з пiвночi. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалинi. Дивлюся i думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цiкаво, який там гороскоп на цi днi? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все iде добре. Туо передає мамi вiтання. Вiн зараз дуже зайнятий - конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункерi мусить бути якийсь маяк - увесь час сигналiзує, п'ятдесят тисяч рокiв. Не подумай, що радiо - зовсiм iнше, Туо знає, о, як вiн багато знає! Бiля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною... I за що вiн полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освiчена людина, а й вiн тiльки очима клiпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан - дiловий чоловiк, усi клопоти на ньому, Туо займається тiльки своєю апаратурою.