Страница 5 из 109
Знов зозулi чути голос в лiсi,
Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi,
А вiвчар жене отару плаєм,
Тьохнув пiсню соловей за гаєм.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанiєю на машинi i не спiвали? Так не буває. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки гух! гух! гух! - пiсня сама виривається з грудей.
В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, "ну прямо красуня"...
Всюди буйно квiтне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина...
Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою ("А, все одно не почують у такому хорi!") затягли на все горло:
Вiвчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дiвчина, жде.
Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.
I раптом... Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього... I ми продовжували тягнути, як два баранцi:
Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е...
I сердите вчительчине: "Ану, вилазьте!" - було для нас, як грiм з ясного неба.
Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.
- Ех ви! - презирливо сказала Галина Сидорiвна. - Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви "зайцями", обдуривши мене... Як... як шпигуни якiсь, фу!
Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi... Ех!
- Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, - сказав Бурмило.
"Подаруночок вiд нiмцiв... Якiсть бронебiйна!.." Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!
- Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, - сказала Галина Сидорiвна. - Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте - весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.
Ми звели очi - колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.
Колектив хотiв спiвати.
Ми опустили голови i сказали:
- Ми бiльше не будемо...
Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня:
Йшла вона в садок повз осокори-и,
Задивилась на високi гори-и...
Ми з Явою намагалися перекричати всiх - так старалися.
Довго ми їхали - геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися їсти.
Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк високий берег, i дзвiниця виблискує золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться - лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки великi, багатоповерховi... Київ! Приїхали.
Гарне мiсто Київ! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд Жмеринки вiд усiх мiст, якi я бачив. .
Столиця!
- Значить, так, - говорить Галина Сидорiвна. - Машину ми залишаємо бiля Палацу пiонерiв i одразу на метро. Згода?
- Гурря-а-а! - закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому "Б" тiльки й балачок було що про метро. Чомусь з усiх київських див нас найбiльше цiкавило метро.
А тепер усi враз збуджено загомонiли: "метро", "метра", "метром", "на метрi"...
Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києвi Книш i Бурмило. Заради цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але... - невже ми не побачимо метро через них?
Та коли ми пiд'їхали до Палацу пiонерiв i злiзли з машини i Галина Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: "Дивiться, щоб нiхто не залишився, щоб нiхто не загубився!" - Книш, пiдiйшовши до неї, сказав:
- Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого...
Я пхнув Яву лiктем пiд бiк - порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. I от - метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!
Голубi поїзди мчать у тунелi швидше за вiтер. У пiдземних залах свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр.
Та найголовнiше - ескалатори, отi чудеснi сходи. А втiм, хiба можна сказати - сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки - ти стоїш, а сходи сунуться.
Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали вiд захоплення. Оце да! Пiднiмаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз i жодною ногою навiть не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть i все одно сунешся.
Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
От якби завжди можна було стежити за рiзними пiдозрiлими шпигунами у метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i приємно! Стоїш собi i тiльки - зирк! нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд тебе, нiкуди вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя i дивиться i весь час говорить у радiо: "Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволяється! Сiдати не дозволяється! Ставити речi не дозволяється!.."
Доїхали ми гарненько донизу, сiли у голубий поїзд. "Наступна станцiя Хрещатик!" - буркотнув хтось по радiо. Дверi - клац.
Гур-гур - поїхали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей туляться. Ми й собi - до дверей, тiльки до iнших (для конспiрацiї). Не встигли опам'ятатися - стоп! Дверi розчинилися - станцiя "Хрещатик". Ми у дверi шмиг) Дверi за нами - клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi. Нiхто й помiтити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично - не то що в поїздi або на пароплавi.
I от ми уже назирцi, ховаючись мiж людей, за Книшем i Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бiк, пiрнули у пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин "Динамо". Ми - за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелi, снiп iз бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.
Пiдiйшли Кпиш iз Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рiшуче. Бурмило схилив голову i одним оком, як ворона в кiстку, зазирає на полицю.
- Давай, - пiдштовхує Книш лiктем Бурмила.
- Ти давай, - смикнув плечем Бурмило.
- Нi - ти! На тебе ж купляти, - наполягає Книш.
- От, їй-богу! Яка разниця i - знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тодi до продавщицi, тицьнувши пальцем на якусь полицю: - Дайте менi, пожалуста, оте-го.
- Що? - не зрозумiла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки.
- Та оте-го... ну... з жаб'ячими ногами.
- А-а! Для пiдводного плавання, - усмiхнулася продавщиця.
Бурмило мотнув головою i скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).
Продавщиця взяла з полицi ласти i маску з трубкою, подала Бурмиловi.
У нас з Явою очi зробилися, як колеса. Ти диви!
Поки Бурмило примiряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касi чек.
- Загорнiть!
I знов-таки, злодiйкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для пiдводного плавання, Книш i Бурмило вийшли з магазину.
Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу пiти за ними, а вирiшили трошки пересидiти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на снiп, тонка шпагатина, якою вiн був зв'язаний, враз лопнула i... Наче бомба розiрвалася в магазинi. Вудлища з трiском розлетiлися на всi боки. Крики, зойки, панiка. Ми кинулися геть.